«Мертві» цвинтарі та «живі» люди

Богдан ГукРОЗМОВА№31, 2015-08-02

Розмова з Ольгою Соляр , членом каменярського товариства «Маґурич»

Богдан Гук: Робота «Маґурича» укладається за сезонами: праця триває кожного року, але в літній час. Це, певно, і вся подібність, оскільки кожного разу праця йде в іншому місці. Як ти, Шимон Моджеєвський та інші люди з «Маґурича» почали сезон 2015 р.?

Липна. Очищування частин хреста та облаштування території під оновлену пам’ятку старовини. Фото з архіву «Маґурича»
Липна. Очищування частин хреста та облаштування території під оновлену пам’ятку старовини. Фото з архіву «Маґурича»

Ольга Соляр: На поточний рік припадає 29-й сезон в історії цього товариства, людей, які дорожать камінною спадщиною цвинтарів різних віросповідань у різних країнах. Як і в минулі роки, найбільше уваги приділимо 2015 р. українській матеріальній спадщині у південно-східній частині країни.
Перший дводенний табір відбувся в Липній неподалік Ждині. Там ми відремонтували придорожній майже 100-річний камінний хрест заввишки 2 м. Підняли його з землі, склеїли, потім уже почищений і хімічно забезпечений поставили на давньому місці в селі, якого нема.

Липна – це випадок чи план?
Це наслідок щорічної зустрічі любителів Малого Бескиду. Вони зустрічаються раз на рік і при цій нагоді збирають гроші на ремонт якогось об’єкту в Бескиді. Ці кошти отримуємо потім ми і самі вибираємо, що треба рятувати. Ще раніше ми завдяки форуму відремонтували каплицю і придорожній хрест у Довгому і в Липній. Там відвідав нас лемко, який живе тепер у Ґлоґові, та помагав один день у роботі. Ми довідалися від нього про те, що Липна колись була для тутешніх русинів таким селом, як нині Вонхоцьк для поляків. Наприклад, відома була розповідь про те, як липняни хотіли в мішок зловити сонце…
На початку липня закінчився другий табір, що проходив у Загочев’ї. Ініціатором була сім’я Прахів з Новосілок. З матеріальних слідів українства залишився цвинтар, що розміщений на горі. Церкву, яку запроектував Євген Нагірний зі Львова, збудовану 1934 р., знесли 1954 р.

Який був стан цвинтаря?
Парафіяльна рада вирішила вирівняти цвинтар. Не обійшлося би без «рівняння» хрестів. Євген Прах повідомив нас про це, а «Маґурич» знайшов спонсора – польську фірму, Товариство з обмеженою відповідальністю «Womak Holding». Ми відремонтували 25 надгробників, зокрема два належать священикам на прізвище Гмитрик. Маємо надію, що після ремонту вже ніхто не захоче переносити хрестів, тобто нищити історичного цвинтаря під новий цвинтар. До речі, навідався священик і, на щастя, не був настроєний критично.

Яка була реакція місцевих мешканців?
Люди, зокрема молодь, не забарилися нас відвідати. Реакції були дуже цікаві. Мешканці пригадували собі, що там лежить їхня родина. Якась жінка каже: «Коло цього хреста завжди молилася моя бабуся. Тепер знаю, чому вона сюди приходила».

Ви подарували їм можливість повернутися до власної пам’яті.
Нам помагали люди, яких прізвища звучать тепер на польський лад, але ми довідалися, що раніше вони мали інші прізвища. У деяких сім’ях у батька прізвище ще старе, а в сина вже нове. Двічі ми були свідками відвідин цвинтаря, коли із західних земель приїхали нащадки переселенців. Шукали могил своїх предків. Польськомовні і поляки. Оце 30-літок з-під Слупська знав, що тут похоронений дід. «Я – поляк, знаю, що десь там у мене були предки – українці…». Другий був з Чаплінка. Пам’ятав, що тітки співали на свята. Більше нічого не пам’ятав.

Пам’ять знищено і в переселенців, і в тих, що залишилися або повернулися. Ті другі досі могли переходити коло цвинтаря і радіти, що з-за кирилиці не видно їхніх предків.
Ми розбили схему функціонування пам’яті, безпечної пам’яті, яка ні до чого не зобов’язує. Я б сказала мовою «Маґурича» ось як: ми зняли з людей той мох, яким вони обросли за останні десятиліття. Це так, як з хрестами: дехто спорохнявів, дехто до половини закопаний у землю, дехто вже розпався, а дехто повалений, розбитий, але частини лежать поруч себе і їх можна складати.

Це ти про молодь?

Загочев’я. Дружня допомога волонтерів з Балигорода і Загочев’я. Фото з архіву «Маґурича»
Загочев’я. Дружня допомога волонтерів з Балигорода і Загочев’я. Фото з архіву «Маґурича»

Якби ми там були довше, то, може, з молоддю сталося б те, що з хрестами: вони стали б єдністю, випрямилися б і блистіли би навіть на віддалі. Були б, як великий хрест загочев’янської родини Дарських, імпозантний, багатий, навіть гордий.
З нами працювала дівчина. Приїжджала з Балигорода. Її дід був родом з Яблінок, українець, але вона не хоче говорити про це позитивно або взагалі це промовчує. Коли я запитала про її прізвище, вона сказала, що воно руське, а не українське, бо так дідо говорив. Маємо справу з тим самим явищем втечі від українства, як на Лемківщині.
Коли згадаю цих нащадків Акції «Вісла» – дівчину з Балигорода і чоловіків з Чаплінка і Слупська, – відразу постає питання: який великий відсоток населення Польщі має український/руський родовід? Додати треба було б і величезну кількість т.зв. поляків, що ними не були або були мішаного походження, а все ж виїхали після війни з України та поселилися під Вроцлавом.

Це готовий матеріал для активності українських організацій, яка поки що існує, на жаль, лише подеколи на цвинтарях.
Так, ми не йдемо в напрямку національної пустелі, а просто не вміємо встановити комунікацію із сотнями тисяч людей, які, ймовірно, радо відгукнулися б на сиґнали. Проте ці сиґнали треба навчитися творити та спрямовувати у певний бік, а цього наші організації не вміють і звертаються завжди лише до готового національного матеріалу, а його насправді щораз менше і менше. А наскільки ми закриті перед самими поляками – це наступна проблема.

Як ти думаєш, ота дівчина з цвинтаря боїться українства чи не соромиться руськості?
На мій погляд, вона не була носієм неґативних знаків. Правда, якось сказала: «УПА справді страшні речі робила…», тобто хтось уже вплинув на її мислення. До речі, важко дозрівати в Балигороді й обминути неґативні настанови щодо українства. Однак таких людей у самому Балигороді, які радо зустрілися б на розмові про самих себе як інших, не завжди поляків, можна було б знайти більше. З другого боку, я сама була здивована відкритістю молоді та її прагненням пізнавати минуле в інший спосіб, ніж досі. Вони відчули, що на цвинтарі є група людей, яка на мить може перетворити цвинтар з сумної мовчазної купи хрестів на живу розповідь про їх родовід. Це була прекрасна інтуїція, яка свідчить про те, що ці молоді люди носять у собі питання: «хто я?» А тимчасом більшість з нас готова визнати їх такими просто статистичними поляками.

Отож ми живемо у міфі про те, що Акція «Вісла» була тотальна і нічого не залишилося. Цей міф створили українські діячі та вигідні їм історики з метою показати нищівність депортації, проте за цим криється також оправдання для наших організацій, які легко «здають територію».
Безперечно, минуле перед Акцією «Вісла» створило не одну, а кілька культурних тотожностей. Крім цього, мішані сім’ї, а навіть чисто українські таки залишилися майже в кожному селі. Ми цілком забули про тих, хто вернувся хоча б у Ліський повіт.

Це комунікаційний парадокс: постійне наголошування на 1947 р. ліквідує 1956 р. з його поверненнями.
Доказом цього є зацікавлення кількадесяти молодих і старих людей нашою присутністю на цвинтарі в Загочев’ї. Відлига у сфері пам’яті, можна сказати. Під час цієї дуже тимчасової відлиги я довідалася, що всі, хто вернувся до Загочев’я та сусідніх Новосілок, спольщилися. «Спольщилися» – це практично означає, що не говорять про своє минуле, бо не мають з ким. А от ми приїхали в село – й мовчання замінилося в розповідь.

«Маґурич» повинен мати власну соціоантропологічну службу, яка, крім оживлення цвинтарів, оживляла би і «живих» людей. Що далі перед вами влітку 2015 р.?
Від 13 липня дo 26 липня проходив табір на греко-католицькому цвинтарі у Старій Гуті в північному Надсянні, недалеко від славнозвісного Старого Брусна. Минулого року ми почали там спільну роботу з товариством «Світлочутливість» з Любачева. Натомість 2–16 серпня відбудеться табір на Лемківщині. Будемо ремонтувати хрести на цвинтарі біля церкви у Пантній. Потім подамося до Грузії, де будемо ремонтувати польські надмогильні пам’ятники.
«Маґурич» радо прийме волонтерів, які ще цього року могли б заглибитися в минуле власної культурної ідентичності. Це великий досвід, цвинтарі сприяють-бо глибокій задумі над нашим людським світом.

Дякую за розмову. ■

Поділитися:

Категорії : Розмова

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*