■ 50-ліття ліцею в Ґурові-Ілавецькому ■ №25, 2018-06-24

Не всі ми відразу вибрали українську школу у Ґурові-Ілавецькому. Часом був це випадковий вибір, бо люди хотіли йти в омріяні економічні чи мистецькі школи. Щоб Ґурово стало нашим вибором, подбали наші діди, батьки та вчителі пунктів навчання української мови.

«Іди туди, бо це своє, рідне», – говорили вони. Але це не був уже той час, коли їхній голос вважався вирішальним. На основі національних чи прагматичних міркувань у більшості випадків ми самі приймали рішення. І от із такої молодіжної різноманітності у 1994 р. було створено наш клас «Іа». Це сталося майже в середині 50-літньої історії нашої альма-матер. Скільки нас з’явиться на її ювілеї, невідомо, але дуже хочеться побачити усіх. Це бажання багато говорить про школу і чотири роки, які ми там провели.

Більшість з нас була вихідцями з сіл та малих містечок, а Ґурово як нині, так і тоді на метрополію не тягне – у кіно не підеш, у файному кафе не посидиш і цікавого концерту не знайдеш. Окреме питання, чи ми тоді вже мали такі потреби. Мені запам’яталась фраза вчителя, який заохочував нас купувати впливові газети. Він говорив, що молодь у місті натикається на них у себе вдома. Певно, не всі молоді люди у місті були такі проґресивні, а ми тут такі відсталі, проте доля правди в цьому була. Отже, наш стартовий момент щодо необхідної молодій людині інфраструктури дуже відрізнявся від того, який був у наших ровесників у Варшаві, Ґданську чи Ольштині. Тому неоціненним було все те, що школа давала нам поза знаннями з фізики, хімії чи математики. Наприклад, наша вихователька Любомира Тхір вже з самого початку попередила нас, що не буде жодного виїзду під шатро. Наше обурення вона зупинила словами: «Ліси, озера та ріки більшість з вас має під носом». Але шатрова втрата все ж мала свою компенсацію. Гроші, які ми заробляли як клас, садячи ліс або збираючи каміння чи картоплю у фермерів, дозволяли нам поїхати у Львів, Київ, Вільнюс, на Рідні землі, Словаччину чи поблизький Калінінград. Якщо не була це суто Україна, то завжди були це місця, пов’язані з українською громадою або її історією. Тому, скоріше всього, серед нас не знайдуться люди, які носять у собі образу за те, що не могли розкласти під лісом шатро. Наступний плюс школи – це можливість стати танцюристом «Думки», хористом, членом історичного гуртка, театральної групи тощо. Кожен міг собі щось підібрати, «незагосподарованих» лишалось дуже мало. Участь у цьому всьому давала не тільки можливість розвитку своїх здібностей і талантів, подорожування по Польщі і виїзди за кордон дарувало нам нові зустрічі і нових друзів. Певно, ми того не усвідомлювали, але тоді ми вчилися працювати в команді і відповідати за кінцевий результат. Виходячи на сцену, ми позбувалися ніяковості, вчилися виступати перед широкою публікою і панувати над стресом. Пізніше це нам пригодилось у професійній праці. Презентація проекту чи бізнесові переговори – саме до цього, у певному сенсі, готували нас мистецькі виступи.

До ґурово-ілавецької спадщини, збереженої в нас, треба зарахувати й тісні міжлюдські зв’язки. Невелика за кількістю учнів школа, проживання у гуртожитку, не завжди експонована, але все ж усвідомлювана нами національна спорідненість призвели до того, що наші контакти не обірвалися після чотирьох років перебування в школі. Зрозуміло, що дехто зникнув з поля зору, але все-таки багато людей підтримує контакт, телефонуючи один до одного або зустрічаючись на різних заходах, у тому числі українських. Важливо, що мережа ґурово-ілавецьких зв’язків не зводиться лише до свого класу — у паралельних, старших і молодших теж були друзі. І взагалі випадкова зустріч з колишнім ґуров’яком, якого впізнаєш на вулиці будь-якого міста, має багато шансів закінчитися спільною кавою чи пивом та приємною розмовою. Правда, надмірне експонування якраз жіночо-чоловічих зв’язків у шкільні роки не дуже тішило наших педагогів. Певно, не хотіли ставати «пришиваними бабами чи дідами». Але, не дивлячись на це, учні нашого класу створили чотири подружжя. Твердої статистики щодо інших класів немає, проте, думаю, що це і так непоганий результат. Він дає певні надії щодо тяглості нашої української громади у Польщі. Трохи дітей у згаданих сім’ях та й взагалі у тодішніх однокласників вже є. Відкрите питання, чи їхні стежки також колись зійдуться у Ґурові?

І так, ми дійшли до питання українства. Нас треба, радше, зарахувати до тих поколінь, для яких слова «патріотизм», «рідне» і «своє» не мали аж такого сильного емоційного значення. Як уже згадувалось, для нас навчання в Ґурові часто було лише збігом обставин. Не завжди ми хотіли одягати вишиті сорочки, не обговорювали в гарячих дискусіях спадщину предків і того, що з ними сталось у 1947 р. Взагалі ми майже не розмовляли між собою українською, а тих, у кого вдома вона звучала нащодень, було всього кілька осіб. І тут знову з’являється неоціненна функція школи. Бо це тут, у Ґурові, українство якось защеплювали в наше єство, вчили історії свого народу і «штрафували» тих, хто говорив польською мовою у школі та гуртожитку. (Може тому нині у кількох випадках наше спілкування відбувається виключно українською.) У Ґурові нас познайомили не тільки з класиками української літератури, але й з сучасними українськими творами, відкрили українську молодіжну музику. Може, саме тоді ми відчули, що українство – це не заповідник з запорошеними експонатами, а щось живе. Звідси вперше багатьох повезли в Україну, яка потім стала для нас своєрідним наркотиком. Ми відчули потребу перетину польсько-українського кордону, щоб поїхати на відпочинок у гори або на море; зайти у книгарню або театр, піти у Львові на «Галку» або на «Львівське». Ми відчули потребу усе це мати. Врешті звідси возили нас на ту землю й у ту дійсність, які було відібрано у наших предків. Тут ми просто ставали багатшими. Вщеплене в Ґурові українство має і такий вимір, що з нашого класу вийшов греко-католицький священик, двоє вчителів української мови, польсько-український перекладач, лідер української фольк-рокової команди і пишучий ці рядки журналіст «Нашого слова». Отже, більш-менш третя частина особового складу нашого класу є безпосередніми гвинтиками української махіни у Польщі. Може, ми не віртуози, але все ж таки як виробники пхаємо разом цю фіру.

З нашого класу вийшли також доктор бджільничих наук, директор потужної туристичної компанії, лікар­логопед, вчитель історії, працівники митної та прикордонної служб, спеціаліст з питань поліграфії та інші. Знову­таки результат непоганий, тим більше, що його зробили початково трохи залякані підлітки, яким довелося жити десь на окраїні активного простору цієї держави. Їхні успіхи – це матеріалізований образ їхньої праці, а також доказ того, що у Ґурові їм дали шанс і створили умови для того, щоб відважно рушити у світ! ■

Поділитися: