Наталя КравчукКУЛЬТУРА2009-03-26

{mosimage}

15 річниця смерті Ярослава Полянського

Українська громада в Польщі пам’ятає Ярослава як першого організатора хорів: варшавсько-ґданського, “Журавлів”, молодіжних камерного та “Тисячоліття”. Зібрав тисячі народних лемківських пісень, сотні з яких підготовив для хорового співу. Він перший у Польщі відважно, наперекір погрозам, виніс до нашої громади церковні пісні. “Отче наш” було знаковим для кожного його початку хорового концерту.

Прикро, що Ярослава Полянського спогадуємо тепер як покійного. Маестро Полянський – син Лемківщини, яка була для нього надзвичайно щедрою. Обдарувала його багатьма талантами – музика, дириґента, композитора, а при цьому ще й великого педагога-вчителя. Його велич у тому, що наблизив нам та польській і світовій публіці, українську класичну духовну музику творами Бортнянського, Веделя, Березовського, Вербицького, Леонтовича та інших.
Був досконалим вихователем молоді і через спільні репетиції та виїзди з юними хористами на все життя прищепив їм любов до духовних надбань українського народу, яку тепер передають уже своїм дітям. Досконало виховав у тих складних часах ціле покоління здібної, працьовитої молоді, і це плодоносить у нинішньому організованому житті української громади в Польщі.
Раптова смерть (15 березня 1994 р.) забрала нам не тільки Велику Людину, сина Лемківщини, але й усі творчі плани, які були попереду Маестро. У судний день встиг ще завершити збірку лемківських пісень (понад 5 тисяч), які, на жаль, другу десятку років чекають на випуск, на добру енергію тих, які мають все ж таки посприяти тому, щоб ці перли залишилися в народі вічними.
Чи не соромно нам перед пам’яттю про цю Постать і його доробок? А що скажуть про нас прийдешні? Чи не спроможні ми зробити цю данину вже не стільки перед цією незабутньою Людиною, що перед народом і Лемківщиною, яка нам його подарувала?
Поява збірки була б саме Вічною пам’яттю як Трудівникові, так і нам усім!

Увазі читачів пропонуємо спомини -рефлексії, присвячені пам’яті Ярослава Полянського. У цих уже клаптиках спогадів повертаємо пам’яттю у складний період минулого та значущу присутність серед нас Маестро.

Роман Ревакович:
Моя перша зустріч з Ярославом Полянським мала місце в квартирі Ірини й Богдана Боберських 1979 р. Я, студент ІІ курсу Музичної академії у Варшаві, був запрошений на зустріч, на якій зібралося декількох хористів хору “Журавлі”. Тоді Я. Полянський перевірив мій голос, і так я став членом хору в других тенорах, ще й він прокоментував: “Читає ноти, буде підтримувати цей середній голос”.
Минуло трохи часу, коли я розсмакувався у хоровому співі. Тут велику роль відіграв саме Я. Полянський зі своїм прекрасним відчуттям хорової специфіки і зокрема з унікальною інтерпретацією народних пісень. У моїй пам’яті залишилися спроби навчити солістів нерівного лемківського ритму, що дириґент показував блискуче.
Пам’ятаю запис першої платівки, що всіх переповнювало гордістю. Маестро Я. Полянський – це перший у післявоєнній Польщі український музик і культурний діяч, який розумів необхідність виходити з високим українським мистецтвом до польського суспільства. За 10 років праці з хором “Журавлі” це йому чудово вдалося.

Мирослав Петрига:
Є 1973 р. Щоб побачити “Журавлів”, поїхав я з Вроцлава на їхній концерт до Щецина. Хоча раніше я співав у різних вроцлавських хорах, то почути свою пісню в такому виконанні було неймовірним пережиттям. Від того дня моєю мрією було стати “журавлем”. Допомогла мені п. Ірина Камінська Тимочко, яка знала дириґента. Він погодився прослухати мене на репетиціях хору в Перемишлі. Сюди приїхав я раненько і просто з вокзалу подався до Народного дому, де працював хор. Якраз вивчали “Розвеселися” на слова Є. Самохваленка з музикою Я. Полянського. Важко це описати, але як 60 “козаків” гукнуло “розвеселися, вільна країно…”, то немов стіни затряслися. І так почалася моя майже 30-літня пригода з хором. Майстерність Полянського спиралася на тому, що з 60-70 хористів (половина не знала нот) створив ансамбль, якого в Польщі, а кажуть, що й у світі, на цей час не було. Незабутні концерти по селах, церквах і сотні людей, які здалека возами, автобусами з’їжджалися, щоб почути хор… рідну пісню, заборонену довгими роками. Для нашого населення “Журавлі”, як месії, несли радість, сльози щастя і надію, що колись заспіваємо у вільній країні, що “ще не вмерла”.

Олександра Гнап -Петрига:
З Я. Полянським зв’язана моя молодість. Маючи 12-13 років, мій брат Петро і я почали співати в Молодіжному камерному хорі, який з ініціативи о. Й. Романика заснував Я. Полянський при церкві оо. василіан і який безперервно існував понад 10 років. Паралельно дириґент заклав молодіжний хор “Тисячоліття” в Кошаліні, що гуртував українську молодь з усієї Польщі, у якому ми також співали.
Він глибоко відчував музику, це було справжнє інтелектуально -духовне поєднання, а також аналізував аспекти з професійної, музичної, точки зору. Вводив нас в епоху, розповідав про композиторів, аналізував слова пісень, мелодійну лінію, динаміку… Кожен, хто з ним співав, пам’ятає його жест, який показував, що “цю музику маємо в крові”, а народні пісні маємо співати “з вітром”.
Два моменти, які згадую: у початкових роках з камерним хором ми поїхали до Команчі заспівати після Служби Божої. Це був один з наших перших концертів на виїзді (кінець 70 рр.). У перших рядах сиділи старенькі бабусі, очікуючи на наш концерт. Співали ми колядки та українські народні пісні. Коли почали співати “Думи мої…”, бабусі плакали. Полянський це побачив і сльози почали йому текти з очей. Тяжко нам було співати, він плакав і говорив пошепки: “Співайте, співайте…”.
Другий спомин – це концерт з хором “Тисячоліття”, а особливо те, як маестро витягає комертон, дивиться на листок паперу, де має написаний репертуар, перевіряє тональність твору і подає звуки, посміхається до нас і підносить… руки. І так починалися наші концерти.
Раз я попросила його під час вечері після якогось концерту, щоб заспівав лемківською. Ніхто з нас не вмів так заспівати цього лемківського ритму з характерним опізненням, як він. Почулося: “Цей ритм не до вивчення, з ним треба вродитися”.

Катерина Кравчук-Фодор:
Моє знайомство з Я. Полянським почалося з малечих років, коли я гортала родинні альбоми і натрапила на безліч знімок хорів на сцені. У них моя дитяча цікавіть знаходила маму, що стояла скраю внизу, а в третьому ряді – тато з буйною чуприною… Перед ансамблем трошки похилена постать з дивно для мене розвернутими руками. Я питала: хто це?
Потім ця людина звела нас у церкві в дитячий хорик… А ми швидко підросли і… стали Молодіжним камерним хором. Ми зі шкільних занять, не обідаючи, прямо збігалися в церковне приміщення, щоб бути в колі ровесників та в атмосфері пісень, вкрай інших від тих, що з обов’язку вивчали в школі. А потім радо їздили на репетиції та концерти до інших міст, де збиралися вже у великому хорі “Тисячоліття”.
Українська пісня нас полонила. Ми в ній “подавалися” у велику Україну, якось дивно засекречену, з могутньою церковною піснею. А потім, завдяки Ярославові та нашому доброму “батькові” о. Йосафатові, ми мали щастя бути в Україні, співати і стикатися з її надбаннями. Потім летіли з піснею до заокеанських побратимів. Це ж були 70-80 роки минулого століття. Ми почували себе великими українцями, які йдуть у народ з місією.
Я. Полянський як досконалий педагог шліфував кожний наш голосок, вчив вразливості на чистий звук, повів у духовну скарбницю наших предків.Дириґент дуже субтельно доказував нам, що українська духовність – це велика красота, у якій людина вільна. І такими ми були, коли йшли в доросле життя та зустрічалися з різними поглядами. Бо ж фундамент під нашу міцну тотожність перш за все заклав цей великий патріот Лемківщини. То Ти, маестро, нас виплекав рідною піснею і музикою.

Юрій Рейт:
Я бачу Я. Полянського як людину, яка в крові мала свою Лемківщину. Коли ця тема появлялася, він ставав іншою людиною, а все береться з музики, у яку лемки вписували все – історію, етнос, барви лісу й гір Лемківщини. Він відроджувався в пісні.
Лемківщина мала своїх великих людей – Антонича, Никифора… Але після трагедії Лемківщини, яку знищено, спустошено, появилися маленькі діамантики цієї землі. Ними були Я. Полянський, Г. Пецух, є П. Мурянка. У новій ситуації ця земля дала нам людей з любов’ю до свого, з талантом, щоб найкращі пристрасті вони передавали іншим.
Ярослав займався у своєму житті мішаними хорами, естрадним квартетом, “Журавлями”, молодіжними хорами, але завжди в контактах з людьми повертався мотив Лемківщини. Я бачу Ярослава як тверду людину, цілеспрямовану на захист рідної землі з усіма надбаннями. Він з душею артиста мусив жити в складних реаліях, де митця не можна огородити, визначити години праці.
Я мав те щастя, що будучи ще студентом, появився біля нього – у варшавсько-ґданському хорі, потім у 1972 р. появилися “Журавлі” і перші концерти. Він хотів відреагувати на всі обмеження, заборони. Я чув з його вуст: чому, чому я не можу? То його другий вимір, де не мав творчої свободи. Посадили його на посаду інструктора УСКТ, а це означало, що подвійно споглядали на людину, щоб вона щось не зробила, яке, за оцінкою тодішнього керівництва, було б їм невигідним та небезпечним.
Ця людина “спалювалася”. Були моменти, коли ставилися питання про добірку пісень, чому ті, а не ті… А потім появилося питання – здійснення мрії про винесення на сцену церковної музики. Коли врешті можу це зробити? – питав. Завжди на репетиціях робив перші спроби, бо може вже дозволять… без репресій. І врешті колись у Перемишлі вибухнуло “Отче наш”…
Водночас він, як земська істота, хотів і чекав, щоб створили йому мінімум умов для праці. У ПНР-івському вимірі це означало мінімальне забезпечення зарплатою. Того не було. І вся його енергія, яку міг зосередити на розвитку культури, пішла на щоденні проблеми. Просто: роблю корисну справу, яку люблю, отже мушу мати шанс забезпечити сім’ю засобами на проживання. Я бачив ці проблеми, бо як член ради хору ходив з ним на зустрічі і відчував як важко йому бути водночас політиком і захисником свого мінімального інтересу, а також захисником культурних рацій. Він особисто поносив великі кошти, втрачав багато енергії на концертах, щоб виконавці зреалізували його візію. Бувало, що й сам ставав та співав, особливо лемківські партії. Тоді відчувалося все його єство – лемківський ритм, мелодійність неслися дивовижно. Таким був Я. Полянський і таким залишився в пам’яті, бо навчив нас музики, вразливості на культуру.

“Наше слово” №13, 29 березня 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Культура

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*