Андрій Фесяк ■ ІСТОРІЯ ■ №2, 2020-01-12

Моє рішення вперше викласти на папері спогади мого батька, матері й інших родичів викликанепотребою вшанувати моїх рідних, які померли в той час. Сім’я мого батька страждала від постійних польських нападів у 1945-46 роках, під час одного з яких на його очах убили його батьків. Польський віктимізаційний комплекс перешкоджає чесному описуванню українсько-польськихвідносин у 40-х роках минулого століття, оскільки ігнорує численні факти польських злочиніву 1938-47 роках проти українських мирних жителів, як у випадку з моєю родиною. Він зосереджується лише на українських злочинах на Волині у 1943 році.

І нша причина необхідності публікації таких мемуарів – це зростаюча тенденція націоналістичного польського уряду прославляти військових злочинців, використовуючи при цьому ту саму мову, якою російська пропаганда дорікає «українським націоналістам».

Прикладом є опубліковане прославлення «Волиняка» – книга «Legenda prawdziwa» від Dionizy Garbacz (про її популярність свідчить четверте видання у 2015 році). «Волиняк» – польський військовий злочинець, відповідальний за вбивства моєї родини та сотень інших невинних українських цивільних осіб, багато з яких немовлята та діти (див. фотографії могил), які проживали у польсько-українському прикордонному регіоні.

Вбивства, скоєні ним і його терористичною групою, були в 1944-46 роках, а в деяких випадках – після закінчення Другої світової війни. Як згадує мій батько, хоча польський уряд та польські історики демонізують «українських націоналістів», Українська повстанська армія (УПА) була єдиною військовою силою, яка намагалася захистити українське цивільне населення від натиску військових злочинців, таких як «Волиняк» та їхні терористичні групи. Історія моєї

Історія моєї сім’ї в історичному контексті

Протягом 1944 – 1947 років увесь регіон уздовж нинішнього польсько-українського кордону, відомий як Закерзоння (землі, розташовані за лінією Керзона) – від Бещадів у південно-східній Польщі до Перемишля та Холмського й Підляського регіонів на сході від Любліна, що межують із північно-західною Україною – перебував у стані сум’яття. Відступ нацистів створив вакуум, що його заповнило прибуття радянських і польських комуністичних сил, які встановити на цих землях нову владу. Протягом 1944 – 1946 років комуністичне керівництво депортувало українців до Радянського Союзу, а поляків із радянської України – до новоствореної комуністичної Польської Народної Республіки. Поляки зі Львова опинилися в колишньому німецькому місті Бреслау (нині – Вросцлав).

Окрім радянських і польських комуністичних сил, у цьому регіону діяли й інші комбатанти, зокрема УПА (Українська повстанська армія), яка виникла тут доволі пізно наприкінці 1944 року та разом з ОУН (Організацією українських націоналістів) налічувала приблизно 3 ­– 4 тис. бійців, а також польські партизанські групи: АК (Армія крайова), НЗС (Національні збройні сили) та Селянські батальйони. У багатьох випадках польські й українські мирні жителі брали участь у погромах уздовж східних польських кордонів заради помсти або отримання винагороди. На жаль, це торкнулося й моєї сім’ї.

Стефан Рапавий пише, що польські озброєні групи «завдали українцям жахливої шкоди». Найгірші злочини було вчинено в 1945 році з боку АК у Павлокомі (365 убитих українців) і з боку НВО (Народної військової організації) в Пискоровичах (358), Верховині (197, у тому числі 65 дітей віком до 11 років), Добрій та Добчі. Автор терміну «геноцид» Рафаель Лемкін заснував свій новий концепт, спираючись на нацистську різанину 1942 року в чеському селі Лідице та польсько-радянські злочини 1946 року в українському селі Завадка. Польські збройні групи (АК, націоналісти й комуністи) повідомляли про втрати серед «бандитів УПА» чисельністю, що значно перевищувала кількість бійців УПА на Закерзонні, а це означає, що багато з убитих ними були мирними жителями.

