■ ПОГЛЯДИ ■ №10, 2020-03-08

У кожній родині є свої традиції. У моїй – основною традицією, а чи то пак емоцією, була та є любов. Мені прививали любов до певних речей, символів, понять, але ні в якому випадку не нав’язували, радше розповідали про світ і давали вибір, що і кого любити.

Рідні, особливо бабуся, навчали мене молитов і розповідали про Бога, Божу Матір, ангелів як про когось дуже близького, хто завжди поруч і з ким спокійно можна порозмовляти в думках або вголос. У нас в сім’ї не було заведено ходити щонеділі до церкви і ревно виконувати усі релігійні ритуали, але відколи себе пам’ятаю, щоночі я молюсь і веду свої бесіди з Богом і янголами. З дитинства у мене є віра у Господа, це влилось у мої думки і серце органічно та природно.

Десь так само там виникла і любов до рідної мови, літератури та культури. Так у моєму житті з’явився і Шевченко. У нас вдома не висіли його портрети, прикрашені вишиваними рушниками, і ніхто мене не примушував читати «Кобзар» чи сумлінно вчити вірші великого українського гуру. Мене з ним познайомили і дали можливість самій вибирати, чи вийде із цієї зустрічі дружба. Шевченко полюбився мені так само природно, як і загалом поезія, мистецтво чи музика. Мені просто припало до душі читати «Кобзар», бо сприймався він легко, рими добре запам’ятовувались, подобалось читати та фіксувати у пам’яті нові і нові вірші. Дотепер маю таку звичку: коли не можу заснути, починаю у голові повторювати усі вірші Шевченка, які знаю. Допомагає і заспокоює – як популярні сьогодні мантри.

Ніколи для мене Шевченко не був отим віддаленим образом сивочолого, вічно насупленого чоловіка, що споглядає на свій знедолений народ із бронзових погрудь, високих пам’ятників та часто однакових, стереотипних портретів. Він улився у мою свідомість так, як і віра у вищі сили: рано, невимушено і одразу став дуже близьким і рідним. Можливо, тому що мені дали вибір чи його любити, а не змусили апріорі поважати і навіть боготворити. І я полюбила: щиро і на все життя. У 2014 році у блозі, якого вже немає, я писала, що мій Шевченко – завжди молодий  і гарний. Коли я вперше побачила пам’ятник Тарасові у Варшаві, хотілося заплакати від зворушення. Бо саме таким я Шевченка завжди і уявляю: привабливим, стильним, молодим і трохи загадковим. Зараз у 2020 році хочеться додати також, що мій Шевченко – це той, який був з нами всіма на двох Майданах, який воює далі на сході Україні і щодня підтримує у тяжкі хвилини своєю завжди актуальною мудрістю і силою. Мій Шевченко – не втомлений вусань у шапці-папасі, він – запальний борець за добрі зміни, стиляга, підкорювач жіночих сердець і душа компанії. Він безперечно герой і символ нашої нації, але він живий, динамічний і дуже близький, а не бронзовий і статичний.

Я дуже тішуся, що ми потрохи відходимо від стандартного та застарілого сприйняття «Пророка» і «Кобзаря». Минулого року у Польщі відбулася низка концертів «Шевченко Revolution» у виконанні хлоп’ячого хору «Дударик». Окрім класичних обробок поезій Шевченка, було представлено багато новаторських, експериментальних творів. Виступи користувалися неабияким успіхом серед поляків та українців у Польщі, адже продемонстрували, яким різним, експресивним і новаторським може бути Шевченко.

Якщо хтось би хотів поглибити або змінити своє уявлення про Тараса Шевченка, щиро раджу до перегляду документальний телесеріал «Мій Шевченко», спецпроект Юрія Макарова (2001).

Мій Шевченко – як весна: щороку інший, сповнений нових перспектив, мрій, але також пронизаний знаннями та досвідом минулих років. Найкраще, що ми можемо як українці зробити для вшанування пам’яті цього прекрасного персонажа нашої історії та культури, – це зняти його з уявного п’єдесталу, подати руку і врешті перейти з ним на «ти».

Поділитися: