Вальдемар Балда ■ КУЛЬТУРА ■ №18, 2014-05-04
Він був істинним художником, не тільки тому що отримав диплом Академії мистецтв, а й передусім – бо справді мав талант. Попри те, що походив зі священицької родини, він не продовжив традиції. Працьовитий, скромний, відкритий для людей і світу – таким був Тирс Венгринович.
Можливо, варто було б написати Тирсус, бо саме під таким іменем його знали, але близькі ніколи не користувалися такою офіційною версією. Справа в тому, що «Тирсус» – це результат того, що чиновник, який оформлював посвідчення особи, не знав латини: він, прочитавши у метриці, виписаній у церкві, запис «Тирсус», бездумно скопіював його. Однак Венгринович був Тирсом. Тирсом, братом Оріона, пізніше – батьком Олімпія і Діоміра, дядьком Созонта, Софонії, Осії і Минодора…
– Ці імена – це своєрідна родинна традиція Венгриновичів – візантійсько-руська, – пояснювала кілька років тому вдова художника Софія (померла 2011 р.) – Її продовжив наш син Олімпій, який назвав свого первістка Ніконом.
Ця традиція почалася з Тирса і його брата, раніше такого дивацтва в сім’ї не було. Батько братів, Стефан, уніатський священнослужитель, був сином Володимира, також священика, який у свою чергу був сином Філарета.
Як заведено говорити серед Венгриновичів, початок роду поклав… англієць, художник, який під час шведських воєн опинився на польських землях. Однак про нього нічого не відомо. Перші підтверджені відомості – про Філарета. Він був професійним скарбником у маєтках, зокрема в Сяноці, Півничній, Перемишлі, Дзвинячі-Горішньому над Сяном і Дидьовій; певний період під час будівництва залізничного тунелю в Лупкові він працював наглядачем за кіньми, якими вивозили землю і каміння.
Його син Володимир, який народився 1867 р. у Дзвинячі, вибрав шлях священства. Він здобув освіту в Перемишлі та Львові, 1891 р. прийняв духовний сан. Проводив душпастирську діяльність у Кривому поблизу Тісни, Опарівці, Хижинці, Наконечному, Тарнаві-Нижній і Вановицях біля Самбора, де він і помер 1947 р. Був інтернований 1919 р. в таборі у Домб’ї біля Кракова.
Нащадок Володимира Стефан народився 1897 р. в Хижинці. Закінчивши Львівську духовну семінарію, він став добровольцем Української галицької армії, пізніше головним чином працював греко-католицьким законовчителем: спочатку в гімназії в Дрогобичі, пізніше – в Сяноці. В останньому він долучився до створення музею товариства «Лемківщина» (співзасновником якого був також Володимир) і брав активну участь у розвитку духовного життя українського суспільства. Він також був активістом «Пласту». Під час війни служив шкільним інспектором у Сяноці і священиком у дивізії «Галичина», за що після вторгнення радянських військ Стефан заплатив виселенням із Сянока в Самбір, а потім (на цей раз за відмову прийняти православ’я) до Хабарівського краю в Сибір. Там 1954 р. у селі Джонка він помер.
Тирс народився 24 вересня 1924 р. у Дрогобичі, виховувався в Сяноці. Коли в нього проявився художній талант, батько відвів його до свого друга, вчителя малювання в гімназії Лева Ґеца. Він – відомий після війни професор Академії мистецтв у Кракові – давав Тирсові перші уроки і розгледів його талант; крім цього, в майбутньому він підтримував студента Тирса і, зрештою, подарував йому свою дружбу.
Під час війни Тирс навчався в українській гімназії у Ярославі. Він 1942 р. здобув перше досягнення в малярстві: його роботи прийняли на виставку у Львові. Після закінчення навчання 1944 р. Тирса відправили на примусові роботи. Його прийняли в будівельну компанію, де аж до кінця війни він копав протитанкові рови побіля Ченстохови, коло Кракова і в Чехії. Отримавши свободу, він попрямував на захід: з того шляху його завернули радянські танкісти.
Іноді пішки, іноді випадковими транспортними засобами він прибув у своє рідне місто Сянік, але не залишився там надовго. Батька переселили, мати (Софія, уродженка Опарівки) вирішила супроводжувати його на засланні. Брата теж не було, пізніше він дав про себе знати з Австралії. Тому, взявши участь у першій повоєнній художній виставці, Тирс відправився до Кракова.
– Через українське походження й українську освіту в чоловіка були проблеми, – розповіла Софія Венгринович. – На щастя, в Академії мистецтв був Ґец. Він допоміг чоловікові зі вступом на навчання. Пізніше в його підтримці не було потреби, бо Тирс і сам чудово справлявся.
Протягом трьох років він займався живописом, але коли створили факультет графіки, перевівся туди й 1952 р. отримав диплом. У графіці він знайшов своє покликання. Хоч протягом 23 років, будучи співробітником відділу археології Малопольщі Польської академії наук у Кракові, він професійно займався чимось зовсім іншим: документував у рисунку археологічні розкопки.Тоді він жив у палаці в Іґолом’ї, де й зустрів свою майбутню дружину. Побралися вони в у церкві в Команчі.
Проте, ще б трохи – і доля занесла б його у зовсім інше місце. Під час навчання, коли він брав участь у етнографічних таборах під керуванням проф. Романа Райнфуса, Тирс пригледів собі місце проживання і навіть роботу: він хотів бути художником у Будинку культури в Криниці. Проте, як він підтвердив перед потенційними роботодавцями свою українську національність, попередні домовленості розірвано.
Отже Тирс жив у Іґолом’ї, пізніше – у Кракові (з майстернею на вул. Лобзовській), і нарешті з 1979 р. в Дамицях у долині річки Длубні. Красиве місце він відкрив, коли документував розкопки, що проводилися в сусідніх Івановицях. Щоб втілити в життя мрію про будинок, він поїхав у США на запрошення українських еміґрантів: займався графікою, живописом, виставляв роботи, словом, сумлінно працював, щоб зібрати гроші для початку будівництва.
Тирс повернувся з твердим переконанням, що на новому місці повністю присвятить себе творчості. Він відмовився від посади керівника графічної майстерні відділу археології Малопольщі, але заощаджень на будинок не вистачило, тож він знову поїхав за океан на заробітки. Повернувшись, він уже займався лише тим, про що мріяв усі ці роки. В омріяному будинку.
Він спеціалізувався на екслібрисах і створив понад 600 таких символів. Венгринович представив їх на понад 50 індивідуальних і понад 500 колективних виставках у Польщі та за кордоном: в Англії, Австрії, Болгарії, Бельгії, Чехословаччині, Франції, Канаді, Норвегії, НДР, США, Швейцарії, Угорщині та Радянському Союзі. Однак робота над екслібрисами не займала весь його час.
– Батько був одержимим, – жартує син Олімпій. – Якщо він уже брався до чогось, то думав тільки про це: коли створював екслібриси, його більше нічого не цікавило, коли задумав зробити серію графіки з церквами – працював тільки над цим… Він подорожував, фотографував ці храми, робив ескізи, проекти. Для нього праця була на першому місці. Вечорами ніколи не думав про те, що він уже зробив, а завжди планував, що ж буде завтра. Він вважав, що день без роботи – даремно прожитий день.
Тирс гравірував (улюблена техніка – гравюра на дереві), займався живописом (особливо після операції, яка подовжила його життя), і врешті зацікавився мозаїкою. Він запланував зробити чотири – і обіцянку виконав. Незадовго після цього він помер, 23 травня 2002 р.
Він був скромним, тихим, чутливим. Не воював ні з ким, не боровся. Що стосується способу життя, то, на думку сина, він був класичним мінімалістом: потребував небагато, найголовнішим для нього був дах над головою, шматок хліба і пошана. Це він завжди вважав найбільшою нагородою.
– Найбільше радів, коли міг комусь принести радість, а коли ця радість була щирою і справжньою – його переповнювало щастя. А якщо хтось був у захваті від екслібрису, який зробив батько, то він відчував таку сатисфакцію, що навіть забував про такі дрібниці, як гонорар. Гроші для нього не мали значення. За цим мала слідкувати мама, – згадує О. Венгринович.
Графіку його авторства високо цінують знавці. Його мініатюри, які важко сплутати з іншими: вони відзначаються ретельно розробленими літерами (Венгринович завжди надавав великого значення техніці виконання своїх творів!), точністю ліній, багатьма деталями і унікальною живописністю, досягнутою завдяки чітким контурам, грі контрастів, єдності композиції. Також художник із задоволенням черпав натхнення з українсько-візантійського стилю, запозичуючи з церков і капличок архітектурні деталі, витримані в естетиці східного мистецтва.
Тирс Венгринович залишив після себе більше як тисячу робіт, самих лише екслібрисів нараховується понад 600. О. Венгринович передав багату колекцію графіки останніх років батька Історичному музеєві в Сяноці, який Тирс уважав своїм родинним гніздом. ■
