МАЙДАН до Незалежності

Вахтанг Кіпіані, КиївІСТОРІЯ2010-10-06

{mosimage}

Виповнюється рівно двадцять років від початку наймасовішої та найуспішнішої студентської акції протесту за незалежність і проти комунізму.

2 жовтня 1990 року в історії України розпочалася нова доба – „оксамитової революції” поукраїнськи. Почалася вона з виходу на столичну площу Жовтневої революції невеликої групи студентів – членів західноукраїнського „Студентського братства” і наддніпрянської Української студентської спілки. Спочатку студенти називали свій наметовий табір, розбитий прямо на плитах площі Жовтневої революції, „територією, вільною від комунізму”.

Але одного дня, вже не згадати, якого саме, прозвучало – „майдан Незалежності”. Отже, нині відоме світові родове поняття, яке позначає мирну демократичну революцію – родом звідти, з ґранітного жовтня 1990-го.
Чого ж хотіли ті голодуючі студенти? Вимоги були не профспілковими, не стипендій і гуртожитків вимагала молодь, а відмови керівництва УРСР від підписання, нав’язаного Горбачовим, нового союзного договору, націоналізації майна Компартії та комсомолу, дострокових перевиборів Верховної Ради на багатопартійних засадах, повернення всіх військовослужбовців строкової служби, 18-19-річних призовників з України з численних тоді „гарячих точок”, які вже палали на південних кордонах імперії. Ну, і відставки прем’єра-ретрограда Віталія Масола – це вже тактика.
Спочатку було тривожно. Чекали застосування сили, розгону або ще чогось гірше – надто наочними були події квітня 89-го в Тбілісі, де десятки молодих людей (переважно, жінок) були вбиті саперними лопатками та загинули в навмисно створеній тисняві.
Депутати -комуністи закликали з трибуни Верховної Ради викинути тих „націоналістів”. Обурений хамською поведінкою однопартійців вийшов з КПРС живий класик української радянської літератури Олесь Гончар. Але кожний новий день акції збільшував народну підтримку, а це несло впевненість, що все буде добре. На вимогу протестувальників почали зупинятися шахти, заводи, оголосили безстроковий „страйк” виші й технікуми Києва і Західної України. Готувався всеукраїнський загальний політичний страйк.
Громадська підтримка голодування була безпрецедентною. Працівники головпоштамту, що тут якраз поруч, збилися з ніг: телеграми йшли з усієї країни та з -за кордону – від монгольських студентів до сирійських демократів. Я зберіг деякі з них на пам’ять про ті щасливі дні.
„Віруючі Свято-Покровської церкви села Блажиївки Козятинського району Вінницької області підтримують вимоги голодуючих студентів і моляться за них. Слава Україні!”
„Ватутінський райком ЛКСМУ Києва приєднується до вимог студентів стосовно відставки уряду, деполітизації КДБ, МВС, армії, прокуратури і щодо проходження військової служби. Виражаємо надію, що всі кому дорогий громадянський мир і майбутнє народу України підтримають ваші вимоги. Слава Україні!”
„Я з вами, молюся за вас. Біляк Наталя, 7 клас. Новий Розділ Львівської області.”
„Ми стурбовані станом голодуючих студентів. Матері Житомирщини пропонують змінити їх у голодуванні. Підтримуємо дії депутатів Демократичного блоку, які приєдналися до голодуючих. Комітет солдатських матерів Житомира.”
„Ротмістровка. Археологічна розвідкова експедиція Міністерства культури України підтримує ваші вимоги, бажає перемоги у святій боротьбі, стійкості, мужності.”
„Вельмишановні архітектори майбутньої Республіки Вільна Україна! Повністю підтримую ваші політичні вимоги, приєдную свій голос до вашого. На вас сьогодні дивиться та підтримує вас не лише народ України, але і все прогресивне людство планети Земля. З вами ваші батьки, брати і сестри, з вами народ. З вами Великий Прометей Т. Г. Шевченко. З глибокою пошаною, Ваш дідусь.”
Були й провокації, коли невідомі „доброзичливці” приносили голодуючим харчі, попередження про замінування містечка. Поштарі приносили й несхвальні телеграми: „Писано в Святу Покрову. Не оскверняйте хліб святий і дари Божиї. Не накликайте голод великий. Скиньте пов’язки мерців. Йдіть з радянською молоддю в ЗАГС-и, поля, театри. Не мучте, не катуйте Уряд. Хай вам буде гріх”.
Голодували не всі. Інші „піднімали” на страйк університети і підприємства, друкували листівки, охороняли табір голодуючих, забезпечували друзів окропом, наметами та розкладачками.
17 жовтня – після того як Верховна Рада відправила голову Ради Міністрів Масола у відставку і прийняла постанову, під якою поставили свої підписи по 5 представників більшості, опозиції і голодуючих студентів – акцію припинено. І хоч невдовзі був прийнятий закон, що забороняє відправку призовників за межі республіки, і українські хлопці перестали гинути на Кавказі і в Середній Азії, інші пункти постанови по суті не були виконані. Тільки проголошення незалежності в серпні 1991 р. реалізувало основні вимоги студентів.
Десять років тому тодішній глава держави Леонід Кучма, якого важко було запідозрити в надто українському „ухилі”, зробив певні кроки, щоб відзначити десятиліття голодування – був оргкомітет, проводилися заходи із вшанування учасників. Нинішня влада робить вигляд, що не було такого яскравого епізоду в історії країни. Звісно, нагород і привітань від Януковича ніхто ми, учасники тієї акції, не прийняли б, але…
Кілька днів тому під акомпанемент доносів у спецслужби та злодійського нападу на відпочивальників під Києвом, у передмісті Ірпінь, пройшов музичний і літературний фестиваль „Гайдамака.ua”, присвячений 20-літтю славного чину. Його організатором став екс співголова голодування Олесь Доній, нині – народний депутат, який входить у групу „За Україну!” (цю групу та однойменну партію очолює також інший учасник леґендарної акції В’ячеслав Кириленко).
Дехто з них зробив непогану кар’єру в незалежній Україні. Нині в парламенті є, якщо не помиляюся, три безпосередні учасники голодування – вже згадувані Доній і Кириленко та Остап Семерак з БЮТ-у, який… охороняв наметове містечко. Відомий нині політик з правого табору, націоналіст Олег Тягнибок двадцять років тому працював у медичній службі як студент Львівського медінституту.
Багато хто реалізував свій хист у бізнесі, як от співголова акції від львів’ян Маркіян Іванишин, який створив чимало культових кафе в рідному місті, продюсував молодих виконавців тощо, дипломатії, вихованні дітей. Марійка Бурмака, яка виконувала на площі для студентів власні пісні, стала однією з найпопулярніших співачок.
У кожну річницю учасники акції приходять на Майдан, щоб побачити своїх змужнілих і часто посивілих студентських друзів, згадати тих, хто рано пішов із життя. Так буде і цього разу. Тільки, припускаю, що цього разу через ситуацію в країні буде менше спогадів, а більше суперечок – що робити, коли над державою, за яку відчайдушно боролися, знову хмари.

„Наше слово” №41, 10 жовтня 2010 року{moscomment}

Поділитися:

Категорії : Історія

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*