Юрій Гаврилюк ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №42, 2017-10-15
Досвід кількох останніх десятиріч міжреґіонального спілкування показує, що коли зійдуться підляшани з лемками, то незалежно від місця цієї зустрічі завжди щось цікаве з цього виникне. Так сталося й у Познані, де лемко Петро Чухта втілив у життя задум створити фольковий ансамбль, а підляшанка Віолета Крук стала його голосом. Нещодавно фольк-рокова «Krambabula» (так називається познанський ансамбль) випустила свою першу платівку з українським репертуаром.
Юрій Гаврилюк: Вітаю з виданням першого диску «Крамбабулі»! Ми, однак, знаємо, що для тебе це зовсім не дебют на музичному ринку.
Віолета Крук: Це правда. Коли мені було приблизно 7–8 років, я почала співати в українському ансамблі пісні і танцю «Ранок», який діє при Більському будинку культури. Його учасники – це діти й молодь, яка вчиться української мови у початковій школі та гімназії. В ансамблі я була майже десять років, а на останній концерт поїхала тоді, коли була вже студенткою. За цей час взяла участь у записі двох платівок колективу.
Ти маєш чималий досвід. А як члени «Крамбабулі» віднайшлись у Познані?
Коли я їхала в університет на навчання, думала, що співати українською мовою вже певно не буду, бо не буде з ким і як. Зразу після того, як я приїхала до Познані, у жовтні і листопаді почала ходити на платні майстер-класи білого співу. Просто хотіла співати, а найбільше пісень тут було українських. Але я ходила туди недовго, бо через Інтернет познайомилася з Петром Чухтою, який помістив там оголошення, що хоче створити новий музичний проект. Я відгукнулася на це оголошення, і Петро запросив мене на першу репетицію, яка відбулась на початку грудня 2014 р.
У «Ранку» і в «Позитиві» ви співали у групі, а тут ти стала солісткою…
Спочатку я навіть трохи боялась, бо ніколи не співала соло. Але потім подумала, що піду й побачу, що вони хочуть робити.
Від чого почали?
Від стрілецької пісні «Ой, хмариться-туманиться». Перед першою зустріччю кожний з нас отримав цю пісню, щоб послухати та підготуватись, тому ми зразу могли заграти її та зробити постановку. Тоді нас було шестеро. Всі були дуже задоволені зі спільної праці. Треба сказати, що ми дуже різні, у кожного інший характер та інший рід улюбленої музики, а на додаток ми з різних кінців Польщі. Та виявилося, що попри всі ці різниці ми прекрасно порозумілись. Говорять, що в «Крамбабулі» частина – це музика «з міцнішою ноткою», а частина – фольк. І ми так це змішуємо.
Здається, навіть на Підляшші вже перевелися бабусі, які співають на лавочці. То виходить, що ваш ансамбль – це свого роду колективна і молодіжна «бабуся», до того ще й мультиетнічна.
І мультиреґіональна, бо й ті члени колективу, які не мають свого коріння на Підляшші, Лемківщині чи як Микола Петриченко – «на далекій Україні», також походять з різних сторін. Адже тут і Куяви, і Нижня Силезія, а також різні частини Великопольщі. Тому думок та ідей завжди дуже багато, кожний бачить все по-своєму. Інколи ми дуже довго розмовляємо, бо мусимо випрацювати компроміс. Приватно ми також проводимо разом вільний час. Для мене університетське навчання й участь у «Крамбабулі» почалися практично водночас. Удень йду на заняття, а ввечері – на репетицію, де проводжу час із супер-людьми, з якими виїжджаю на концерти. І хоч є ліпші й гірші хвилини в житті, але завжди якось спільно.
Життя – це пісня. А що з наукою – музика допомагає?
Моя спеціальність – це ресоціалізація з кримінологією. Тут як би не до співу, але вдалось мені зорганізувати концерт у слідчому ізоляторі в Познані, на якому було більш як 30 в’язнів, а ті, що не дістали пропусків, дивились нас по телебаченні. наступного академічного року планую їхати до ув’язнених жінок та вчити їх колискових. Також стараюся співання використати у студентському науковому колі.
А де взагалі був ваш дебют?
Перший концерт ми заграли 12 липня 2015 р. в клубі «У Базилія» в Познані, а другий був уже через тиждень на підляському святі «На Івана, на Купала» в Дубичах-Церковних. Виступали теж на лемківських ватрах. Ми граємо на різних фестивалях у пленері і в клубах, зокрема в Познані. Інколи беремо участь у конкурсах. Саме нагорода за перше місце в конкурсі «Olandia Etno Festiwal» дозволила нам почати запис першої платівки.
Музичний «самвидав»?
Деякою мірою так. Ансамбль виник як форма самоорганізації активних любителів фольку, тому ми цілком незалежні і мусимо оплачувати все самі. Отже, пісні для диску записували своїм коштом у студії «Радіоактивні» біля Ченстохови (треба було кілька разів виїжджати). А вже оформленням, виданням і поширенням платівки зайнялося вроцлавське видавництво «Lou & Rocked Boys», яке випускало так само платівки «Енея», «Гайдамаків», «Kozak System», а навіть «The Ukrainians».
Місцем першої презентації платівки був «Przystanek Woodstock». Як ви туди потрапили?
Ми самі туди зголосились і виступили на сцені «Мирної оселі Крішни», де були переважно панкові гурти і фольк. Ми могли зробити прем’єру платівки на концерті, який грали 5 серпня. Заспівали там весь репертуар з платівки і два твори польською мовою фольклорного походження. Сприйняли нас дуже добре, розійшлося чимало дисків, було багато запитань про наш ансамбль і взагалі прийшло багато людей на наш концерт. Для мене це незвичайна подія, бо я ще ніколи не була на «Вудстоці». Саме цього року планувала врешті поїхати туди, а коли довідалась, що гратимемо там концерт, дуже зраділа. Було супер!
Подія, на якій збирається чверть мільйона людей, мусить робити враження, а навіть дещо лякати. Чи ти не боялася, що тебе затопчуть?
Не знаю, скільки приїхало людей, але справді було надзвичайно багато і дуже різного віку, навіть маленькі діти з батьками. Думаю, що кожний по-іншому бачить цей фестиваль. Я була на всьому заході, бо прибула в четвер на відкриття і залишилася до суботи майже до останнього концерту. Почувалась там дуже добре. Всі живуть у шатрах, всі веселі, кольористо вдягнені, дехто й волосся мав розфарбоване. Там така безтурботність, здається, ніхто нічим не переймається, лише б була музика. Чи сонячна погода, чи падає дощ, то й так файно. Якщо зможу, то через рік поїду знову. Там панує надзвичайно дружня атмосфера, тому я почувалася безпечно.
Перший підсумок вашої праці, тобто платівка, вже є та успішно йде в народ. Але це ще, хіба, не та пора, коли можна «відтинати купони»?
Ми весь час стараємося підтягати ансамбль догори… Проте ми маємо ще свої окремі заняття й обов’язки, тому треба якось це все поєднати. Але хто що може, від себе дає, бо кожному залежить! ■
