Олеся Найдюк ■ КУЛЬТУРА ■ №37, 2020-09-13

Дикий український степ, що простягся на площині, зусібіч перерізаній і оточеній водою – це пів тисячі озер, лимани й море. Серпнева спека. За столом під навісом коло дерев’яного будинку, збудованого у дещо скандинавському стилі, з чудернацькими кам’яними колонами, сидять четверо й співають українських пісень. Враз чоловік у правдивому перуанському брилі  хапає бінокля й показує на сіро-білі цятки в небі: «пелікани!». Бінокль іде по руках, ми по черзі розглядаємо рухи пташиного ключа – пелікани виконують якісь складні фігури повітряної навігації. Відтак спів знову лине, підхоплений гарячим вітром… Ось так виглядали будні польсько-українського гурту «Море», який цими днями провів репетиції у заповіднику біля Миколаєва.

Кінбурнський півострів, або Кінбурнська коса – не надто знане місце серед українських морських курортів. Вузька смуга суходолу між Дніпро-Бузьким лиманом та Чорним морем немовби знехтувала вигодами сучасної цивілізації. Асфальтованих доріг тут немає взагалі й очевидно ще довго не буде, а натомість – грузькі піщані шляхи, які долати краще на позашляховиках з високою посадкою, чи на військових машинах на кшталт УАЗів та УРАЛів. Втім, крутих джипів на Косі щораз більше. Інколи вони загрузають. На півострові всього чотири села: Василівка, Покровка, Покровське і Геройське (колишня козацька січ Прогної). Перші три належать до відомства Миколаївської області, останнє натомість – до Херсонської. Місцеві жителі (переважно україномовні, втім балакають радше на суржику) люблять жартома сперечатися на тему території, мовляв, Миколаївщина це – чи все ж таки Херсонщина.

Щоб дістатися сюди з Очакова водою, треба подолати понад 10 кілометрів через лиман (або сушею, далеким об’їздом через Херсон). Є також ракета з Миколаєва, але ходить вона з перебоями. Відтак мандрівка на катері, що курсує регулярно за розкладом кілька разів на день (за винятком штормових днів) – чи не найприємніший відтинок шляху на Кінбурн. Власне своєю дикістю ця місцевість і приваблює відпочивальників. Утім, якщо раніше це було улюбленим «місцем сили» передовсім для творчої публіки (режисери, художники, музиканти), то останнім часом Кінбурн стає дедалі популярнішим і серед широкого українського населення. Очевидно за відсутності Криму українці освоюють все нові й нові території морського пляжу, заповідного дотепер. Цього року додалася ще й заборона виїзду за кордон у зв’язку з пандемією. Тож бази відпочинку на Косі переповнені. До численних дач та сільських осель, що традиційно відкриті для туристів, додалися «кемпінги»: ледь не по всій довжині морське узбережжя рясніє наметами. Містяни їдуть сюди не лише у пошуках чистого моря й незабрудненої екології, але й тиші та спокою. І справді, на цьому курорті (на відміну, скажімо, від Коблево чи Одеси) не чути ані гучних дискотек, ані п’яних дебошів. Натомість можна побачити цілі зграї пеліканів і фламінго, орхідеєві й лавандові поля, напівдиких корів, що пасуться просто на морському узбережжі. Можна тут прийняти й цілющі болотяно-соляні ванни; місцеве болото своєю хімічною формулою не поступається знаменитим багнам Сак (кажуть, найпідприємливіші туристи вивозять кінбурнське «чорне золото» валізами, а відтак продають за великі гроші).

Колись у цій місцевості ревіли гармати: запорізькі козаки розбивали турецьку фортецю, що існувала тут з ХV століття як форпост турецької імперії. Запорожці палили ворожі флотилії й захоплювали галери. В 1736 році фортецю захоплює й повністю руйнує російське військо. У війні 1787 – 1792 тут знову відбуваються бойові  дії: зокрема, кількатисячне російське військо на чолі з Суворовим зруйнувало Очаківську фортецю. Козаки билися тоді по обидві сторони – і на турецькій, і на російській. Кажуть, що ще в 1990-ті роки на Косі стояв бронзовий бюст одіозного російського полководця, встановлений на 3-метровому постаменті із рожевого граніту. Дещо дивне видовище серед степу. Зрештою, десь на початку 2000-х монумент кудись зник. Але про козацькі часи ще довго нагадували пісні, які співало місцеве населення. На жаль, ці голоси змовкли вже в 70-80-ті роки минулого століття.

Місцеві люди пам’ятають часи ІІ Світової війни. При наступі Червоної Армії тут точилися жорстокі бої – румунські окупаційні війська, що зазвичай не чинили суттєвого спротиву, тут буквально вгризлися в землю й трималися до останнього. Розповідають драматичну історію про місцеву вчительку, яка втекла разом із румунським офіцером: совєцькі служби упіймали їх і згодом повісили обох перед школою в Покровці.

