Михайло Лесів 03.05.1928 – 15.07.2016

Ярослав ГрицковянГРОМАДА№35, 2016-08-28

Ця розповідь про діяльність Михайла Лесева є лише малою часткою, якою прагну підкреслити вагомість його творчого доробку. Протягом багатьох років М. Лесів був членом нашої української громади, талановитим помічником, нерідко ініціатором нових починань, автором українських і польських книжок, присвячених переважно українській мові, багатьох статей і матеріалів. Він був добрим знавцем у ділянці мовознавства. Його праця була також тісно пов’язана з Українською католицькою семінарією в Люблині.

Професор Михайло Лесів – декан Гуманітарного відділу Університету ім. Марії Кюрі-Склодовської у Люблині (1981–1984 рр.)
Професор Михайло Лесів – декан Гуманітарного відділу Університету ім. Марії Кюрі-Склодовської у Люблині (1981–1984 рр.)

Михайло Лесів народився 3 травня 1928 р. у Гуті-Старій на Тернопільщині. За словами самого професора, його батько мешкав у Вичілках, а перед І Світовою війною переїхав жити до недалекого села Старої Гути, де дідо купив собі господарство. Старої Гути нині нема, її знищено під час воєнної хуртовини.
М. Лесів до ІІ Світової війни (1939 р.) фактично був зв’язаний з Вичілками, 1946 р. перейменованими на село Гончарівку, що лежить у межиріччі Золотої Липи, за 24 км від найближчої залізничної станції Бучач. За панування Польщі майже всією землею і лісом навколо села володіла пані Гелена Білецька. Селяни мали тільки по клаптику землі (до двох морґів) або й не мали. Зрозуміло, вихід залишався один: праця у панському маєтку, у панських лісах і на панських ланах.
Ситуація в селі не змінювалася роками. Проте восени 1918 р. вперше підняли український прапор й у Вичілках. Він тріпотів на листопадовому вітрі, і якось тепліше ставало від цього у всіх на душі. Парадоксально, але володаркою села надалі залишилася пані Гелена. У палаці, біля якого зеленів великий парк, цвіли на квітниках розмаїттям кольорів квіти, а в бідняка Миколи Гуйтина не було навіть грядки коло убогої хатини. Щонеділі пані Білецьку та її родину в кареті, запряженій «цуґовими» кіньми, кучер віз до костьола.
Польська освітня політика мала на меті ополячування українців. Була в селі 4-класна школа, у якій перевагу віддавали вивченню польської мови і польської історії, а «русинської» – всього одна година на тиждень. Вчителювали поляки. Щоб на селі у школі навчали українською мовою, треба було складати окремі декларації.
Криваво-чорні осінні хмари затягнули небо в погожий осінній день. От і 17 вересня 1939 р. повіяло від них крижаним сибірським холодом, ударили з глибин їхніх громи пекельні. Пані Білецька поспішно покинула свій білий палац, а зі села окупанти забирали найсвідоміших, здатних на протест і опір тих, що вели провід у «Просвіті» й «Лузі». За один тиждень арештували 13 чоловік, а 22 травня 1941 р. на монастирську станцію загнано 32 мешканців з Вичілок.
Коли більшовики втекли, прийшло повідомлення і прохання, щоб селяни їхали у чортківську тюрму впізнавати своїх рідних. З усіх районів з’їхалися люди на тюремне подвір’я, де побачили страшну картину. На подвір’ї валялися десятки трупів.
Здригнулися маленькі Вичілки від нової біди – 22 червня 1941 р. німецькі союзники рушили на «червоного ведмедя». Комуністичні правителі почали спішну мобілізацію в Червону армію. Шістнадцять чоловіків пішло на війну. Одягнули в солдатську шинель і Якова Лесева – батька 13-літнього Михайла. Попрощався з родиною і пішов з хати навіки-вічні.
Щоб вистояти в смертельному поєдинку з імперською Росією, Німеччина гнала на підневільну роботу «остарбайтерів», за циркуляром Розенберга, у якому сказано, що, відповідно до вимог Ґерінґа, «райони Сходу повинні дати 627 тисяч робітників, з яких 527 тисяч треба набрати в Україні» (див. В. Косик, «Україна і Німеччина у ІІ Світовій війні» – Париж-Нью-Йорк-Львів,1993, с. 266). Прибув до тих насильно привезених з окупованих німцями країн і син Якова – Михайло Лесів.
Після війни, 1945 р. з німецької каторги добирався додому разом з земляком Левком Легким, мешканцем села Нагірянки Бучацького р-ну. Обидва зустрілися аж через 48 років у Дрогобичі, куди вже давно той переїхав з Бучаччини. Їхня зустріч відбулася саме в день святкування другої річниці проголошення самостійності України. І аж ніяк, навіть у найсміливіших мріях, не могли вони собі в минулому уявити, що так станеться.
«Після війни, коли я повернувся з Німеччини з мого примусового заслання як 17-літній юнак додому, – пише у своєму листі до сусідів М. Лесів, – мого батька вже не було в живих, він загинув на фронті, а мати виїхала до Польщі разом зі своєю родиною, вона тоді ще не могла знати, що мені вдалося пережити цю страшну війну. Я залишився у Вичілках у мого стрия Петра Лесева, тоді ще жила моя бабуся Тетяна Лесів з Гульків, а потім у Миколи Жилавого» (І. Гулей, «До Вичілок доріженька», Тернопіль, 2000, с. 202).
Через кілька місяців, довідавшись, куди матір виїхала зі Старої Гути, М. Лесів залишає Вичілки і виїжджає вслід за нею до Польщі, у село Зелін коло Щецина. Михайло 1950 р. закінчив у Щецині середню школу, а 1955 – університет у Люблині. Від 1956 р. працював в університеті ім. Марії Кюрі-Склодовської.
Свою посаду почав від стажування в Інституті Польської академії уміння (Polskiej Akademii Umiejętności) у Кракові під керівництвом значного діалектолога проф. Казимира Нітша (1874–1958), набував «фаху», працюючи над «Atlasem i Słownikiem gwar polskich». Був зразковим стажистом. У вільний час (я тоді був студентом V курсу філології) ми ходили на лекції та наукові зустрічі в академії, які відбувалися на вул. Славковській, 17. Ми вслуховувалися в оці всі філологічні мудрості і ділилися спостереженнями. Часом ми «нишпорили» по краківських антикваріатах і шукали українські книжки. Ми загалом цікавилися україністикою на Сході і Заході. У наших життєвих перспективах він бачив єдиний вихід – вчитися (вважав, що ми в цій галузі винятково відстаємо).
Перший період життя М. Лесева, якщо брати до уваги його дитинство і молодість, був для нього своєрідним бастіоном невільницького тиску поневоленого українського села, де панували австрійські цісарі і польські пани, бушували більшовицькі і німецькі окупанти.
Іншим був другий період, що почався 1956 р. у Польщі. Натхненний фактами, які мали місце в дитинстві (розмовляв двома мовами: українською і польською), М. Лесів закликає задуматись, як сам признається, над літературою, мовознавством і чинниками, які оберігають здоровий стан нації, зокрема її науку, мову, історичну пам’ять, віру, традиції, звичаї, тобто духовність народу.
Наукова та педагогічна праця габілітованого доктора філології, професора М. Лесева, мовознавця, наукового організатора навчального процесу, була протягом шістдесяти років пов’язана з Польщею і зведена до суспільної, релігійної та освітянської діяльності для добра української громади. (Див. М. Лесів, «RECENSIO. Про прочитані книжки та їх авторів», Перемишль, 2012, с. 14–15).
Таке осмислення тематичних ходів дає можливість М. Лесеву працювати не тільки для поляків, але й українців, звертатися до тих, хто живе на чужині, не забуває рідної мови, плекає її красу, символізує невідворотність свого життя. Перше окреме книжкове видання прийшло до українського читача недавно. Маю на увазі об’ємний том рецензій, виданий Товариством «Український народний дім» у Перемишлі «Про прочитані книжки та їх авторів» (2012). Аналогічне осмислення справляє популярна збірка діалогів з читачами «Мої мовні поради» (2015). Врешті помітні розвідки, рецензії та узагальнюючі підсумки про українську мову, які вдалося йому написати, коли перебував на річному стажуванні в Києві («Українська літературна мова XVII – XVIII століть. Зібрані праці» (2016). Правда, за плодотворними моделями, статтями, рецензіями та повідомленнями про літературне життя ішли й гіркі жалі українського стажиста, який видряпувався на висоти в арсеналі науки.
У цьому сенсі нецікавими видаються факти, реєстровані самим автором. Запланована докторська дисертація як ефект його річного перебування в Києві уже була написана українською мовою і готова до захисту, але Варшава йому не продовжила стажування. Повернувшись до Люблина з україномовним текстом, він мусив перекладати його на польську мову для захисту в Польщі. Перед членами комісії, вибраної для його захисту, його злегковажили, казали прочитати лише короткий зміст – «Streszczenie rozprawy doktorskiej. Język dramatów zachodnio-ukraińskich XVIІ – pocz. XVIII w.».
Вже у перші роки праці в Люблині М. Лесів у наших життєвих перспективах планував відкрити україністику і заздалегідь підготовляв ґрунт: писав докторську дисертацію, потім габілітацію. У мені бачив україніста, а в планах надіявся «упхнути» мене на стаж в Україні. Я дав позитивну відповідь і від грудня 1963 р. вже почав читати лекції з літератури в Люблині, приїжджаючи на щомісячні кількаденні зустрічі. На жаль, зусилля відкрити україністику не принесли позитивних результатів ні 1963, ні 1975 р. Кожний з нас знає, як важко тут було нашим землякам жити після Акції «Вісла».
М. Лесів намагається стрибнути вище, синтетизувати україномовні вартості, ширше їх розгорнути, задокументувати свої звернення до тих, хто живе на чужині, українськими образами. Обережно і делікатно встановлює контакти з діаспорою – з відомим професором Олексою Горбачем, який живе у Німеччині. Мабуть так і не дізнався, що був під строгим наглядом служби безпеки, яка занотовує його зустрічі з діаспорним славістом, переглядає кореспонденцію, читає його статті про українське духовенство (див. «Kwestia ukraińska w działalności Służby Bezpieczeństwa PRL. Dokumenty i materiały», Warszawa 2016, Indeks osób).
Наприкінці хотілося б звернути увагу читача на максимально збережений мовознавчий колорит, яким бездоганно володіє люблинський професор і не тільки в кулуарах університетських аудиторій, але й серед нашої української громадськості. Є всі дані для висновку, що М. Лесів діє, як член цього реґіону української громадськості, де похоронений його дід Панько Лесів, як і тих, що їх силою депортовано під час Операції «Вісла» на Відзискані землі (рік 1947).
Я переконаний, що М. Лесів мав, без сумніву, внутрішнє задоволення з того, що його стежка до українського читача (лемків, бойків, підляшуків, надсянців) явила коротку відстань, що його мовна освіта сягала до наших хат, світлиць, українських шкіл, пунктів навчання, а на сторінках «Нашого слова», «Нашої культури», «Українського календаря» друкувалися десятки його статей, рецензій та оглядів на тему: мовні поради, вивчаймо українську мову, наші імена.
Надзвичайно корисними для вивчення мови були справді небувалі професорські подорожі М. Лесева по реґіонах Польщі, де живуть українці. Не один раз я був свідком його виступів у наших домівках, світлицях, а навіть українських церквах. Він виступав з різних нагод: вечорів, присвячених українській культурі, українським та польським говіркам, своєрідним книжковим новинкам. Не можу не згадати й того, що проф. М. Лесів брав активну участь у житті і нашого провінційного міста Кошаліна, а саме – доповідав у нашій домівці про особливості українських імен, виступав з доповіддю про українську мову та її навчання в Польщі на загальнокрайовій сесії «Українці на Помор’ї – вчора і сьогодні» (1992), брав участь як викладач у педагогічних конференціях учителів і з’їздах молоді в українській білобірській школі.
Аналізуючи ці короткі уваги моїх контактів, на підставі реально пережитих ситуацій хочеться підкреслити не тільки вагомість добрих чи дуже добрих відносин між людьми, приятелями, друзями (ці трапляються зовсім нерідко), але доброзичливість М. Лесева, готовність до допомоги. Праця люб-линського професора – це органічний стратегічний процес, без якого було б неможливе функціонування українства у Польщі, також академічного, яке отримує дедалі ширше визнання серед сучасної світової спільноти. ■

Поділитися:

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*