Мі не заваджат, як лемко ся хоче називати…

Богдан ГукЛЕМКІВСКА СТОРІНКА№47 2017-11-19

Розмова з Теодором Ґочом, лемківским культурним діячом, творцем Музею лемківской культури в Зиндранові

Фецко Ґоч перед виставовом сальом Музею лемківской культури в Зиндранові

Фецю, вернув-єс пару місяців тому зі шпиталя. Як ся гнеска чуєш?
Треба повісти, же-м барз хворий, рихтуюся оставити то, што-м створив. Вшитки мої діяня ишли до одного: до поворотів нашого народу з вигнаня. Без народа не буде Лемківщини.
Влада повороту лемків нияк не хтіла і для того я барз потерпів у 1958 р., як ня заарештували як «хулігана», котрий притягав людей до повороту. Закладали-сме наши гуртки в Зиндранові, Вільхівці, Полянах, повставав также в Тильові. Стефановский закладав в Команчі, а Ваньо Косарович в Грабі. Я прібував організувати по селах науку рідной мови. І што ся стало в Полянах? Люде підписали, а влада повіла, же підписи зберав чловек хворий на розум. То робота УБ. Влада на горі позволяла, а влада на долині гнобила, як хтіла. Така била свобода на Лемківщині. Мам чисте сумліня, бо-м все боронив свого. Не шитком описав в споминах «Житя лемка». Втовди не хтів0єм написати о УСКТ, о страшнім гніті од ВОП…

Як реаґували на твій музей керівники Українского суспільно-культурного товариства?
Голова, Гриц Боярский, не поміг, бив проти. У Перемишли голова Ярослав Стех розбивав Лемківску секцію, вкінци вишмарив і мене з УСКТ.

Мав-єс прихильних людей коло себе?
Но, найперше то жену… А музеєм то єм ся «заразив» од Стефановского. Він перший почав зберати нашу спадщину. До музею бив наставлений прихильні старий діяч Михал Донский. Прібував зберати одяг, перед виїздом до Гамерики оставив памяткову палицю і пару воєнних експонатів… Потім іщи зоставив стару «Волгу», дар «Лемко-Союзу». Ледво-м її, барз знищену, продав. Барз помагав Фецко Кузяк, який знал тижнями сидіти і консервувати-ремонтувати експонати.

Марія Ґоч з сином Богданом – перша найближча поміч през довги роки…
Марія Ґоч з сином Богданом – перша найближча поміч през довги роки…

Експонати… як совітский командир Віктор Баранов бил у 1944 р. у німецькім окружіню в Полянах і німці вибили його вояків, по роках я пішов-єм з сусідом Антком Якелом і витягнув з потока 30 хелмів. Приніс-єм їх у мішку домів. У тім потоці била маса різних війскових річий, знарядя, міномети. А полянчан Миколай Ґ. не міг витягнути для музею ні одного хелму, за то туристам роздавав… І тоти річи висадили потім польски війскови в 70-х роках, казали, же то магазин українской зброї, наставляли дуклянів проти мене й родини. Недавно прийшли злодії, бандити: хелми й інши річи юж три рази крали з музею. Колиси влада хтіла Музей забрати до Сянока, а тепер хтоси каже красти експонати…
Бил нам барз прихильний старий комуністичний партизант Павло Карп. Став в обороні памятника в Зиндранові (з 1976 р., який присвячений був воїнам-червоноармійцям. серед яких були й лемки, що загинули в боротьбі за Дуклянський перевал – ред.) разом з двома добровольцями з Іспанії приїхав і ся звідав, што ся робит, глядав причини, дзвонив до жени і ся звідував, чи на таблиці бив напис, же памятник збудували лемки. То для короснянского воєводи Балавайдера мала бити головна причина знищіня памятника, бо в єднонаціональній Польщі право будувати їх мали мати лем поляки.
Могло зашкодити офіційне отвертя памятника. Памятник стояв три роки, я на отвертя запросив-єм представників власти, амбасадорів, але перед тим приїхала урядничка з Дукли, што відповідала за архітектуру. Входит за двери і повідат: «Пане Ґоч, я єм хвора на серце, але приїхала-м вам повісти: підписала-м, же ви за одну ніч вибудували памятник. То неправда, але мене змусили підписати…». Памятам реакцію мойой жени Мариї, яка не лем втовди натерпіла ся од нервів, она ледве тоти контроли, підозри і доноси витримувала. Перед збуріням штоден чорний самохід на закруті, там і назад, а нихто не знав, хто з него висяде і што принесе.
Управа безпеки звернула увагу на обєкт в Зиндранові, што ся не піддавав комуністичній регуляції?..

УБ робило, што хтіло. Роками нияк не хтіло ня пустити до вітця-матери в Гамерици, до брата, сестри. Ци я дашто підписав, жеби-м міг їхати, то я юж не памятам. Не можу повісти так або ні. Підсували до підпису, што сами хтіли. Вкінци пустили, і не лем мене, Ярослава Стеха з Перемишля, Донского, Стеца тіж пустили, і инших.
УБ наслало Івана Фуджака на Донского і на ня. Донский о тим знав, але не за тото Фуджака судили у Ряшові, і то при помочі Павла Карпа. Фуджак оскаржив Донского о якиси партизанскі дії з Лабиком, а Донский його подав в суд. Я бив на справі і не міг потім зрозуміти, як они знали одновити контакти і разом діяли проти мене в Сярах на пучовому зїзді Обєднаня лемків. Може не діяли спільні, але по-дурному то виглядало.
Фуджак бил проти мене. Я зробив гурток Обєднаня в Зиндранові, а він прийшов і почав робити… другий гурток. Намавляв римо-католицкого ксєндза забрати нашу православну церков. Як му ся не вдало нас розділити при помочи римо-католиків, то хтів то зробити з греко-католиками. Не вдало ся то і йому, і єґомосцьови Юліянови Кравецкому.

Били в Твоїм житю і інши люде, ніж УСКТ чи УБ.
Так, то, наприклад, «Смирний», то значит Михал Федак з Ропянки. Спіткав-єм го два рази в Канаді. Під час війни вчився у вчительскій семінарії в Криниці на українского вчителя на Лемківщині, але як пришли совіти, не міг дістати в Дукли роботи. Не хтіли з ним бесідувати, бо він, повіли, звязаний з німцями українец. Вернув ся домів. У хижи його няня, што бив солтисом, мешкав руский капітан і 2 солдати, а ту приходит міліція молодого Федака арештувати. За што? Капітан го не дав, ті ся забрали і пішли, а Федакови руский капітан повів: мусиш деси піти, бо тя з родином знищат. Совіти пішли, а банда і міліція прийшли знову. Збили його і родину так, же лежали, як трупи, і забрали з хижи вшитко. Федак собі повів: «Били ня ляхи, але більше не будут». Його знайоми з семінарії били юж в УПА, то перейшов до них. Не мав сотни, а з 25 люда до іншой служби.
«Михале, повіджте, – я так ся го раз звідав, – польски банди з таких селів, як Любатова, Івля, Ґлойсце, нападали на нас, крали, рабували, людий били і виганяли, забивали, а ви билисте звязани з УПА і не сталисте в їх обороні?». «Смирний» повідат: «Фецю, втовди ми радили над тим не раз. Я міг стягнути і дві сотки партизанів УПА, могли ми зробити одвет, спалити села, знищити людий… але ми ся застановили: што то даст? Ми то зробиме, а они змобілізуют сили і нападут на наших люди, аби їх знищити до чиста». Мудре то било, не треба било провокувати ворога. Вдалося їм змовити ся з Яворским, капітаном ВОП з Барвінка: не нападаме на вас, але і ви нас не рушате. Втовди бандити з барвінского ВОП перестали бити родину «Смирного», між іншим сестру Нацку.
Гнеска в Польщі стосунок до УПА є ворожий, але што я, лемко, знав о Волиню, же ня міліціянти били до кирви: «Ileś Polaków zabił!?». А де я мав поляків забивати, як їх в нас на Лемківщині не било? Тота пропаґанда є нестерпна. З німцями співпрацювало пів-Європи, та лем українска дивізія «Галичина» росиянам, полякам і мадярам не дає спокою.

Закінчення в наступному числі «НС»

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii