Ми горнемося до рідного

Наталя КравчукКРИНИЦЯ№52, 2013-12-29

Екуменічний рух у Польщі викликає щораз більше зацікавлення серед вірян. Члени Союзу українок (СУ) у Варшаві систематично беруть участь у всіх його заходах і є дуже активними. У листопадовій конференції, крім голови СУ, до дискусій приєдналися й українки, які кілька років тому приїхали до Польщі. Вони-бо горнуться до духовного життя, яке їм потрібне, як повітря, щоб не розчинитися в чужому оточенні. І хоч вони працюють у польському середовищі, та за вірою і традиціями звертаються до рідної Церкви і приєднуються до суспільного життя української громади в Польщі. Ось що вони розповідають.

Оксана Шкраба
Я вже понад 8 років мешкаю у Варшаві. Перший раз до Польщі я приїхала, коли мені виповнилося 20 років, під час своєї відпустки, бо вже тоді я працювала у районному фінуправлінні. Приїхала до мами, котра понад два роки перебувала у Варшаві, як і багато наших українських жіночок, які приїжджають, щоб заробити трохи грошей і передати в Україну для своїх рідних.
Згодом, кілька років пізніше, я приїхала зі своїм 1,5-річним синочком Ромчиком і вирішила залишитись. Покинула свій рідний край, рідних, друзів, не тільки тому, що мені дуже сподобалося у Варшаві, а й тому що молодому спеціалісту з вищою економічною освітою реалізувати себе і, як кажуть, «дати гідне майбутнє своєму синові» в Україні вкрай важко.
В Україні я закінчила економічний факультет у Львівському національному університеті ім. І. Франка, а у Варшаві я вчилася в Головній торговельній школі (пол. Szkoła Główna Handlowa w Warszawie) і здобула диплом маґістра. Навчання було платним, та оскільки я маю польське походження, то змогла оплачувати навчання на таких самих умовах, як і польські студенти. Поки що не маю карти поляка, а лише статус резидента.
Працюю в торговельній фірмі, яка займається імпортом і продажем електровимірювальної техніки. Але все-таки мрію працювати за спеціальністю, наприклад, бухгалтером або фінансистом. Мій син уже ходить у 4 клас до польської школи, а в суботу – до міжшкільного пункту навчання української мови.
З самого початку мого приїзду до Варшави, щонеділі всією сім’єю беремо участь у богослужіннях у церкві на Медовій, де Роман служить при літургіях. Мені дуже подобається приходити до цього храму, а особливо зачаровує солов’їний спів молодіжного хору, що так нагадує львівський. Віра в Бога, щира молитва дуже помагають мені у житті й у щоденних справах.
Колись мені хотілося повернутись в Україну, до мого рідного містечка Кам’янки-Бузької неподалік Львова, бо тато ще був живий… А тепер мої мрії – віднайти себе у фінансовій сфері, улаштуватися на кращу і більш оплачувану роботу та з часом купити власне помешкання. Однак бракує мені наших глибоких українських традицій. Звичайно, стараюся їх тут не забувати і підтримувати, але мають вони вже інший вимір. Оскільки я є членом парафіяльної ради при церкві, ми з дітьми готуємо програми, приурочені до релігійних та національних свят. Я дуже вдячна голові СУ, пані Катерині Сіроцькій, за запрошення взяти участь в екуменічній конференції, на якій були присутні жінки різних християнських конфесій. На початку заходу кожна учасниця представляла себе і релігійну спільноту. Конференція була присвячена проблемам християнства в Єгипті. Дівчата, які їздили туди з місією, розповідали про щоденне життя простих єгиптян.
Єгипет ми найчастіше асоціюємо з туризмом і гарним відпочинком серед екзотичної природи. Насправді буденність є трошки іншою, особливо у християнських середовищах. Там переслідують християн, знищують і спалюють святині. Отже ми разом молилися за жертви релігійної війни і читали Євангеліє. На завершення конференції був організований вечір поезії, на якому активні учасниці цієї зустрічі, серед яких була голова СУ, читали поезію своєї спільноти. Атмосфера конференції була дуже родинною, адже жіночки створили одну християнську сім’ю. Я дуже задоволена з того, що змогла взяти участь у такій духовно багатій зустрічі. Навесні при нашій парафії теж проходитиме така молитовна зустріч, до якої незабаром почнемо готуватися.