На Волині (яка включає теперішні Волинську й Рівненську області) поляки були в меншості та страждали від атак українських націоналістів. Однак на Закерзонні все було з точністю до навпаки. Українські, північноамериканські й деякі польські історики наводять підрахунки великої кількості українців, убитих на Закерзонні, та меншої кількості загиблих поляків. Згідно з оцінками Тімоті Снайдера, на Закерзонні було вбито 6 – 7 тис. українських мирних жителів і 1 тис. польських мирних жителів, а також 4 тис. українців із регіону Холму й Підляшшя. Загалом приблизно 10 – 11 тис. українських мирних жителів було вбито на території сучасного прикордоння Польщі й України. Члени моєї сім’ї були одними з них.

Закерзоння стало смертельною зоною, що поглинула моїх батька й матір і їхні сім’ї. Українські селяни шукали захисту в УПА, а іноді навіть у радянських солдатів, аби вберегтися від польських партизанських груп. У багатьох випадках українські селяни мали соціалістичні погляди, регіональну (русинську, лемківську), а не українську ідентичність, а деякі з них навіть мали проросійські нахили. Однак вони відчували, що не мали іншого вибору, як шукати захист в УПА.

Те, що українські селяни мали тісні зв’язки з УПА, видно хоча б із запеклої боротьби 1945 – 1946 років і нездатності польських комуністичних сил – незважаючи на свою значну перевагу – здолати українських партизанів-націоналістів з ОУН і УПА. Українці, які досі жили на Закерзонні, не належали до тих 482 тис. осіб, яких радянська влада депортувала на територію СРСР у 1944 – 1946 роках. Мою матір Анну Гелетку – православну лемку із села Радоцина на польсько-словацькому кордоні – депортували до Кіровограду в Радянському Союзі, однак, зіткнувшись із повоєнним голодом, вона вирішила повернутися до комуністичної Польщі.

На жаль, вона та її сім’я опинилася серед тих, кого в межах акції «Вісла» – усього 150 тис. українців, лемків і змішаних сімей – примусово переселили та розпорошили на польських «повернених територіях». Сім’ю моєї матері поселили в сильно пошкоджений будинок, де раніше мешкала німецька сім’я, в селі Урзути на півдні від Зеленої Гури. За словами Снайдера, «операція «Вісла» стала найбільш кривавим злочином польського комуністичного режиму проти свого народу».

Різанина

Подорожуючи цим регіоном, я натрапив на багато могил селян, що загинули протягом 1944 – 1946 років. На жаль, їм не зведено ніяких пам’ятників. У селі мого батька Добра, яке розташоване за 6 кілометрів на сході від Сеняви та за 20 кілометрів на півночі від Ярослава, я помітив, що на могильних плитах не було зазначено, як і від кого загинули мирні жителі. Було вказано лише загальні причини, такі як «невинна смерть», «трагічна смерть» або «вбивство».

Мій батько чув, що головним лідером польських груп, які атакували його й сусідні села, був Юзеф Задзєрський («Волиняк»), якому присвятили опубліковану польським Інститутом національної пам’яті книгу «Волиняк: правдива легенда». Він був членом НВО – військового крила міжвоєнної Національної партії (НП), лояльної до Національно-демократичної партії (Endecja). Представники націоналістичної НП не вважали українців самостійним народом і планували асимілювати їх шляхом розділення на кілька етнічних груп (гуцулів, лемків, бойків, русинів тощо). НВО і НП визнавали польський уряд в екзилі. Протягом 1942 – 1943 років НВО розкололася: одна частина приєдналася до АК, тоді як інша утворила НЗС (Національні збройні сили), які лишилися лояльними до Національно-демократичної партії. Друге крило брало особливо активну участь у вбивствах мирних українців.

