Мандруючи Україною, насамперед треба питати про дорогу

РЕПОРТАЖ ■ №37, 2018-09-16

Причин відвідати Україну і навіть повертатися туди з року в рік в нас немало. Комусь подобаються краєвиди і збережена ще давня архітектура, хтось хоче відвідати паломницькі місця й помолитися перед іконами, хтось хоче трохи повідпочивати, приміром, у Буковелі чи інших модних місцях.

Історія поєдналася із майбутнім. На фото – руїни монастиря в містечку Сатанів та новопобудована церква

Цього року з’явилася ще одна поважна причина, щоби відвідати заповітні, вимріяні, оспівані поетами батьківські землі. Відзначаємо 100-річчя незалежності України. Колись замовчувані й переінакшувані загарбниками події сьогодні стали очевидними.

Отже, минуло сто років від проголошення незалежності. Ми вже знаємо, як все склалося тоді. Українці не зазнали
тоді справжньої свободи – причиною були сусідні держави. Реальна незалежність, підтримана світовою громадськістю, прийшла вже у 1991 р.

Не всі дороги ведуть до Києва

Час ейфорії давно минув, тож варто придивитися до надбань останніх майже тридцяти років у той час, коли наші сусіди з відповідним пафосом відзначають свою 100-літню незалежність. Придивитися Україні варто очима звичайнісінького подорожнього, який хоче побачити життя таким, яким воно є на щодень, а не на свята; хоче порозмовляти з людьми, яких зустрічає на вулицях, котрі його не чекали і не сподівалися.

Україні, на мою думку, допоміг прокладати шлях до європейської спільноти Чемпіонат Європи з футболу 2012 р. Тоді вдалося відремонтувати більшість доріг, що ведуть від кордону з Польщею до Києва, Львова, Тернополя і далі. Для спокійного в’їзду в Україну варто вибрати, наприклад, пункт перетину Кросцєнко–Смільниця, де не доведеться надто довго стояти у черзі, а ще – пізніше, по дорозі на Самбір, у Скелівці (давньому Фельштині, містечку, де несподівано закінчується Гашеків барвистий роман), вас зустріне на постаменті кам’яний бравий вояк Швейк, неформальний покровитель любителів мандрівок.

На моєму шляху Львів – місто європейського формату, багатомовне і завжди повне ініціатив. Невимовно радує той факт, що у Львові вже відновили вулицю Городоцьку (продовження шляху від Перемишля до Львова) і поволі закінчується ремонт вулиці Личаківської, яка веде на Винники, а потім на кільцеву дорогу. Центр міста, однак, автівкою краще поки що оминати.

Кременець – місто королеви Бони

У туристичних довідниках часто пишуть, що Кременець – одне з найкрасивіших малих міст України. Тут, як відзначають, є все: «неймовірно красива природа, велика кількість цінних пам’яток архітектури, багато готелів,
зручний транспорт». У Кременці гору Бону вінчають руїни кам’яного замку, до якого веде досить вузька й крута дорога. Кременецький замок разом із довколишніми селами, отримала у 1596 р. королева Бона Сфорца в подарунок від свого чоловіка, польського короля Сигізмунда І і перебудувала його в ренесансовому стилі.

Замок був зруйнований під час повстання Богдана Хмельницького 1648 р. Полковник Максим Кривоніс, підійшовши з військом до Кременецького замку, взяв його в облогу. Протягом шести тижнів ішли затяжні бої за твердиню, в результаті яких замок зруйнували, але не повністю. Його більше ніколи не відновлювали. Як пам’ятка з тих часів, у Кременці ще залишився цвинтар полеглих під час облоги козаків. Однак, аби його віднайти, треба трохи потрудитися.

Із кременецьким замком пов’язані легенди, в які щиро вірить місцеве населення. За однією з них, багатство королеви Бони, якого вона не змогла вивезти до Італії, може бути сховане десь у криниці посеред замкового двору. Вона має глибину 90 метрів і не наповнена водою. Цікаво, що на 25-у метрі археологи знайшли п’ять загадкових щаблинок, але ніякого входу далі не було. На глибині 40 метрів знаходився також грот, але що у ньому – нікому не відомо.