У найближчому майбутньому я планую брати активну участь у громадському житті українців у Польщі, в організуванні та проведенні заходів спільно з Союзом українок та в парафіяльному житті церкви, бо оскільки я виросла в Україні, можу показати українські традиції та культуру людям, які їх не знають, але цікавляться ними. Тому я вступила в культурну секцію парафіяльної ради, але хочу теж допомагати в благодійній секції, щоб нести поміч старшим, одиноким парафіянам, які потребують допомоги вдома чи уваги до їхніх проблем. А може просто зробити їм покупки, відвідати з гостинцем і добрим словом. Чи не зраділи б вони, якби хтось з нас постукав у їхні двері та привітав їх зі святами рідною українською мовою? ■

Стефанія Левандовська
В Україні я працювала бухгалтером, але втратила роботу. Діти підростали, і я змушена була виїхати з Тернопільщини в пошуках заробітків, щоб допомагати дівчатам, тим більше, що старша донька вступила у Кам’янец-подільський університет, і потрібні були гроші. Спочатку я опікувалася старшими немічними людьми. Потім за рекомендаціями поляків, які переконалися, що спокійно можуть довірити мені своє житло й майно, я працювала в різних родинах. Вони й досі підтримують зі мною зв’язки. Просто я дотримуюся принципу: працюй так, як хочеш, щоб хтось працював у тебе. Мусить бути довіра й відданість. Зараз я займаюся двома дітьми в одній сім’ї.
Моє добре ставлення цінують і віддячують тим самим. Я це відчула, коли мого чоловіка раптово забрала смерть. Я потребувала духовної підтримки. Отримала її в церкві й від друзів-поляків. Так само було тоді, коли моя старша донька попала в аварію, в неї було 17 переломів. Усі друзі мене підтримували, пропонували фінансову допомогу, щоб урятувати дитину. Дочка вижила, і тепер вона – аспірантка.
Був ще такий епізод у моєму житті. В одного з варшав’ян померла дружина, а він не міг самотужки допомогти дочці, яка потрапила в залежність від шкідливих звичок. Йому порекомендували звернутися до мене. Я побачила дім, повен розпачу. Питала в Бога: «Чого ж Ти мене туди послав? Чи ставиш переді мною якесь завдання? І то в час, коли сталася біда з моєю донею. Немає виходу, треба їх рятувати». Ситуація почала трошки внормовуватися. З часом цей чоловік запропонував мені вийти за нього заміж. А я вже дев’ятий рік не могла вийти з жалоби після втрати чоловіка. Бачу, що ця людина пристає до Бога, хоч раніше була цілковитим атеїстом, зрештою, як і вся сім’я. Він ходив зі мною і до церкви, і до костелу. І ми взяли шлюб. Через півроку в нього виявили рак легенів. Ще шість місяців пожив… Він так хотів жити, їздив зі мною в Україну, жалів, що не пізнав мене в молодості і, що найважливіше, став дуже набожним. Він був дуже доброю людиною, нам не заважала різниця у віці – 20 років. Помер, маючи 70 літ. Я організувала католицький похорон як йому, так і його дружині, яка 3 роки раніше була кремована й чекала, видно, на освячення праху. А я вийшла з тієї хати з тим, з чим прийшла. Знайомі запропонували мені доглядати за їхнім спустошілим житлом. Так я спокійно тут живу і їжджу займатись діточками в сердечній сім’ї.
Для мене дуже важливим є те, що я віднайшла у Варшаві рідні місця. Колись проїжджала і побачила, що тут стоїть пам’ятник Шевченкові, заплакала і зраділа, що я тут не сама, бо зі мною поет. Потім знайшла пристановище для душі – церкву на Медовій. Щонеділі приходжу сюди, молюся, зустрічаю українців, яких спіткала подібна доля, і це додає мені сили. Радію з кожної української усмішки, малят, які бігають інколи по храмі…
На екуменічній конференції, де зібралися представниці різних релігійних громад, я зустріла мудрих, інтеліґентних жінок з розважливим підходом до життя. Вони шанують себе і є відкритими для інших людей. До Союзу українок я горнуся з відкритим серцем і допоможу з кожним українським заходом. Мрію, щоб і європейські структури відкрилися для українського суспільства. Тоді молодше покоління матиме ширші перспективи на освіту і професійну реалізацію себе серед інших європейських народів. ■

Поділитися:

Категорії : Криниця

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*