Світлана Лагуз ■ ПОГЛЯДИ ■ №36, 2020-09-06

Українська діаспора у Кракові є однією з найбільших у Польщі. І якщо ще якісь чотири-п’ять років тому місцем, де можна було знайти «своїх», був переважно фейсбук і греко-католицька церква, то зараз ситуація виглядає зовсім інакше. За останні кілька років у місті з’явилося багато різноманітних організацій, створених українцями. Декілька з них є безперечними лідерами й успішно об’єднують людей як осередки рідної культури та мови. Один із таких – фонд «Зустріч». Про нього та людей, які його творять, – далі у нашій розмові зі співзасновницею організації Олександрою Запольською та іншими активістами.

Історія «Зустрічі»: від початку діяльності до життя фонду під час карантину

Ми домовилися зустрітися з Олександрою після тривалої карантинної перерви в офісі фонду. З першого погляду можна помітити, що в анабіоз тут ніхто не впадав. Нова бібліотека, фіранки на вікнах – й нові люди, які господарюють тут як вдома. Незнайома дівчина одразу замість чаю пропонує мені дезінфектор для рук. В одній кімнаті – заняття з образотворчого мистецтва, в іншій – робототехніка. У холі батьки чекають на своїх малюків. Розмовляють переважно українською, але часом чути і російську.

Олександра Запольська

Питаю Олександру Запольську, чим фонд займався під час карантину.

– Спочатку кілька днів були в шоці, а потім зрозуміли, що треба швидко з нього виходити.  Організували флешмоби – конкурси у фейсбуці (музичний та мистецький). Перевели більшість занять в онлайн – музичні, мовні, «Пізнайко», психологічні групи, жіночий клуб та інші. Усі вони безкоштовні. Проводили вебінари з фахівцями з урядових установ. Займалися організацією простору, підготовкою нових проєктів, плануванням.

– Скільки вас працює над такими «мозковими штурмами»?

– Усе залежить від конкретних випадків. Але загалом зараз група активістів налічує вже понад 20 людей.

– А починалася «Зустріч» із тебе і…?

– Ну, спершу це була активність у зовсім іншому напрямку. Спочатку було спонтанне бажання якось допомогти Україні, коли в листопаді 2013 року почався Майдан, а потім і війна. Тоді ініціативні люди стали групуватися; ми познайомилися, виникали якісь ідеї. Це все відбувалося через фейсбук, ми створили сторінку «Український клуб у Кракові». Організовували мітинги на площі Ринок. Цікаво, що тоді ж нами зацікавилося воєводське управління. Бо до того українців у Кракові не було видно. А тут раптом виявилося, що їх багато, що вони активні, проводять якісь заходи. Воєводське управління запропонувало зустрітися та налагодити контакт.

– Виступили з якоюсь допомогою?

– Пропозицій було багато, але, на жаль, практика відрізнялася від теорії… (сміється). Плюс у тому, що тоді познайомилися активні люди з різних середовищ, які без цього, може, і не пересіклися би:  і з Об’єднання українців у Польщі (головував у Кракові тоді Ярослав Михалик), і з Яґеллонського університету (Кароліна Пшчола, Галя Чуба), з Гірничо-металургійної академії (Андрій Кудряшов). На початку виникли неформальні групи, що об’єднували людей, які мали більше спільного – за віком, регіоном, часом перебування у Польщі. Але таким чином усі між собою перезнайомилися і почали співпрацювати.

– Чим займалися?

– Збирали медикаменти та засоби для охорони, які відправляли на Майдан. Після розстрілів прибув борт із пораненими, якими ми теж опікувалися. Завдяки професіоналізму польських медиків та нашій спільній підтримці усі вони вижили. Багато допомагало Об’єднання українців у Польщі на чолі з головою краківського осередку Ярославом Михаликом: вони проводили збір грошей у церкві, купували необхідні речі, займалися організаційними питаннями. Також допоміг тоді польський відділ Мальтійського ордену. Вони перевозили поранених своїми автомобілями швидкої допомоги, забезпечували проживання для їхніх родичів. Австрійський відділ ордену фінансував проведення деяких складних операцій.

Пізніше виникла ідея допомагати дітям героїв Небесної сотні, організувати для них канікули у Кракові. З’явилося питання запрошень для віз. І ось тоді ми зрозуміли, що, аби повноцінно функціонувати, треба мати зареєстровану організацію. Фонд «Зустріч» офіційно з’явився у 2016 році.

– Зрозуміло, що відповідальності й навантаження стало більше. Довелося відмовитися від основної роботи, чи поєднуєте її з громадською діяльністю?

– Ні, ну я за щось ще й мушу жити! (сміється) У нас немає штатних працівників. Часом через проєкти ми отримуємо часткове фінансування для оплати роботи активістів, але не на постійній основі. Комерційною діяльністю займатися не хочемо. Організація не може працювати як фірма. Я завжди боюся, що комерція «з’їсть» саму громадську ідею. Навіть ті люди, які працюють за зарплату, повинні мати місію. Не може бути також жорсткого управління, фонд – це наше спільне творіння, тут кожен має право голосу. Звісно, ми розуміємо, що в усіх є свої обов’язки, пріоритети. Одна психологиня під час нашого знайомства була надзвичайно здивована, коли дізналася, що в мене, окрім «Зустрічі», ще є чоловік, діти, робота.

– Бачу багато нових облич. Тішить, що до фонду долучаються ініціативні й творчі люди.

–  Так. Але, щоби бути активним, треба мати трохи стабільнішу особисту ситуацію. Цього багато хто з новоприбулих мігрантів чи студентів не має. Відбувається ротація: люди або повертаються в Україну, або їдуть далі –  в Америку, країни Європи. В емігрантському середовищі немає стабільності. Є люди, які долучилися та чогось навчилися. Здавалося, що вони можуть почати розвивати організацію – але в них змінилася життєва ситуація. Було би добре мати «ядро» людей, які осіли, вже не «борються за виживання» і можуть присвятити час громадській діяльності.

Тому ми ще маємо багато недосконалостей, до стану «ідеальної організації» ще треба прийти. А цього не буде, поки ми не збудуємо сильну і стабільну команду активістів, щоб можна було чітко поділити сфери відповідальності. Поки що ми виконуємо роботу величезної організації, але з мінімальними ресурсами, зокрема й людськими.

Поєднати різні середовища

– Чи співпрацюєте з Об’єднанням українців у Польщі?

– Така була ідея при створенні «Зустрічі» – об’єднати меншину та мігрантів. Я у Кракові живу 26 років, загалом у Польщі – 27. Мій батько народився поблизу Санока, його виселили 1945 року. Для мене тема меншини не чужа. Моя бабця відмежувалася від тих спогадів – настільки важко вона це пережила. А деякі мігранти навіть не знають про акцію «Вісла». Меншина, зі свого боку, довго працювала у своєрідному підпіллі – у закритому, герметичному середовищі, і це теж наклало свій відбиток. Тож, звісно, українці з України і з польської меншини відрізняються. Але сучасність вимагає від нас відкриватися і знаходити точки дотику. І нам це вдавалося: наприклад, до підготовки заходів з нагоди 70-річчя акції «Вісла» долучилися всі.

Зараз ми активно співпрацюємо з єврейським товариством «Чулент». Вони реалізовують скерований до меншин проєкт, який має познайомити ці громади між собою, спробувати об’єднати, виявляти потреби і вирішувати їх спільними силами. У Кракові вже були такі зустрічі, їх відвідали представники ОУП та лемків. Люди щонайменше почали спілкуватися, дізналися, хто чим займається. Це – підґрунтя для спільних ідей.

– Спектр діяльності «Зустрічі» дуже широкий. Як би ти окреслила основні його напрями?

– Їх можна поділити на кілька груп. Перша, «непомітна» – це співпраця з урядовими установами та різними організаціями, донесення до них потреб української громади; ми прагнемо, щоб нашу думку враховували при розробці освітніх, міграційних та інших урядових програм. Наприклад, я була на пленарному засіданні Сейму щодо справ меншин, також беру участь у роботі міжінституційної платформи воєводського управління та створеної мером Кракова групи для реалізації програми «Відкритий Краків». Наш голос важливий, ми мусимо його донести.

Другий напрям можна назвати інформаційним. Це також комунікація з управлінням, але вже на практичному рівні. Ми запрошуємо фахівців, організовуємо для українців консультації з актуальних для мігрантів питань – правових, робочих, щодо адаптації дітей. Наприклад, ми почали розвивати ідею міжкультурних асистентів. Зараз у Кракові в навчальних закладах працюють 11-13 таких асистентів.

