Роман Кабачій ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №16, 2013-04-21
Українець з Сербії Мирослав Гочак є одним з лідерів світового українства, очолює Світовий конґрес українських молодіжних організацій. Народився він у Німеччині, у родині сербських українців, нащадків переселенців з Галичини. Згодом батьки повернулися до Сербії, де Мирослав закінчив студії та почав працювати журналістом в українській програмі радіо міста Новий Сад. Через свою активність у міжнародному українстві став розпізнавальним і за ме-жами Сербії. У цій країні склалася ситуація, коли паралельно існують українська та русинська громади. Остання виникла внаслідок переселень з південних схилів Карпат ще в середині XVIII ст. Про це та про інші аспекти – наша з Мирославом розмова.
Роман КАБАЧІЙ: У київському приміщенні Народного руху 28 березня відбулася дискусія «Молодь діаспори та України як єдине ціле», де ти був одним з диспутантів. У ній взяв участь також і голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Ратушний. Коли дійшло до неуникненного в подібних розмовах русинського питання, пан Ратушний сказав, що це в тій же Сербії – шалена проблема. Натомість у мене при прочитанні книжки Олександра Гавроша «Діаспора з Дольніци», що описує русинську громаду як частину українського мікрокосмосу, таке враження не склалося. Чи поділеність «нашої» громади є для українців Сербії проблемою?
Мирослав ГОЧАК: 260 років тому, коли до Воєводини «прийшли» русини з Пряшівщини і словацьких земель, звісно, не існувало поняття національної ідентичності. Українці з теренів нинішньої Тернопільщини, Львівщини та півночі Івано-Франківщини прибули 120 років тому, спершу до Боснії. Цей процес започатковано 1890 р., тривав він до Першої світової війни, тоді переселилося біля 20 тис. чоловік. Засновано з десяток українських сіл. Потім українці перебралися до Сербії. Фактично разом ці громади почали жити після Другої світової війни, з 1950–60-х років. Саме до Воєводини переселилася більша частина боснійських галичан. Певна частина оселилася в Хорватії, а 6–7 тисяч виїхало до Австралії, живуть вони переважно в місті Джилонґу коло Мельбурна (можна навіть сказати, що вони є основою кістяка всієї української громади в цій країні). Як у Боснії, так і в Воєводині жили поміж різних народів. У Боснії це було наслідком політики Австро-Угорщини, яка після анексії Боснії та відходу мусульман на південь заселяла там також німців і мадярів, а в Воєводині ще більша мішанина: мадяри, німці, русини, словаки й українці.
Розкажи про взаємодію поміж громадами у період існування Югославії, як вона відбувалася– чи не дивилися одні на одних вовком, як босняки на сербів чи серби на хорватів?
Тоді в країні панувала пропаґанда «єдності народів та народностей». «Народами» були шість конституційних народів Югославії, а «народностями» – вся решта. Конституція 1974 р. надала великі права чотирьом меншинам: угорцям, румунам, словакам та русинам. Вони отримали свої видавництва, радіо, телепередачі, кафедри в університетах, середні школи й гімназії. Саме тоді поруч русинів почали селитися українці – у містах Кула, Вербас. В Кулі проживає тепер найбільше українців. І саме там положений Руський Керестур, де русини становлять більшість…
Може скластися враження, що йдеться про різні народи. Але ж ці русини прийшли з земель, де нині живуть українці? Чи ви один одному чужі в Сербії?
Громади живуть окремим життям, фактично не перетинаються. Є окремі національні ради, існування яких передбачено Законом «Про захист прав і свобод національних меншин» Республіки Сербії, а ще є Закон «Про вибори» самих цих національних меншин. Сербія визнає окремо русинів і окремо українців. Русини кодифікували мову, є словники сербсько-русинський і навпаки. Навіть мову один одного важко зрозуміти. Самим же русинам з різних країн так само важко зрозуміти один одного, – коли з’їжджаються на свої конґреси, їхньою мовою спілкування є… українська. Сербського русина краще може зрозуміти словак.
Я так розумію, що це була група, яка складалася з русинів і словаків. Вони прийняли «руську» уніатську віру і разом перебралися до Воєводини.
Так, і тепер вони говорять мішаниною наших говірок, словацького діалекту, мадярських впливів та сербської мови.
Повертаючись до співіснування цих громад, у 1960-ті роки в Кулі вже велися перші уроки української мови. А після 1974 р., коли чотири меншини отримали багато можливостей, у решти відібрано всі права. Тими чотирма влада Тіто хизувалася, мовляв, подивіться – ми їм все забезпечуємо – від дитячого садка до вишівської кафедри. Освіта, культура, фестивалі – усе фінансувала держава. А наші класи зникли. Українцям запропонували бути разом із русинами, поєднати організації.
Що це означало у практиці? Українці мали перейти на русинську говірку?
Нас фактично потрактували як спільність, оскільки ценз до отримання тих широких прав був на рівні 20 чи 25 тисяч чоловік – стільки мало бути в «конституційній» меншині. Нас звели докупи, не надавши українцям культурних прав. Тому вже на початку 1980-х українці почали засновувати окремі фольклорні ансамблі, гуртувалися товариства. перша громадська організація, що мала в назві слово «українська», виникла 1989-го. То було надзвичайно важко – через рішення Крайового уряду, який дозволяв засновувати подібні організації. Цей процес тривав два роки – від 1987-го до 1989 р. Так з’явилося Товариство української мови та культури «Просвіта». Пізніше вже називалося просто Товариство «Просвіта». Власне «Просвіта» була заснована як перша організація переселенців 1909 р., у м. Прняворі, що вважали центром українства в Боснії.
Якщо порівняти ситуацію з іншими державами, де русини визнані, то там це дещо інакше виглядає: вчора людина могла бути русином, а нині може усвідомити себе українцем, і навпаки. У Сербії поділення є остаточним і незворотним?
Галичани, які переїздили до Боснії, всі були записані русинами. Натомість після Першої світової війни всі перейшли на «українець». Бо в Австрії, попри поширеність назви «українець», офіційно її не визнавали. Ці ж із Воєводини залишилися при русинстві.
Але коли ви в Сербії визнаєте роздільність цих громад, чи не сприяєте світовому русинському рухові, який відверто шкодить Україні на інших фронтах?
Історичним фактом є те, що вони є частиною українського етносу. У Сербії є три гілки русинства. Певна частина пов’язує себе зі Словаччиною, інша частина пов’язує себе з Україною, а найбільше є тих, які вважають себе окремою автентичною етногрупою. Союз українців-русинів Югославії постав 1990 р., до нього увійшли всі, як українські, так і русинські структури, серед них і Товариство «Просвіта». Повірили у спільність інтересів. Але є така примовка: один їсть з голубців м’ясо, а другий капусту. То тими, хто «їв капусту», чомусь були українські організації. Тому в 1993–94 роки вони вийшли з Союзу. Фактично з того часу, відколи стали працювати окремо, успіхи української громади значно збільшилися. Оце 1995-го відновлено навчання української мови в початкових школах, 1996-го вийшов перший номер часопису «Українське слово», з 1998-го і до сьогодні діють літні школи україністики. Відповідно до Закону «Про захист національних меншин» встигли зібрати 3100 підписів повнолітніх українців, щоб створити Національну раду українців як орган самоврядування. Уже 10 років проводиться фестиваль української культури «Калина», дні Шевченка відзначаються на наших теренах вже 40 років.
Тобто поки що українцям Сербії та тобі особисто вигідніше дотримуватися статус-кво і просто розбудовувати українську діяльність, не втручаючись до справ русинів?
Приклад Сербії, де кожен пішов своєю дорогою, промовляє поки що за таким розв’язанням. Але існує також думка, що коли стануть сильними і українська громада, і держава Україна, коли збільшиться її привабливівсть, то всі русини тоді автоматично стануть українцями. Але тепер ще такого немає.
А поки що русини Сербії мають навіть своє окреме свято, яке відзначають 17 січня. Що це за день?
Мати своє свято має право кожна меншина – відповідно до згаданого закону. Приурочено його до того, що 17 січня 1751 р. був підписаний контракт поміж адміністратором Воєводини та графом Михайлом Мункачі з Закарпаття. Згідно з ним переселено перших 200 сімей, які стали засновниками села Руський Керестур. ■
Коментарі
Хоча стаття була опублікована ще в 2013 році, я зіткнувся з нею лише сьогодні, і вважаю, що необхідно дати додаткові тлумачення на цю тему.
А саме, “русинське питання”, яке почало з’являтися в такому вигляді в 1990 р. в Європі та Північній Америці, організовано з відомих центрів і з неприхованими намірами, вимагає кількох елементарних пояснень.
– По-перше, “русини” Сербії себе так називають лише сербською мовою: “Ја сам Русин”, “Ми смо Русини”. Але, вони на своїй мові, для себе кажуть: “Я Руснак”, “Ми Руснаци”. Значить, вони не говорять, що: “Я русин”, “Ми русини”!
– Руснаки в Сербії мають, як українці та інші національні меншини, свою Національну раду (яка офіційно представляє руснаків), яка на першій сесії прийняла рішення не визнавати Україну батьківщиною, тобто що вони не відчувають себе як частину українського етносу.
– Руснаки в Сербії мають свю мову, свю літературу, мають свій герб, свій прапор, свій гімн, школи, кафедру в Новому Саді, та інші установи.
– Їхнє згромадження “Руска матка” (Руски Крстур, Србија) став центром антиукраїнської діяльності, з котрого (з 1990р.) започаткована сепаратистична пропаганда по світі, але і в Україні. Тому важко зрозуміти, чому державне керівництво України дозволяє їм безперешкодно діяти в Україні, навіть проводити свої конгреси.
Хочте бути руснаками – то і будьте, тільки руки далі від України, яка, тутейшим українцям була і завжди буде батьківщиною!