Мені досі соромно, коли я викидаю їжу. Бабуся розповідала мені історії про Голодомор

Іванна Килюшик  ■ ПОДІЇ ■ №32, 2020-08-09

24 липня в галереї Українського дому у Варшаві відбулось відкриття виставки під назвою «Мені досі соромно, коли я викидаю їжу. Бабуся розповідала мені історії про Голодомор». Виставка присвячена темі пам’яті Голодомору 1932-33 років в Україні. Авторами презентованих робіт є подружжя родом із України: Андрій і Лія Достлєві. Основними темами творчості обох митців є роздуми про колективну травму та її наслідки, пост-пам’ять, видимість суспільно вразливих груп, а також можливості мистецтва у презентації цих тем.

Виставка Достлєвих була вже презентована в Києві, Дніпрі та Амстердамі, посіла перше місце на конкурсі «Ukrainian Dummy Award» видавництва «Родовід» та як наслідок вийшла друком як фотокнига.

Презентовані роботи стали результатом проєкту митців, який полягав на пошуку та аналізі слідів історичної травми Голодомору 1932–33 років у Радянській Україні під час якого, за різними оцінками, загинуло від 2,4 до 7,5 мільйонів людей.

 «Цей проєкт присвячений пост-пам’яті Голодомору. Ми хотіли знайти сліди цієї історичної травми. Сліди якої присутні у наших щоденних практиках. В тому що ми постійно робимо зазвичай рефлекторно, не розуміючи що це є наслідком історичної травми. Задумавшись, ми зрозуміли, що це – почуття сорому. Воно виникає, коли з тарілки викидаєш до смітника рештки їжі. В цей момент відчуваєш сором. Думаєш, що робиш щось погане, заборонене. Не можна викидати, мусиш це з’їсти. Логічної причини цієї провини немає, тому що ми точно можемо дозволити собі не їсти їжу, яку не хочемо їсти. Це просто залишки на тарілці – і все ж нам шкода. Цей сенс походить не від розуму, а скоріше з пост-пам’яті. Ми розуміємо це як залишки історичної травми. Ми не відчуваємо цю травму, як відчувала її наша бабуся. Бабуся Андрія, яка розповідала йому про Голодомор, чи як мій дідусь, який народився в 1932 році та чудом пережив голодні часи. Ці розповіді наштовхнули нас на ідею проєкту», – розповіла Лія презентуючи виставку.  

Андрій розповів, що під час дослідження для них не так важливі були спогади рідних про їхній досвід життя під час Голодомору, скільки важливим був власний досвід життя із цими історіями та зрозуміння як вони на нас впливають, на покоління, яке не має досвіду голоду: «Я свідомо не користувався цими історіями, тому що моєї бабусі вже нема в живих, тому ці історії не є документом. Моя бабуся розповідала про свій досвід в роки Голодомору. Вона народилась в 1924 році, тому вона була свідомим свідком того що відбувалось. Ці історії вплинули на мене і я з ними живу. Але річ не в цих історіях, а в моєму досвіді, досвіді нашого покоління, яке живе з цією травмою».

Щоб проілюструвати сліди травми та краще зрозуміти почуття сорому, Достлєві протягом двох місяців візуально документували сліди решток їжі, яку викидали, вели щоденник. На виставці представлені фото цих візуальних документів: колажі виконані на тонованому папері, які складаються із відбитків, попередньо змочених чорнилом, решток їжі та фрагментів фотографій невідомих краєвидів.

«Це їжа, яку ми викинули до смітника. Перед тим, як цю їжу викинути, ми мазали її чорнилами та робили відбитки на сірому папері. На колажах представленні сліди їжі та фрагменти фото із невідомими краєвидами анонімних авторів. Ці краєвиди є дуже загальними, тому навіть не відомо, де б вони могли бути. Смерть від голоду не залишає сліду. По-перше – це не щось раптове, як постріл в голову. Смерть від голоду – це щось, що розмите в часі і теж в просторі, так як вона була скрізь на карті України тих часів. Нема якогось одного місця, є спільні могили, але люди помирали скрізь. Тому нема конкретного місця пам’яті в краєвиді, як у випадку інших історичних травм. Тому на колажах представлені нікому незнані краєвиди», – розповіла Лія.

Митці також розповіли, що їхні художні дослідження історичної травми є тепер також підтвердженні науково: «Такий результат вийшов не лише у нас. Виявилось, що коли ми робили цей проєкт, паралельно група науковців в Україні робили дослідження травми Голодомору. У результаті були виявлені такі сліди травми як: сором за викидання їжі, уявлення, що худа дитина скоріш за все є хворою, що потрібно завжди мати запаси їжі і інші. Фактично, те що ми знайшли інтуїтивним методом, виявилось обґрунтованим результатами наукових досліджень. Ми були раді, тому що показали щось що існує, а не щось, що ми думаємо існує».

Андрій та Лія розповіли, що реалізація проекту також вплинула на них самих. Вони стали менше купувати їжі.

З виставкою можна ознайомитись до 24 серпня в Українському домі у Варшаві (вул. Заменгофа 1).

Фото авторки статті

Поділитися:

Категорії : Історія, Культура, Події

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*