КУЛЬТУРА ■ №3, 2019-01-20

У № 44 «НС» (4.11.2018) ми коротко писали про український Молодий театр із Лондона, який створили українські мігранти. Цей аматорський театр став широковідомим за своєю авторською виставою «Все, що залишилося» про війну на сході України. Авторка цієї п’єси, режисерка Молодого театру у Лондон» та водночас його засновниця розповіла «Нашому слові» про себе та творчу діяльність Молодого театру.

Зліва Олеся Хромейчук. Вистава «Кляті мігранти». Фото: Гай Корбішлей

Звідки ти сама? Чому поїхала до Британії?

Я зі Львова. Приїхала до Британії у 16 років, тому що сюди переїхали мої батьки. вони і є для мене прикладом тих відважних людей, які готові були покинути рідну країну, звикати до нової системи, культури, мови для того, щоб у їхніх дітей було краще майбутнє: без хабарів, без «домовленостей», корупції. Майбутнє, перспективи якого у власній країні, на жаль, вони не бачили на той час.

Приїхавши, я відразу почала вчитися. Спочатку думала стати журналісткою, отримала соціологічну і журналістську освіту в Лондоні (Goldsmith College), але під час навчання на магістерці в Оксфорді (St Antony’s College) захопилася історією, зокрема дослідженням повоєнної історії дивізії Ваффен-СС «Галичина», і продовжила цю працю на докторантурі. У 2011 році я захистила докторську роботу в Університетському коледжі Лондона (University College London), і моя дисертація стала книгою «Невизначені Українці» (‘Undetermined’ Ukrainians. Post-War Narratives of the Waffen SS ‘Galicia’ Division, (Oxford: Peter Lang, 2013). Після цього я почала викладати історію України, Росії, Східної і Центральної Європи в Кембриджському університеті, Університеті Східної Англії та Школі слов’янських та східноєвропейських студій. А зараз викладаю історію в Кінгс-Коледжі (King’s College London) і досліджую участь жінок у ІІ Світовій війні та в сучасній війні на Донбасі.

А як почалася твоя театральна історія?

У Львові я вчилася у школі і грала в юнацькому театрі «Погулянка». Він і зараз діє і ним досі керує Віра Соломіна. Власне там, завдяки пані Вірі та іншим викладачам і викладачкам, я отримала акторські та режисерські навички і, попри те, що не стала професійною акторкою, продовжую їх використовувати і розвивати зараз.

Як виник Молодий театр у Лондоні, хто був його ініціатором?

Я заснувала театр у 2010 році. Тоді, вісім років тому, ми зібралися з друзями в українській домівці у Лондоні і вирішили спробувати поставити якусь виставу. Просто для себе і для таких як ми: молодих людей з України, які скучили за домом і хотіли збиратися разом після роботи і навчання, аби робити щось веселе, цікаве і творче. Так виникла наша перша вистава: я адаптувала «Ніч перед Різдвом» Гоголя — а якраз надходили Різдвяні свята — і ми з нею обійшли всі можливі українські осередки. Було дуже весело і нам, і глядачам, тож ми продовжили працювати далі.

Потім були вистави на основі поезії Шевченка, Стуса, Андруховича, Жадана, одна міні-вистава, заснована на свідченнях людей, які пережили Голодомор. Була вистава про мову: практично без тексту, лише з окремими словами різними мовами. Ми створили відео-версію вірша Тараса Шевченка, записану в кількох країнах.

До нас почали долучатися інші люди, не лише україномовні. Репетиції проходили кількома мовами, і в якийсь момент ми вирішили, що потрібно розширювати коло не лише наших акторів, але і глядачів, а для цього треба перейти на англійську.

Хто грає у театрі?

Ми — не професійні актори, лише в одного з наших учасників є театральна освіта. У нас у всіх — різна «денна робота»: хтось працює у великій компанії, хтось на будівництві, хтось прибирає чи доглядає за дітьми (чим займаються багато мігрантів), хтось викладає в університеті. Але всі ми приходимо раз на тиждень в приміщення для репетицій і займаємося театром.

Спочатку всі втомлені після роботи і кількагодинних поїздок в метро, а вже за п’ять хвилин розминки з’являється якась нова енергія, і ми починаємо творчу роботу. Ми проводимо репетиції всіма мовами, якими можемо: більшість із нас — українці, але з нами працює і шотландець (який, щоправда, вільно спілкується українською), напівбританець та напівросіянин (який теж уже вивчив українську) і хлопець, батько якого — з Шотландії, а мама — зі Шрі-Ланки і Канади (наразі він знає лише кілька слів українською).

Отож, у нас багато різних поглядів на світ, на життя, на театр, але всіх нас об’єднує бажання розповідати зі сцени історії, які, можливо, наші глядачі більше ніде б не почули. Ми хочемо показувати людям, наскільки це можливо, інше бачення життя мігрантів, війни, України та решти тем, які ми порушуємо у наших виставах.

Про що була ваша перша вистава?

Наша перша оригінальна вистава англійською, написана одним із наших акторів, Уіллеамом Блекером, називалася «Bloody East Europeans» («Кляті заробітчани»). Вона — про життя мігрантів зі Східної Європи в Лондоні.

А далі?

Другою була вистава «Як потрапити в Європу, або Мігранти мають таланти» (Penetrating Europe, or Migrants Have Talent”), вона була документальною. Ми зібрали інтерв’ю з незадокументованими мігрантами з України і переклали їх англійською. Під час вистави актори приходили на «шоу талантів», розповідали про свій мігрантський досвід, а «судді» і глядачі, піднімаючи червоні або зелені картки, вирішували: чи залишити їх в країні, чи «депортувати». Так через гумор ми намагалися донести до місцевої публіки невеселі історії мігрантів, відомі лише ним самим, але не широкому загалу.

Зараз ви граєте виставу «Все, що залишилося» (англійською «All That Remains»), яка й зробила вас популярною поза межами української лондонської спільноти. Розкажи, про що вона?

Про війну на сході України. У виставі звучать історії не лише безпосередніх учасників війни, але й людей, які знаходяться за тисячі кілометрів від фронту і, попри це, відчули війну у своєму житті. При написанні п’єси я взяла за основу власний досвід і досвід моєї родини — мій брат Володя загинув на фронті у березні 2017 року — а також розповіді інших людей, зокрема, військової Оксани Якубової, історія якої розповідається у документальному фільмі «Явних проявів немає». Але, мабуть, найважливішим матеріалом для мене стали селфі-відео, які я знайшла в телефоні брата після того, як його особисті речі передали нам із фронту. Текст із цих коротких відео, на яких він розповідає про свій побут на передовій, увійшов до вистави дослівно, я лише переклала його англійською мовою. Тому ця вистава — також документальна.

Я знаю, що моя родина — лише одна з тисяч, які переживають втрату рідної людини на війні. У мене є можливість про це говорити, ще й за допомогою театру. У когось такої можливості немає. Але це треба робити. Українське суспільство навчилося говорити про війну. Ми оперуємо поняттями «двохсоті», «трьохсоті», «героїчно загинули», «наші захисники». Ми вже звикли до могильних плит, до військових
пантеонів, до покладання політиками квітів біля пам’ятників у якісь важливі дні, до промов про героїзм і самопожертву. Але чи є в цій новій мові війни місце емоціям, вразливості, які переживають і люди на фронті, і ті, хто поза фронтом? Ця вистава дозволила мені знайти слова, щоб говорити про свій досвід, і я буду рада, якщо вона допоможе іншим говорити про свій досвід теж.

Розкажи, чому фестиваль в Единбурзі був для вас такий важливий?

Единбурзький фестиваль «Фриндж» — це найбільший театральний фестиваль у світі. У 2018 році за 25 днів на ньому було представлено понад 55 тисяч різних виступів. Туди приїжджають люди з усіх куточків світу, а вистави грають настільки різних жанрів, що кожен глядач може знайти собі щось до смаку. Для нас цей фестиваль – це можливість показати виставу глядачам, які не входять у нашу традиційну аудиторію. У Лондоні до нас приходять здебільшого українці або люди, які цікавляться Україною. В Единбурзі до нас приходять ті, кого на переповнених фестивальних вулицях ми зможемо переконати обрати саме нашу виставу з тисяч інших, які відбуваються у той самий час. Перед і після вистави ми ходимо з плакатами і листівками з інформацією про виставу, розповідаємо, про що вона, чому до нас варто прийти. І так — щодня протягом усього тижня. Це досить виснажливо, це випробування для нас: як індивідуальне, так і для команди. Але — це унікальний і незабутній театральний і життєвий досвід. Ми справді пізнаємо своїх глядачів, а вони нас.

Минулого літа ми також роздавали листівки з інформацією про Олега
Сенцова (і його оповідання «Заповіт» у перекладі нашого актора Уіллеама Блекера).

Якою є українська спільнота в Лондоні? Які її особливості?

Українська громада у Великобританії дуже різна. Є люди старшого покоління, котрі приїхали під час і після ІІ Світової війни. Завдяки їм в української діаспори є домівки, церкви, суботні школи. Це — люди, які створили інфраструктуру для подальшого розвитку громади. Їхні діти та онуки продовжують бути активними. Наш театр, зокрема, тісно і плідно співпрацює з Влодком Павлюком та Ліндою Аллісон, головами лондонського та единбурзького відділів Союзу українців Британії. Лондонська домівка для нас стала майже рідною, а единбурзька громада тепло зустрічає нас щоразу, коли ми приїжджаємо на фестиваль. Приміщення для репетицій у лондоні нам цілком безкоштовно надає Товариство св. Софії, за що ми їм безмежно вдячні. Ми також тісно співпрацюємо з Українським інститутом. Якби не ці установи, люди, які приїхали до Британії вже з незалежної України, мусили би починати будувати все з початку.

Серед тих, хто приїхав протягом останніх 10-20 років, є дуже різні люди. Є такі, що підходили після наших вистав про незареєстрованих мігрантів і казали: «ця вистава про мене». Є також люди, що працюють у великих офісах фінансист(к)ами, адвокат(к)ами тощо. Я з досвіду власної родини знаю, що це дуже непросто — покинути все і почати життя з початку, тому завжди захоплююся відвагою людей, які зважуються на еміграцію. Я знаю, що такі кроки потребують великих зусиль.

Звісно, у спілкуванні різних поколінь є чимало непорозумінь, але, за моїми спостереженнями, нинішні події в Україні об’єднали різні прошарки української громади. У часи протестів на Майдані чи волонтерської діяльності під час війни нас більше об’єднувало,
ніж роз’єднувало.

Ти розповідала, що досліджуєш участь жінок у війні на Донбасі. Які
відкриття вдалося зробити?

Найбільше мене здивували відповіді учасниць війни на Донбасі на мої запитання. Вони мало відрізнялися від тих, які я почула від ветеранок ІІ Світової війни (жінок, які служили в УПА чи в Червоній армії). Сьогодні жінки потерпають від схожих проблем: від браку одягу та взуття, яке б їм пасувало, і до інституційної та правової дискримінації у військовій сфері, нерозуміння самої ідеї гендерної рівності в суспільстві. Тішить те, що завдяки своїй науковій роботі я зустріла багато жінок, науковиць, активісток, які порушують ці питання знову і знову, а отже — є надія на зміни.

Поділитися:

Категорії : Міграція, Розмова

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*