У польськомовній статті на Вікіпедії про Задзєрського («Волиняка») зазначено, що 18 квітня 1944 року його підрозділ «умиротворив українське село Пискоровичі, вбивши понад сто українців, які перебували в місцевій школі. Серед жертв були жінки й діти. Їх також убили в селі та полях над річкою Сян. Українські селяни не могли захистити себе, бо в цьому регіоні не було підрозділів УПА, а в Пискоровичах не було загонів самооборони. Напад став відповіддю на попередню атаку УПА, і його представили як «акцію із зачистки терористів»».

Наступі «акції умиротворення» з боку Задзєрського («Волиняка») було здійснено проти Доброї, Волчастого й Рудки, протягом яких загинули ще багато українців. 19 січня 1946 року Задзєрський («Волиняк») здійснив напад на село мого батька Добра, внаслідок чого було вбито 33 українців віком від 1 до 72 років. Наступне «умиротворення» відбулося 18 травня 1946 року, коли польські селяни з Майдану Сінявського спонукали Задзєрського («Волиняка») здійснити напад на село Добча, протягом якого загинули 18 українців віком від 13 до 68 років.

Погроми в Добрій, Добчі, В’язівниці й Пискоровичах

Село Добра приєднали до Радянського Союзу після радянсько-нацистського вторгнення в Польщу у вересні 1939 року. Добра була розташована прямо на кордоні між СРСР і нацистською Німеччиною та мала спільний нацистсько-радянський прикордонний пост на своїй окраїні. Після війни це село повернули комуністичній Польщі. Мешканці села (приблизно 300 сімей) були переважно етнічними українцями, хоча тут також мешкали чотири єврейські та п’ять польських сімей. У селі була одна греко-католицька церква, яку також відвідували поляки. Євреїв, що мешкали в Добрій, убили нацисти.

Хоча міжетнічні стосунки в селі завжди були приязними, це не врятувало Добру від нападів із боку польських націоналістів. Згідно з написами на сільському кладовищі, перша така різанина відбулася 3 березня 1945 року, коли було вбито щонайменше п’ятьох мешканців. 10 квітня 1945 року вбили ще 5 людей, а 12 квітня загинуло вже 30 жителів села.

Рано ввечері в неділю наприкінці червня 1945 року польські загони знову атакували село. Підозрілим чином польські сім’ї отримали попередження та виїхали із села за день до того. Мій батько Михайло Фесяк, якому тоді було 12 років, став очевидцем атаки приблизно 300 польських націоналістів із партизанських груп «Радван» і «Волиняк». Поляки спалили багато осель і застрелили приблизно 10 людей. Будинок моїх дідуся й бабусі Олега й Агафії Фесяків підпалили, коли моя квола прабабуся перебувала в ньому. Поки вона намагалася вийти з хати, частина будівлі обрушилася на неї, у результаті чого вона зазнала серйозних опіків тіла й голови. Вона прожила ще два дні з жахливим болем (пізніше поляки так сплюндрували її могилу, як і багато інших, що тепер невідомо, де вона насправді похована).

Моя бабуся Агафія намагалася випустити корів і свиней із загону, аби врятувати їх, однак отримала постріл у голову. Коли мій батько знайшов її тіло, частину її голови було відстрелено.

Михайло і його батько (Олег Фесяк) зуміли втекти приблизно 300 метрів від будинку, однак у батька зрештою поцілили польську кулі. Упавши на землю, він вигукнув ім’я сина. Михайло був спереду батька і зміг сховатися в пшеничному полі, втікаючи від куль, що свистіли над його головою. Він повз на руках і колінах через поле, доки не добрався до ущелини, що вивела його в ліс, де ховалися від польського нападу багато жителів села.

Дядько Михайла, який мешкав у сусідньому селі Дібча (польською – Добча), дізнався про різанину й наступного дня знайшов молодого Михайла в лісі разом з іншими селянами. Михайло жив у Дібчі з дядьком і тіткою, поки поляки не напали на це село в травні 1946 року. Михайло пас корів у полі, коли до нього підійшли кількасот поляків. Вони запитали нього, хто живе в селі, і згодом двоє з нападників – батько й син – узяли його в заручники. Батько наказав синові стежити за Михайлом, тоді як інші поляки рушили в бік села, однак син покинув Михайла й пішов слідом за поляками. Завдяки цьому моєму батькові вдалося втекти (вдруге). Того дня вбили 25 українців, у тому числі дядька мого батька Івана Фесяка.

Водночас село Добра зазнало ще кілька атак. 22 червня 1945 року під час нападу загинули 26 людей, а 19 січня 1946 року було піддано тортурам і жорстоко вбито 28 селян. Вік тих, кого вбили й замордували, коливався від 1 до 72 років. 20 жертв становили жінки, а двоє – хлопчики віком 4 і 6 років.

Троє інших членів нашої сім’ї зазнали переслідувань нацистів. Моїх двох дядьків Дмитра й Кирила відправили в Аушвіц і Бухенвальд, відповідно. Дмитро загинув в Аушвіці у віці 19 років. Він протримався там усього місяць. Кирило вижив і згодом одружився з Ядвігою – полькою, яку він зустріч у Бухенвальді після того, як табір звільнили британці. Вони емігрували до Великобританії, а потім до Канади.

У березні 1942 року тітку мого батька Марію Кудлак, якій було лише 17 років, нацисти відправили до Німеччини в Ортманнсдорф (за 10 кілометрів на південному заході від Хемніца), де вона примусово працювала на фермі до липня 1945 року. Згодом вона повернулася в Добру, яка в цей час зазнавала постійних нападів із боку польських націоналістів. Повертаючись до села, вона зустріла польського селянина (чи партизана – цей епізод лишається неясним), який погрожував убити її. Однак вона зуміла врятуватися, повідомивши йому, що впізнала в ньому чоловіка своєї подруги.

Він не впізнав її, проте вона почала благати не вбивати її та зрештою переконала його привести її до його дружини, аби та впізнала її. На щастя, так і сталось, і вона врятувала своє життя. Їй порадили одразу ж тікати із села та ніколи туди не повертатись, а також спалити всі документи, які засвідчували її особу, зокрема те, що вона українка. Вона так і зробила. Однак унаслідок цього їй було вкрай важко довести, що вона примусово працювала в нацистській Німеччині, і німецький уряд так і не виплатив їй компенсації. Вона опинилися серед тих українців, яких депортували до радянської України протягом 1944 – 1946 років. Вона жила дуже бідно й померла кілька років тому в Миколаївській області на півдні України.

Мій батько чув і про інші погроми українців із сусідніх сіл. Протягом березня – квітня 1946 року члени 26 українських сімей, зокрема один лікар, загинули від рук польських націоналістичних груп поблизу церкви в селі В’язівниця. Син лікаря зумів утекти й повідомив УПА, що трапилось. У відповідь приблизно 300 партизанів УПА вбили 78 поляків і поранили римо-католицького священика, а також зруйнували польську римо-католицьку церкву.

У травні 1945 року в Пискоровичах 38 радянських солдатів охороняли велику групу українців, яких за два дні мали депортувати до радянської України. На них напала група з 400 польських партизанів, убивши 1300 українців і радянських солдатів. Кількість убитих може бути перебільшеною, бо мій батько не був свідком цього нападу, а лише чув про нього, але сама різанина відбулася напевне. Дивно, але ніхто не чув про те, щоби радянська влада помстилася польським націоналістам чи селянам за вбивство радянських солдатів.

Висновки

Слухати спогади моїх батьків і відвідувати їхні села непросто. Життя мого батька в комуністичній Польщі, вочевидь, було жахливим, і йому навіть довелося служити в польській армії. Однак у цієї історії щасливе закінчення. Мої батько й матір емігрували до Канади окремо одне від одного наприкінці 1950-х років і в середині 1960-х років, відповідно. Там вони одружилися в 1967 році та виростили трьох дітей у Ейджаксі в провінції Онтаріо. Вони були активними парафіянами української православної церкви, а їхні діти стали громадянами Канади і – так! – Польщі.

Фото надано Тарасом Кузьо

Поділитися: