Анна Вінницька ■ КУЛЬТУРА ■ 2011-02-20
{mosimage}
Не може француз, швейцар або поляк оцінити, на якому рівні є культура в іншій країні, якщо він слухає тільки фольклорні ансамблі, – говорить художній директор Щецинської філармонії Микола ДЯДЮРА в розмові з Анною Вінницькою
У Вас два лауреатства на міжнародних конкурсах – у Токіо і Будапешті, досвід роботи в Омському симфонічному оркестрі, Національній опері України та симфонічних оркестрах Сеула і Кванґ Джу (Південна Корея). Сьогодні Ви працюєте в Щецині. Як до цього дійшло? До речі, Ви також працювали в іншому польському місті – у Білостоці.
-Не я зацікавився Щецинською філармонією, а навпаки – Щецинська філармонія запросила мене.
А те, що я працюю в Польщі, – це нормально. Я працюю гостьовим дириґентом не лише в цій країні, але також в інших державах – а насамперед у Києві в Національній філармонії України, також у Національному театрі опери й балету. Для мене робота в Щецині – це дуже цікава практика і досвід, тому що це дещо інше життя.
Ідучи в Щецинську філармонію, я зовсім випадково зустріла жінку, яка часто відвідує її. Хоч вона, як сама каже, не музичний критик, то зізналася, що з Вашим приходом рівень оркестру справді підвищився. Отже, які моменти з ґастролей для Вас особливо важливі?
-Це питання досить філософське, оскільки для того, щоб зрозуміти, кращим чи гіршим став цей оркестр, насамперед потрібно його послухати. Бо ж музика – це мистецтво, яке проходить, протікає в часі. І якщо ми цей час зупинили, тобто ми не чуємо в цей момент музики, то й говорити про неї немає чого. Можу сказати єдине: і оркестр, і я налаштовані на дуже серйозну та глибоку працю. Праця над якістю виконання – це тепер пріоритетне завдання.
Що стосується інших моїх ґастролей і вражень, то я роблю свою справу так, як умію. Яке це складає враження, то хай оцінює слухач. Урешті–решт, все вирішує естрада, – так казав один польський імпресаріо, який дуже часто запрошував київський оркестр.
В одному інтерв’ю Ви сказали, що “представляти Україну світові треба через класичну культуру – біда в тім, що презентацією як такою ніхто не опікується”. Говорили також, що “нині через мистецтво українці намагаються показати країну світові, при цьому, на жаль, обирають здебільшого фольклорну майстерність. Стратегічна помилка!” Ви багато ґастролюєте з симфонічним оркестром Національної філармонії України. Яке тоді знання української класичної культури в тих країнах, де ґастролюєте – умовно кажучи, у Європі?
-Насамперед мушу пояснити, що я мав на увазі, кажучи ці слова. У жодному разі я не виступав з такої радикальної позиції: мовляв, тільки класика й більше нічого. Я мав на увазі те, що ми мусимо представляти Україну у світі не лише фольклором, але й іншими жанрами мистецтва, а мистецтво, яке зрозуміле абсолютно всім, – це класична музика. Не може, наприклад, француз, швейцар або поляк оцінити, на якому рівні є культура в іншій країні, якщо він слухає тільки фольклорні ансамблі. Українська фольклорна музика, подібно як і польська, найбільш зрозуміла і найбільш знана саме українцям або полякам. Натомість класичну музику знає весь світ. І саме завдяки цій музиці світ може оцінити на якому рівні є те чи інше суспільство.
Наприклад, на основі того, в якому стані в Щецині є симфонічний оркестр, ми можемо говорити про рівень культури в цьому реґіоні. А чи можна говорити про рівень культури на основі фольклорної презентації цього реґіону? Навряд. Тому я сказав, що мусимо представляти Україну та формувати імідж України перш за все через класичне мистецтво, яке є зрозуміле у світі і завдяки чому можна визначити рівень української культури. Саме це є моєю професією – і фактично це стало моїм життям.
У Польщі українці організовують декілька фестивалів української культури, на яких, на жаль, здебільшого представляють виключно фольклорну музику. Чи, на Вашу думку, польський слухач має можливість ознайомитися з українською класичною музикою?
-Ще раз повторюю – фольклорна музика, яка представляє ту чи іншу країну, зрозуміла і визначається цією країною, а класична музика зрозуміла всьому світові. І від того, на якому рівні ми будемо знаходитися в класичному мистецтві, можна говорити про те, на якому рівні культури взагалі ми знаходимося. Звичайно, усе повинно бути в комплексі – якщо країну презентують за рахунок мистецтва, то треба представити і фольклор, і іншу музику, але й класичну також. А ми зазвичай представляємо лише фольклор.
Сучасна класична музика – якою вона є сьогодні в Україні? Відомо, що в давнину класична музика передусім розвивалася в монастирях.
-Не будемо тут говорити про значення релігії чи Церкви в розвитку музики взагалі, тому що це окремий процес і дуже схожий у всіх країнах Європи. Зрозуміло, що саме Церква була тим осередком, де музика розвивалася. Нині ми живемо трошки в інший час – це вже професійна музика. Звичайно, в Україні є сучасні композитори (я не можу сказати, що їх дуже багато), які відомі в Європі і музика яких може презентувати, так би мовити, вищий композиторський клас. Маю на увазі Мирослава Скорика, Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова чи Валентина Бібіка, а також деяких інших композиторів, які живуть та працюють у наш час. Нам не треба чекати, що відчиняться двері і зайде Бетховен або Мендельсон. Ми мусимо виконувати твори наших живих композиторів.
Тоді цікаво, наскільки симфонічний оркестр Національної філармонії Ук раїни в Києві представляє саме національну класичну музику?
-Є цілий ряд можливостей для такої презентації. По -перше, ми беремо участь у декількох музичних фестивалях, які орієнтовані саме на виконання сучасної класичної музики. Це фестивалі “Київ Мюзік Фест” і “Прем’єри сезону”. Крім того, ми ввели цикл концертів під назвою “Симфонія XXІ сторіччя”. Тобто ми виконуємо сучасну музику саме під гаслом цього циклу, до того ж, це відбувається досить часто. Є також спеціальні концерти, які присвячені сучасній музиці.
Як гостьовий дириґент, Ви працюєте з філармонічними оркестрами Польщі, Росії, Італії, Південної Кореї, Японії. Наскільки закордонний досвід знадобиться в роботі в Україні, зокрема зі симфонічним оркестром Національної філармонії України?
-Будь- який досвід у мистецтві допомагає знаходити щось нове. Працюючи з оркестром у Токіо, ти використовуєш досвід, який на той момент в тебе є. Але після того ти набуваєш чогось нового і переїжджаєш у Щецин, ось і той ж досвід використовуєш уже з іншим оркестром. Досвід у професії дириґента – дуже важлива річ.
Сьогодні симфонічний оркестр Національної філармонії України вважають одним з найкращих оркестрів Європи. Це, власне, завдяки Вам, оскільки оркестр очолюєте з 1996 р. (оркестр постав усього рік раніше, тобто 1995 р.). У чому рецепт Вашого успіху?
-Спеціального рецепту нема. Можу лише сказати, що успіх оркестру складається з декількох чинників: звичайно, це музиканти, які грають в оркестрі; їхній досвід, тобто час, який вони грають разом в оркестрі; солісти, яких ми запрошуємо, та дириґенти, які працюють з цим оркестром. Якщо поєднати ці складові, то можна написати формулу успіху, але за умови, що кожна з цих складових буде сумлінно і по творчому підходити до своєї справи.
Саме з Вашим приходом був оновлений склад артистів оркестру.
-Це абсолютно новий колектив. Була єдина умова, яку я поставив, коли мене запросили на цю посаду і яку виконав тодішній міністр культури Дмитро Остапенко (нині він працює генеральним директором Національної філармонії України). Умовою було повне розформування оркестру, який вже працював два роки, та оголошення конкурсу для музикантів оркестру. Фактично тоді народився і почав рости новий оркестр (зі старого складу залишилися одиниці).
Чи сьогодні Київ можна вважати столицею високої культури, яку відвіду ють світові музиканти класичної му зики?
-З одного боку, у нас нема великих можливостей з огляду на фінанси, але з іншого – є можливість запросити того, кого ми вважаємо за потрібне для даного концерту. Київська філармонія має дещо інший пульс роботи. У нас концерти відбуваються щодня, у філармонії нема вихідних. У нас життя досить активне. У цьому плані ситуація дійсно змінилася, натомість ніколи не зміниться те, що музика – це елітне мистецтво. І не треба цього боятися. У людей був завжди вибір – або йти до ресторану, або до філармонії. Звичайно, кажу це умовно: ті люди, які вибирають філармонію, входять до складу еліти суспільства. І ця ситуація, на щастя, ніколи не зміниться.
Наскільки Польща є привабливим місцем праці для виконавців класичної музики і чи важко “пробитися” на польський музичний ринок? Нагадаймо, що, зокрема, у Варшаві працюють оперна співачка Ольга Пасічник та скрипаль Петро Цегельський.
-Ми не повинні говорити про те, чи важко, чи ні тут “пробитися”. Якщо людина чогось варта і якщо це дійсно професіоналіст високої якості, то двері є відкритими всюди. Звичайно, будуть складнощі, оскільки це інша країна, до того еміґрація та праця з іноземцями. Але перш за все людина мусить собою щось представляти. Якщо людина дійсно є вартісною, то в будь -якій країні, а тим більш у Польщі, не буде мати великих проблем. Я дуже часто кажу про те, що коли з України хтось поїхав, то Україна загубила, а хтось знайшов. Якщо в Польщі вистачає розуму і натхнення знаходити тих, хто вартий, то це тільки плюс для Польщі, та, на жаль, мінус для України. Я приїхав сюди, я тут працюю, і думаю, що від цього виграє лише Польща. Виграє той же Щецин. Так само з іншими виконавцями, яких Ви назвали.
“Наше слово” №8, 20 лютого 2011 року {moscomment}
