УКРАЇНА ■ №2, 2019-01-13
Алла Макух та Олена Сугак – матері, чиї сини потрапили в полон під час війни з Росією на сході України, яка почалася в березні 2014 року. Після того як у лютому 2016 року звільнили з полону сина Алли Макух, жінки створили організацію Союз об’єднання матерів та родичів учасників АТО «Берегиня», який опікується рідними та близькими полонених і зниклих безвісти. Нам вдалося поспілкуватися у Варшаві, куди активістки приїхали на відзначення річниці Революції гідності.
Син Олени Сугак потрапив у полон після боїв за місто Іловайськ у Донецькій області в серпні 2014 року, але досі невідомо, де він знаходиться. «Інша сторона конфлікту (Росія – прим. ред.) не підтверджує існування цих хлопців. Ми не можемо проводити пошуки на тимчасово окупованих територіях, навіть не можуть проводити їх міжнародні організації (наприклад ОБСЄ – організація з безпеки і співробітництва в Європі), хоча вони там присутні. І ми всі розуміємо чому. Тому що Росія, Москва, не дає вказівки на проведення пошуку й обміну. Тільки від Росії залежить свобода наших синів. Тому ми звертаємося до європейських депутатів різних країн», – розповідає пані Алла.
Обидві жінки виглядають рішучими, але дуже втомленими. Сумний погляд Олени Сугак виказує, що свого сина вона ще не знайшла. Перед боями за Іловайськ він казав: «Я не хочу, щоб ця біда прийшла на нашу землю, тому я буду захищати Україну».
Активістки постійно їздять до європейських політиків, розповідають про своїх синів та інших українських військовополонених. Нещодавно вони були в Німеччині й зустрічалися з депутаткою Ребеккою Хармс, політиком Тіло Сарацином. Попереднього літа навіть організували акцію під Берліном: «До нас приєдналася діаспора, за що ми дуже вдячні. Ми проводили акцію перед Нормандським форматом на зустрічі міністрів іноземних справ (головною метоюцих переговорів було створення умов для реалізації Мінських угод з урегулювання конфлікту на сході України. У саміті взяли участь міністри закордонних справ України, Німеччини, Франції та Росії – прим. ред.). У Франції жінки також зустрічалися з європейськими депутатами: «І саме наступного дня вони мали розмовляти щодо санкцій з російськими колегами. Ми показали їм наші документальні підтвердження, що хлопці потрапили в полон. Ви знаєте, можливо, якийсь вплив з нашого боку був, бо санк-
ції продовжили».
У Грузії активістки також зустрічалися з політиками та священиками, з подібною організацією – союзом матерів, які досі займаються пошуком своїх зниклих синів після російсько-грузинської війни. «Останній був знайдений живим через вісім років після її закінчення», – зазначають матері. За останніми даними Служби безпеки України, на тимчасово окупованих територіях Донбасу в полоні знаходяться 113 українських заручників. Діячки розповідають, що мають багато документальних доказів того, як багато хлопців справді перебувають у полоні. Наприклад, відео з російських телеканалів, де видно обличчя військовополонених. У Олени Сугак є запис, як проросійські бойовики ведуть її сина на «параді полонених» у Донецьку 24 серпня 2014 року. «Росія їх не підтверджує. А знайти ми не можемо. Це близько 300 осіб, які вважаються зниклими безвісти. За чотири роки не було передачі тіл. Ми розуміємо, що навіть ті, хто перебував у полоні, могли загинути, померти від ран чи хвороб. Але де ці тіла? Ніхто нам їх не дає», – скаржаться активістки.
Алла Макух про перебування сина в полоні:
«Я сама з Дніпра. Мій син був призваний за повісткою. Коли вона прийшла, він каже: „Мамо, якщо не я, то хто?”. Він потрапив у полон у районі Дебальцева, поблизу селища Логвино, коли туди зайшли російські „казаки” та влаштували засідку. Мій син разом із трьома своїми побратимами їхали в машині командира, тому їх не розстріляли одразу, а взяли в полон. Там був замкомбата (заступний командира батальйона – прим. ред.) цього 40-го батальйону, мій син, водій і ще один хлопець.Замкомбата звільнили менше, ніж за три місяці після полону. Хлопці ще місяць знаходилися десь у підвалі у „казаків” у Донецьку. Їх звільнили звідти 30 квітня. Потім були розбірки між бойовиками Донецької народної республіки (ДНР) і „казаками”. Наших перевели в приміщення колишньої Служби безпеки України (СБУ) в Донецьку, там до звільнення знаходився мій син. А двоє його побратимів звільнили тільки в грудні того року.
Коли вони були в „казаків” у підвалі, їх дуже сильно катували: били прикладами, знущалися, об них гасили цигарки. Це не син мені розповів, а хлопці, які вийшли раніше за нього. Їх виводили надвір, притоплювали в бочках з водою, потім відкачували й знову притоплювали. На той момент, коли полонених „звільнили” ДНР-івці, їх у невеличкій кімнаті знаходилося 13 осіб. Коли наших військових перевели в колишню будівлю донецького СБУ, їх водили на роботи: розбирати завали, розміновувати поля. Моєму синові був 21 рік, коли він потрапив у полон. 22-й свій день народження він зустрів теж там. Його питали: ти ж народився в Радянському Союзі? Як ти можеш воювати проти росіян? Мій син відповів: „Ні! Made in Ukraine: зроблено з любов’ю”. Тому, що він народився вже у вільній Україні в 1993 році. Коли він це розповів, я відчула гордість за сина, за те, що в молоді змінюється світогляд.
Потрапив він у полон 9 лютого 2015 року, а звільнили його 20 лютого 2016 року».
Союз об’єднання матерів та родичів учасників АТО «Берегиня» не займається обміном чи пошуком полонених. Своїм завданням вважає допомогу родинам полонених. Також організація спілкується з представниками влади, «не дає про себе забувати». У її складі – жінки й родичі з усіх регіонів України.
«Це дуже страшно, тому що в наш час, у ХХІ столітті, не має бути зниклих безвісти. Чому це стається?» – зітхає пані Олена. Вона додає, що головне зараз – тиск на Москву, створення спеціальної місії на окупованій території.
За час війни на сході України з полону було звільнено понад 3200 солдатів.
