Богдан Гук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №31, 2016-07-31
– Вчера «Лемон» виїхав, по однім музиканті взутя зістало, – пані Стефанія Бортничак, стоячи під своєю мурованицею, показує рукою на хату по той бік дороги.
Бляха замість ґонти і шальовані стіни замість голих балів не могли сховати передвоєнної руснацької чи, як кажуть нині, лемківської хижі. На тому кінці сіней – двері у ґаздівку. Не удавану, а правдиву, бо наступного дня вранці ґаздиня вижене зі стайні дві корови й телятко.
Ґаздиня – родовита снітничанка, хоч можна було б задумуватися, чи насправді воно так. Народилася-бо не на Лемківщині, а в Мендзижечі. Мама у власному животі 1947 р. вивезла її зі Снітниці до цього містечка на західних землях Польщі. Далі Акція «Вісла» кинула їх у колонію Висока Береза. У великому ґаздівстві бавора разом з ними прийшлося жити снітничанам Стефанові Ставиському, Кузьмичеві (виїхав до Америки), її дідам Петрові і Парасці Ставиським, Олесневичеві, Чурі, Гальчакові з Брунар.
Минуло немало тяжких років, як зі Снітниці надійшов лист. Його писав надзвичайний автор – поляк родом з Кунцльової, котрий від держави дістав ґаздівство Петра і Марії Корбичів – батьків Стефанії. Не мав поля, бо влада його забрала до пеґееру, з чого не був задоволений, і діти від нього пішли, було тяжко. Поляк був чесний і сам у листі запитав, чи не хочуть свого господарства.
Міг продати іншим людям, але ся застеріг, же никому не продаст, лем тому, чия правдива власніст, – розповідає снітничанка. – То мій няньо першого вислав свого няня Микиту. Сам міг прийти на яр, бо хтів скормити худобом пашу. Поляки діда страшили, але витримав. І мої няньове відкупили власну хижу і ґаздівство за невеликі гроші, але без поля. Наша худоба мала би ся десь пасти, то няньо ся барс старав і прадідівське поле назад отримав.
Поле зараз за хижою лежало, як і тепер, тягнулося аж під ліс. Корбичі почали ґаздувати, віддавали багато молока. Тимчасом за ними вернулися у Снітницю Петро Стависький, Бочневич, Губ’як. Не до Чарної, звідки рід, а також у Снітницю, бо близько, повернулися дві родини Ґамбалів (один поїхав на захід, другий зміг перейти у Чарну) і Матійчак.
Спочатку ходили до костелу, а потім у Ганчову, де відкрили церкву для православних відправ. Потім у Снітницю вернулися греко-католицькі відправи. Батьки Стефанії хотіли далі молитися в Ганчовій, чоловік її був греко-католиком. Тепер вона ходить до церкви у своєму селі, як і частина снітницьких лемків, інші – до церкви у Ганчовій. А поляки по довгих роках збудували недалеко свій не цілком гарний костел (у сусідній Ставиші також поставили костел-страховисько).
– Покажу вам, де будете спати. О, видите, – пані Стефанія вказує на трагар, – «1924», то є рік будови тої хижи.
А хата тримається на подив добре. Тут Стефанія з чоловіком і трійкою дітей мешкали до кінця 70-х рр., ще тут народився їхній син Ярослав. Потім побудували нову хату. Напроти старої, через дорогу. Разом з мамою живуть у ній діти Дарія та Ярослав з родинами. У Любіні живе з родиною дочка Ірина. Всі діти Бортничаків повінчалися зі своїми.
– Як ми ся випровадили, хижа почала гнити. Відремонтувало її… молоко. Пінязі за молоко. То били ще тоти роки, як за молоко штоси платили. Майстрове підняли хижу догори, заклали фундаменти, бо колись стояла на землі, а як бив дощ, то вода могла текти й через хату. Підлоги, вікна, дах не ґонтовий, а бляшаний – все нове. Діти виходили до вінчання зі старої хижі.
Отак пані Стефанія, заклавши аґротуристичне господарство, далі ґаздує. У Снітниці старих хиж небагато – ще дві-три. Тепер вона ремонтує шпихлір, можна буде сісти в холодку. Пані Стефанія цілком успадкувала характер батьків, які були дуже гостинні. Отож від років снітничани і сусіди з інших сіл сходяться до неї на різні традиційні свята.
– У листопаді на Святого Димитрія маме кермеш. Снітничане шикуют гостину. Я ставлям з родином столи у вшитких ізбах, у сінях. У хижу зайде і 70 гостей! Приходят, бо люблят ся повеселити, заспівати. На другий день Великодня ходиме до Біличной, де не є ні одного лемка. Каждий штоси принесе, я сир кляґаний, хліб, масло, фляшку палюнки. Як каждий розложит своє, як по Службі Божій зачнеме співати…
Ті самі люди улаштовують кожного року «Русалія». Старе свято пастухів зійшло з пасовиськ у село. Сходяться до Бортничаків, співають. Пригостившись, веселі повертаються додому.
Часто до міцної хижі міцної родини люди зійдуться і на вечір коляд, іншим разом – на пущання перед постом. ■
