«Мій педагогічний шлях був тернистий, однак я не підкорилася»

Христина Заник ■ ГРОМАДА ■ №27, 2019-07-07

Ірина Дрозд – директорка школи в роках 1975-1999, дотепер вчителька географії в білобірських школах імені Тараса Шевченка.

Початок вчительської кар’єри

Вже в початковій школі я мріяла поступити в педагогічний ліцей і стати вчителькою. Мрія здійснилась, коли в 1962 році я успішно склала іспити і стала ученицею Педагогічного ліцею з українськими класамив Бартошицях. Це для дівчини з колонії Сипнєво, що на Валеччині, в той час було вирізненням. Раділи з цього приводу мої батьки – переселені з акції «Вісла» з села Торки біля Перемишля. Вони дуже велику роль приділяли тому, що рідне — перш за все мові.

Добирання до ліцею було дуже складне. Мені треба було доїхати до Валча, далі до Піли, Торуня, Ольштина і Бартошиць – міста над Линою, котре сформувало мою особистість. Ліцей готував вчительські кадри, які одразу могли працювати у школі, де потрібен був вчитель зі знанням української мови. Для цього треба було мати направлення з даного Інспекторату освіти. У педліцеї ми вже з другого класу проводили практичні заняття.

Мені запропонували на вибір три школи: у Грабові, що біля Білого Бору, Джев’янах та Свєжні. Я вибрала Грабово, де з 1 вересня 1967 року стала працювати вчителькою різних предметів. Стврила пункт навчання української мови, де навчалось біля 40 дітей. Працюючи у Грабові, я поступила на навчання до Колобжегу, а далі – у Слупську. Автобуси до села не їздили. Треба було ходити пішки до Білого Бору, щоби добратись далі.

Школа в Білому Борі

У 1970 році я переїхала до Білого Бору і почала працювати у білобірській українській школі. Запам’ятались мені скриплячі сходи, недогріті класи, однак діти, які навчались у школі, давали нам силу та тепло. Частина з них жила у гуртожитку на вулиці Червоної Армії, де умови проживання були дуже погані. Однак відданість їхніх батьків давала нам, вчителям, підтримку.

У 1975 році Інспекторат освіти у М’ястку запропонував мені посаду директора у білобірській школі. Я поставила умови: коли почнеться ремонт у школі, я погоджусь на цю посаду. Неодноразово у Білому Борі відбувались зустрічі освітянської влади з педагогічним колективом, представниками Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ), батьками.

В результаті проведених розмов у 1979 році почалась підготовка до ремонту будинку. А що з дітьми? Завдяки добрим відносинам з директорами Початкової школи №1 та Рільничого технікуму, нам вдалось продовжувати навчання на ІІІ зміні у Початковій школі №1 та технікумі. Дуже важко було взимку. Дітей довозили бонанзами — причепом, зачіпленим до трактора. Діти додому повертались біля 21 години. Хочу додати, що в цей важкий час навчалося у школі найбільше дітей — 119. Ремонт завершено 22 жовтня 1983 року на 25 річницю існування школи. Було велично. На урочистості виступив хор “Журавлі”, школі подаровано прапор. Умови праці покращилися. Однак наша радість була недовгою.

Будова гуртожитку

Два тижні перед закінченням навчального 1982/1983 року закрили нам гуртожиток. Влада наказала виселити дітей, однак ми з педагогічним колективом та батьками не погоджувалися з цим рішенням і за це нас викликали до суду. Нагадую, що будинок після колишнього гуртожитку стоїть досьогодні. Живуть там люди, ремонтують помешкання. Я вважаю, що це був прояв політики влади щодо меншин. Це відчувалось і у фінансуванні школи, що було найбільшою проблемою.

За період мого директорування я чотири рази ставала перед дисциплінарною комісією за перевищення бюджету. Тодішні освітянські влади ніби розуміли потребу існування української школи, однак наказ йшов з Варшави. Місцева влада також не могла нічого зробити. З одного боку розуміли нас, з другого – мали зв’язані руки. То були важкі часи для Польщі, для України також.

Завдяки твердій волі та солідарності українців цілого світу, а також польських інтелектуалів вдалося нам створити умовини для життя для наших учнів. А сталося це так, що у 1983 році покликано Громадський комітет будови гуртожитку. У 1987 році вмуровано ерекційний акт під будову гуртожитку (відповідник до капсули часу), а у червні 1989 року відкрито будинок.

Дуже важливим моментом у житті школи була перша поїздка в Україну – до Львова на запрошення хору “Дударик” під керівництвом Володимира Кацала, а у 1989 році відвідали школу письменники зі Спілки письменників України. Зустріч відбулась у новому гуртожитку.

У 1990 році заснували ліцей. Відбувся тут перший конгрес діаспори, а у 1991 році відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку.

Дитячі табори

Від 1989 року ми були організаторами україномовних таборів — в Славобоже, Боболіцах (ліжка доводилось возити трактором з Білого Бору). Також організовували табори для дітей з чорнобильської зони, Луцька, Львова та дому сиріт з Полтави. Завдяки співпраці з обласним Управлінням освіти у Львові 10 разів діти з Польщі приймали участь у таборах в Україні. Організувала я і організую зустрічі вчителів. Від 1995 року промуємо українську літературу на кермашах при нагоді білобірського празника. Підключаю до цього молодь. З переспективи 50-літньої моєї праці, білобірські школи проходять прогрес, збільшується кількість дітей — вже своїх білобірських. Кожний з директорів залишив по собі якийсь вклад, а бути директором української школи дуже важко. Не розуміють цього люди, які стоять осторонь і критикують.

Подяка

Хочу подякувати усім причетним до того, що білобірські школи можуть функціонувати, що ми вистояли у цей важкий час (1958-1989 роки), що створили свою малу батьківщину, що зберігаємо свою традицію та культуру.

Хочу подякувати батькам, вчителям, владі колишнього УСКТ, Об’єднанню українців у Польщі за підтримку та добре слово.

Це директор відповідає за рішення, котрі не завжди до вподоби іншим. Мій педагогічний шлях був тернистий, однак я не підкорилася. Віддано боролася за відповідні умови для навчання дітей. Ні про що не шкодую. Я горджуся тим, що мала змогу працювати в українських школах, що на своєму вчительському шляху зустріла так багато відданих людей. Не можу не згадати священиків, яких я від 1970 року і до тепер зустріла на своєому життєвому шляху. Дякую їм за духову підтримку.

Фото авторки статті

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*