Павло ЛозаІСТОРІЯ2011-03-17

{mosimage}

“Не тільки Перемишль включився в ремонт, це була велика акція порятунку Народного дому”, – говорить Андрій ЧОРНИЙ*.

Ви приїхали до Перемишля у 60- і рр. Що можете сказати про Ваше перше зіткнення з Народним домом (НД). Як усе тоді виглядало?
Андрій Чорний: Я спрямував свої кроки до НД відразу, як тільки 1960 р. повернувся до княжого міста з Ольштинщини. Від перших днів мав змогу включитися в діяльність УСКТ, яке діяло в НД. Моє зацікавлення від початку було пов’язане з НД, де відбувалися різні культурні заходи.

Але кожне слово, що лунало зі сцени, мусила спершу затвердити цензура – і щойно пізніше ми могли виступати перед публікою. У НД діяв мішаний хор, драматичні, танцювальні, музичні гуртки. Тоді було велике зацікавлення людей і “голод” на українське слово. Це був поштовх до праці, яка давала насолоду, бо на концерти приїжджали слухачі з усієї околиці. Часто й ми їздили самі по селах, бо там також було дуже багато “наших”. Перемиський хор включався у варшавсько-ґданський колектив, брав участь у різного роду ювілеях – загальнопольського, УСКТ-івського масштабу. Незалежно від цього, перемиський драмгурток брав участь в огляді творчості меншин Польщі. На кожний виступ ми мали “опікунів” зі Служби безпеки, які перевіряли те, що ми показуємо, не кажучи вже про т.зв. “таємних співпрацівників” СБ, які, як виявляється, були серед нас. Мені відомо, що вже в 1956-1960 рр. були спроби “відвойовування” НД. Найбільше цього домагалися від імені УСКТ Семен Матейко, Михайло Чубинський, Володимир Головіт і Леон Левицький. Вони мали підтримку Головного правління у Варшаві. Паралельно з цим, справедливості вимагали також члени довоєнного товариства (кооперативу) “Народний дім”, тобто власники будинку у світлі довоєнного права: Степан Возний, Олександр Рейнарович, Олена Кормош, Марта Демчук, Марія Мануляк, Леон Доротяк та Леон Левицький (останній – також секретар перемиського гуртка УСКТ). Однак ніколи не було доброї волі з боку влади.

А як було з цією доброю волею після 1989 р., коли Польща опинилася в новій політичній ситуації?

-Якщо говорити про повернення НД, то впродовж 1991-94 рр., коли д- р Юрій Стабішевський був головою Перемиського відділу ОУП, а одночасно – міським депутатом, він інтенсивно працював над тим, щоб місто передало нам будинок. Місто вже могло це зробити, бо, як пам’ятаю з розмови зі Стабішевським, він пояснив мені, що залишилося йому переконати лише двох депутатів у міськраді, голоси яких дали б більшість у голосуванні над постановою, завдяки якій Фонд державного майна (пол. Skarb Państwa) зможе передати НД місту, а місто тоді поверне його Оуп. Це був 1992-й р. або 1993- й. На жаль, д р Стабішевський помер 1994 р., тому задум реалізувати не вдалося. Думаю, що тоді був найкращий момент – бо пізніше настав період обіцянок. Коли Перемишль був столицею воєвідства, то кожен черговий воєвода приобіцював, але це нічого не давало.
Коли вже власником будинку стало місто, воно поставило умову ОУП, що за НД щось хоче. Міська влада вказала: якщо кам’яниця, яку орендують від греко- католицької єпархії, буде переказана місту, щойно тоді можна буде говорити про передачу НД. Митрополит Іван Мартиняк, звичайно, не погодився: адже місто хотіло забрати не своє – і не своє віддати. Місцева влада від початку не мала доброї волі. Пізніше з’явилася тема будинку для польської діаспори у Львові – скоріш за все для відтягнення в часі повернення НД. Остаточно влада Перемишля передала 2010 р. НД державі – взамін за так званий “ґарнізонний клуб” і “лицарську браму”. Держава, у свою чергу, має повернути НД українській громаді.

Щодо обіцянок – чи вони стосуються ремонту?
-За НД, а точніше за його частину, платилася орендна плата, а “догляд” адміністратора (Міського державного господарства, пол. PGM) призвів будинок до руїни. Один раз десь на початку 70- х рр. ХХ ст. головний зал був, я б сказав – не відремонтований, а знищений. Крейдовою фарбою були заляпані стіни, мозаїки були помальовані одним кольором. При нагоді знищено й паркет, який також був мозаїкою. Замість того, щоб довести приміщення до якогось естетичного вигляду, робилося навпаки. Після моєї інтервенції 1987 р., залатали дах. Однак 1993 р. НД опинився в насправді катастрофічному стані – попри те, що УСКТ, а відтак ОУП реґулярно платило за оренду, – адміністратор все ж таки не виконував поточних ремонтів, до яких зобов’язує його закон. У 1993-94 рр., з ініціативи Ярослава Сидора, колишнього голови Перемиського гуртка ОУП (після смерті Стабішевського – голови Перемиського відділу ОУП), почався ремонт. Ніде правди діти, але Я. Сидор мав у це великий вклад своїх коштів та зусиль. Усе мало працювати за принципом – ми візьмемося за ремонт, зате не будемо платити оренди.

А як проходив ремонт у 1993-94 роках?
-Він стосувався виключно театрального залу та його запліччя. У ремонт тоді не тільки Перемишль включився, це була велика акція порятунку Народного дому, під час якої, зокрема, продавалися “цеглинки”. Правда, вони не розповсюджувалися по всій країні, але коли хтось потрапляв до Перемишля, то громада спонукувала його купити. Перемиська спільнота прекрасно впоралася з завданням. Досить великі гроші зібрали на цю ціль земляцтво “Перемищина” зі США і земляцтво “Перемищина” з Торонто. Треба сказати, що тоді театральний зал був дуже гарно відремонтований. Зроблено нову столярку, підлогу, частину вікон, змінено всю електрику, встановлено нову газову систему центрального опалення і т.д. Головною роботою, штукатуркою, відновленням орнаментики займалася фірма з України. Отже, ми це відремонтували – і протягом трьох -чотирьох років ОУП не платило за оренду. Попри те адміністратор наказав повернути гроші за несплачену оренду, а далі вже позвав ОУП до суду. Відбулося одне, друге, третє засідання, врешті -решт прийшов судовий виконавець. Треба було сплатити борг: за підрахунками адміністратора, разом з відсотками. Головна управа ОУП мусила здобути гроші. Але, повертаючись до ремонту, – тоді не був зроблений дах. Усю штукатурку у відновленому залі, який був чудовий, почала нищити вода, що протікала з даху. Коли одного разу я мав можливість заглянути до документів Міського державного господарства, аналізуючи п’ять років, виявилося, що місто вкладало в ремонти НД в середньому 400 зл. на рік. Ідеться про вартість ремонтів усього будинку, не тільки приміщень, які використовує ОУП. Виникає питання: а скільки ж Головна управа заплатила місту протягом усіх років за оренду?!

Не кажучи вже про сам театральний зал – чи будинок нищився виключно через дірки в даху?
-Не один раз були побиті вікна, двічі були спроби підпалити будинок – наприклад, під час Фестивалю української культури, який відбувався в Перемишлі; неодноразово хтось руйнував стіни в коридорі, можна було там знайти всякого роду нечисть. Вину за це завжди скидали на “невідомих” вандалів. Проте доведення будинку до такої суцільної руїни було спричинене передусім бездіяльністю адміністратора.
Говориться про весь НД – але насправді громада користувалася, як Ви кажете, його “частиною”?
-При УСКТ 1958 р. був створений виробничий кооператив багатогалузевої продукції, який виробляв килими, займався вишивкою, кравецькими послугами тощо. На цю діяльність використано частину приміщень другого поверху НД. Коли через два чи три роки ліквідовано цей кооператив, його приміщення потрапили у власність міста. Їх ми більше не отримали. Щоправда, раз був дозвіл користуватися однією кімнатою на ІІІ поверсі. Я хотів організувати в ній виставку, присвячену пам’яті Ярослави Поповської, показати, зокрема, її бібліотеку та інші предмети, що залишилися. Почав підготовку. Ми вже трошки інвестували в це, однак тоді реставрватор архітектурних пам’яток дав наказ звільнити приміщення.
Хочу розповісти про одну справу, яка хоч і не має безпосереднього відношення до НД, але демонструє картину державної політики за часів комунізму. Незалежно від згаданого вище кооперативу, 1959 р. влада дозволила створити більше підприємство – кооператив “Феротекс”, де вироблявся меблевий форнір. Міністерство внутрішніх справ дало можливість УСКТ заробляти гроші на себе, себто організувати свою підприємницьку діяльність. Звичайно, ми були під пильним контролем державної влади. Я сам відчув це, коли працював у “Феротексі”. Мало цього, нам не раз, як то кажуть, підкладали свиню, щоб лише когось зловити. Пізніше така особа мала вибір: або тюрма, або співпраця з СБ. “Феротекс” функціонував до 1964 р. Його знищено підступним чином (аґент СБ розвалив фірму). Ми мали велику продукцію і були дуже потрібні на ринку, але нікого це не цікавило. При тому треба згадати, що НД виконував особливу функцію. У цей час було багато охочих повернути ся до Перемишля. Приїжджали з північно -західних земель – і зупинка була власне в НД. Говорили: “допоможіть, бо я хочу повернутися…” – і ми, наскільки могли, допомагали. Люди шукали роботи, то ми казали: “ходи до нас”. І приходили. Через НД вони потрапляли до “Феротексу”, який нараховував понад 50 працівників. Це була вже досить солідна фірма. Було високе виробництво, фірма багатіла. З часом при ній постав гурток УСКТ, а пізніше була вже і машина для перевезення людей, якою почали їздити з концертами в терен. Влада це помітила й вирішила ліквідувати “Феротекс”, щоб не допустити дальшого розвитку кооперативу, а передусім того, що навколо нього створювалося.
“Кропивою” молодь охрестила свій клуб, який діяв в одному з приміщень НД під кінець 90- х рр. Можете назвати кількість ансамблів, які діяли при НД?
-Коли йдеться про гуртки, то діяв мішаний хор, самодіяльний театр, гурток мандоліністів, танцювальний ансамбль, естрадні групи “Бескиди” та “Синя ленточка”, дитячий гурт “Ромашки”, хор “Долиняни”. Проте за часів ПНР не можна було створювати всього, що забажалося. Уже в 90- ті рр. юнацтво заснувало Незалежну спілку молоді, яку назвали “Кропива”, проте вона не існувала довго. Але загально різного роду організації діяли й розвивалися саме тут, при НД.
Заходи, діяльність гуртків… Чи будинок виконував ще якусь роль?
-Він функціонував також як своєрідне матримоніальне бюро, бо в 60- ті, 70- ті рр. (але теж пізніше) молодь шукала пари, з’їжджалася сюди на різного роду заходи з усіх кутків Лемківщини, Томашівщини, Любачівщини, Ярославщини. Тоді багато хто тут знаходив собі подружжя завдяки тому, що була нагода познайомитися, зустрітися в НД. А крім різноманітних заходів, будинок був місцем великих подій. Крім з’їздів ОУП, у ньому організовано Світовий з’їзд перемишлян 1994 р., рік пізніше – З’їзд колишніх випускників Перемиської гімназії чи минулорічні збори Світового конґресу українців.
*Андрій Чорний – колишній член УСКТ, член управи Перемиського відділу ОУП, член товариства “Український народний дім” у Перемишлі, засновник та секретар ради Стипендіального фонду ім. Ярослави Поповської.

“Наше слово” №12, 20 березня 2011 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*