Саме на цьому півострові вже десятий рік проходять майстер-класи традиційного співу. Проводить їх залюблений у народну пісню Юрко Пастушенко, уродженець Миколаєва.  Юрко закінчив Київський Інститут культури і мистецтв, де здобув фах керівника фольклорного ансамблю. Був одним із двох перших випускників кафедри фольклору і етнографії, навчався у таких провідних етномузикологів, як Анатолій Іваницький, Олена Шевчук, Євген Єфремов, Ганна Коропніченко. Від 2006 року живе у Польщі, де одружився. Із майбутньою дружиною, Сузанною Муравєцькою-Пастушенко, Юрко познайомився завдяки музиці – Сузанна чудово співає. Пара постійно бере участь у Міжнародній Літній школі традиційної музики «Музика кресів» у Любліні. В якийсь момент у подружжя виникла ідея щось подібне організувати в Україні. Вибір місця невипадковий: на Кінбурнську косу Юрко їздить мало не зі шкільних років, сходив її вздовж і впоперек. «Кращого місця для народного співу годі й шукати», – каже він. – Ще зовсім нещодавно тут існувала автентична традиція. І от я відчув, що тут бракує саме цього музичного звучання: є тут звуки моря, цвіркунів, вітру, а от музики нема…». Так виник проєкт «Море пісень», що став щорічним, незалежно від того, знаходилися на нього спонсорські кошти, чи ні. Крім польських любителів традиційного співу, у майстер-класах у різні роки брали участь учні з Австрії, Англії, Голландії, Ірландії, Німеччини, Чехії, до 2014 року Юрко також запрошував викладачів із Сербії й Росії, які вчили співати сербський і російський фольклор. Звичною локацією стала загальноосвітня школа у Покровці, дирекція якої у період літніх вакацій пішла назустріч ініціаторам проєкту: забезпечила спальні місця, надала доступ до шкільної їдальні тощо. Незмінно заключним акордом кінбурнських студій є великий гала-концерт автентичного співу, на який сходиться, як на свято, ледь не вся Покровка. Українські пісні у виконанні закордонних гостей «беруть за душу», слухачі часто не в силі стримати сльози, а Юрка та Сузанну знає й любить уся Покровка.

Цьогоріч повноцінні майстер-класи через карантинні обмеження провести не вдалося. Одначе Пастушенки таки вирішили не пропустити нагоди з’їздити на улюблений Кінбурн. Але як же без гуртового співу?

Незалежно від майстер-класів, що їх Юрко проводить на Косі, у Варшаві функціонує керований ним же фольклорний гурт «Море». Склад його змінний. Якось концерт цього ансамблю почув знаний польський диригент і композитор, українець із походження, Роман Ревакович. Він запросив співаків виступити на фестивалі «Дні української музики у Варшаві», який пан Ревакович, засновник та голова фундації «Pro Musica Viva», проводить у польській столиці вже вшосте (принагідно зазначимо, що залучення спонсорів й проведення такої акції коштує мало не титанічних зусиль: можливо передовсім через те, що надто сильна у Польщі інерція ставлення до українців як до «заробітчан»). Скерований перш за все на популяризацію в Польщі української академічної музики, цей фестиваль цьогоріч чи не вперше представляє польському слухачеві зразки традиційної музики сусідів зі Сходу. Концерт має відбутися 6 вересня о 18.00 в Національному Інституті культури й сільської традиції (Narodowy Instytut Kultury i Dziedzictwa Wsi).

Репетиції гурту до згаданого концерту в рамках «Днів української музики» упродовж тижня в ці гарячі серпневі дні відбувалися на Кінбурнському півострові. Через карантинні обмеження приїхати змогли далеко не всі, довелося на ходу шукати заміну, «залатувати дірки», як каже Юрко. Крім керівника ансамблю та його дружини, на концерті виступлять Бася Кусінська і Тарас Шумейко. Команда зупинилися цього разу не у Покровській школі, а на дачі давнього Юркового знайомого, Томаша Модраса, інакше кажучи, у поляків, чию хату у Покровці знає кожен мешканець села. Юрко – керівник скрупульозний і вимогливий, замість ніжитись на морі постановлено співати щодня по три-чотири години. Результат не розчарував: степові простори наповнилися багатоголоссям, простими і водночас вишуканими гармоніями. Звучали календарно-обрядові («Щодрий вечір, щодрий», жнивні), ліричні («Тече річенька», «Котилася ясна зоря з неба», «Ой ти дубе кучерявий»), жартівливі («Час додому, час»), чумацькі («Ой чумаче, чумаче») та історичні пісні («Ой там за морями», «Ой зійшла зоря вечоровая») з Рівненського, Київського та Чернігівського Полісся, Полтавщини, Слобожанщини. Здавалося, що зі звуку немовби постає музичний космос, і на півострів повертаються тіні наших предків – козаків і чумаків, що ходили цими шляхами сотні років тому.

Фото авторки

Поділитися:

Категорії : Культура, Україна

Схожі статті

Сергій Петриченко: Про пермакультуру, розумне господарювання, роботу на радіо та традиційну музику

Григорій Сподарик ■ ІНТЕРВ'Ю ■ №36, 2020-09-06 Пермакультура – це натуральний спосіб вирощування рослин. Десять років тому нею зацікавився Сергій Петриченко – журналіст української редакції...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*