Третій напрям – навчання і розвиток. Це заняття, які відбуваються у нас в приміщенні — «Пізнайко», українські читання для малечі, мовні уроки (для дітей і для дорослих), музичні заняття, спів, йога, робототехніка, образотворче мистецтво й інші. Більшість – безкоштовні. Але  ми заохочуємо всіх підтримувати нас внесками, щоби ми могли покрити вартість утримання приміщення.

У нас є кілька активістів, які координують заняття. Досить багато людей каже, що хоче робити щось на волонтерських засадах. Власне, зараз ми розвиваємо проєкт «Волонтерський центр» («Centrum wolontariatu»).

І ще один окремий напрям – це події, які об’єднують людей, сприяють збереженню української ідентичності. Його можна назвати інтеграційним. Це – День вишиванки, концерти, літературні зустрічі, спільні свята.

Основна частина роботи ведеться на волонтерських засадах. Зараз ми плануємо підготовку проєкту для неформальних груп – щоб вони могли реалізувати свої ідеї через нас, без необхідності реєстрації громадських організацій.

– Ти вкладаєш у цю діяльність безліч часу, енергії і, мабуть, іноді й власних коштів. Що тебе мотивує?

– Часом руки опускаються, і ти замислюєшся, чи є в цьому сенс. Особливо, коли наштовхуєшся на чийсь негатив чи заздрість (і таке, на жаль, трапляється). Але достатньо побачити якусь навіть дрібну позитивну зміну, що настала завдяки твоїй праці – і ти переконуєшся, що вона не була марною. Це надихає. Хтось мусить виконувати таку роботу. Я була би рада, якби до цього долучалося ще більше людей, інакше ми нічого не змінимо.

Фонд «Зустріч»: активісти

Зараз в Олександри вже зібралася команда зі справді сильним потенціалом: молоді, енергійні й амбітні люди. У кількох із них ми запитали про співпрацю із «Зустріччю» та про те, чому вони присвячують свій вільний час громадській діяльності.

Анастасія Тюркіна, волонтерка:

– Для мене це – затишний острівець усього українського. Ми всіма силами намагаємося його розвивати, робимо хто що може. Я – вчителька образотворчого мистецтва, працюю в одній із краківських шкіл. А тут веду художні заняття на волонтерських засадах. Співпрацюю з фондом уже два роки. Заняття проводимо українською.

Соломія Мельник, організаторка музичних подій та святкувань:

– Уперше я прийшла сюди рік тому – допомогти провести День вишиванки. Відтоді я у фонді. Я музикантка, займалася, зокрема, українським фольклором. Працюю з дітками від 1,5 року: розвиваємо комунікативні навички, акторську майстерність, співаємо, знайомимося з грою на простих інструментах. На заняттях спілкуємося українською, тож навіть діти з російськомовних родин вивчають тут мову. Для дорослих ми організовуємо концерти.

Марина Рибалко з донькою

Марина Рибалко, адміністраторка:

– Ми прийшли сюди на дитячі заняття зі співу. Тільки зайшла – одразу відчула: «О, я вдома, наче в Україні». Так комфортно мені не було навіть у Херсоні, звідки ми приїхали. Захотілося бувати тут частіше. Потім вирішила якось допомогти – так і почала співпрацювати. Зараз потроху беру на себе адміністративну роботу.

Анна Петюренко, голова фонду «Зустріч»:

– Три роки тому я приїхала у Польщу з Кропивницького на навчання за програмою Кіркланда. Зараз працюю в Педагогічному університеті. Одразу після приїзду шукала, де можна зустріти українців, щоб підтримувати зв’язок з українським середовищем, зберігати мову. І «Зустріч» – це саме таке місце. Раніше я була також в інших організаціях, але не знайшла себе там. А атмосфера, яка панує в «Зустрічі», мені сподобалася. Мене зрозуміли, наші погляди співпали. Головна ідея – згуртувати людей, щоб створити своєрідну «маленьку Україну». Адже якщо ти забуваєш своє коріння – хто ти тоді є?

Фото авторки статті

Поділитися:

Схожі статті

Алкоголізм як «народний метод» лікування. Чого варто боятися за нової ізоляції?

Ігор Ісєав ■ ПОГЛЯДИ ■ №48, 2020-11-29 Увесь жовтень ми були свідками рекордного зростання кількості заражень коронавірусом. І чергових обмежень, які вводилися щотижня, –...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*