Кременець, мальовниче місто на Волині, не надто велике, і, не враховуючи візиту до замку королеви Бони, обійти
його, відвідавши і польські відбудовані костели, можна швидко. А потім – податися у дальшу дорогу.

Замки у Микулинцях та Сидорові

Далі Тернопільська область. Вона багата на цікаві місця, також і ті, де сплелися українське та польське минуле. Дорогою з Кременця на Теребовлю минаємо Велику Березовицю і розпитуємо про широко рекомендований в ній палац. У Микулинцях є замок (руїни), не гірший за кременецький. Різниця полягає лише в тому, що на територію кременецького за невелику оплату можна зазирнути, натомість до микулинецького зайти не можна, оскільки на його загородженому подвір’ї бігає не надто приязний до гостей собака. Про микулинецький мурований замок (сьогодні – його мальовничі залишки) ми знайшли таку інформацію: його почали будувати у 1550 р. за наказом тодішньої власниці Микулинець Анни з Йорданів, дочки гетьмана коронного Миколая Сенявського. За часи свого існування замок багато через що пройшов. Його руйнували козаки Хмельницького, однак, на відміну від кременецького, власники знову його відновили. Потім ще над замком познущалося турецьке військо, підкладаючи під мури вибухівку й завалюючи частину стін. На початку XIX століття замок потрапляє до австрійського барона Яна Конопки, який відкриває тут суконну фабрику. Пізніше вона банкрутує. У 1920-х роках замком володіє графиня Юзефа Рей. Домашнє господарство допомагає вести її служниця, якій графиня дозволяє жити на території фортеці (мабуть, саме наслідники цієї служниці живуть собі досі). У часи ІІ світової війни, коли Микулинці захопили німці, на замковому подвір’ї поселилася танкова рота. За радянських військ в Микулинецькому замку організували ветеринарну лікарню, в якій доглядали поранених і хворих коней.

На територію замку зайти мені не вдасться, але можна пройтися алейками залишків палацового парку, що знаходиться поруч.

До Сидорова, який розташований на Збручі (давньому кордоні двох імперій), де Галичина тратить свою шляхетну назву, вже мало хто доїздить. Може, через низьку якість доріг чи відсутність відповідної реклами, а може просто тому, що вигідніше триматися протоптаних шляхів. Однак варто. Сидорів має вельми мальовничі, для нас після довгої подорожі – немов нереальні на тлі трохи захмареного неба – руїни збудованого з білого каменя замку. Історія сидорівського замку значно менш барвиста від, наприклад, історії микулинецького, але також варта уваги. Його у 1640-х рр. почав будувати чернігівський воєвода і польний гетьман коронний Речі Посполитої Мартин Калиновський. Для будівництва він обрав місце на невеликому пагорбі, який з трьох боків оточує річка Суходол (сьогодні це лише потічок). З четвертого боку будівельники викопали глибокий рів. Замок має цікаву форму: у довжину сягає майже 180 метрів, натомість у ширину – усього близько 30. Саме через такий незвичний, продовгуватий вигляд твердиня отримала відповідну назву: замок-корабель.

На Львівщині

 

Церкви, що ми їх минаємо дорогою, і перед якими радо зупиняємося, дійсно ретельно (що не значить якісно) відремонтовані. Схожа ситуація із прицерковними майданами. Біда лише у тому, що храми відновлюють на один манір: куполи покривають дуже блискучою «нержавійкою» різних кольорів, натомість стіни прошивають однакової форми дошками, через що архітектура просто втрачає свою індивідуальність (звичайно, не бракує і позитивних прикладів).

Стрийщина цікава і повна пам’яток минулого. Тут чарівні краєвиди, чисте повітря, ще не забруднені потоки та річки і найголовніше – тут небагато «визволених» з міського гармидеру квазі-туристів. Уважний до середовища
мандрівник має що тут відвідати і точно не розчарується. Серед цікавих місць Стрийщини не можна пропустити село Розлуч, відоме скельним монастирем, який, за переказами, заснували київські ченці. Вони прийшли сюди, втікаючи від татарської навали. Це гарна легенда, нагадує перекази про монастирські скелі в Крехові, Рукомиші чи страдецькі печери.

Відшукавши скельний комплекс в лісі у Розлучі, починаємо його роздивлятися. Цей давній монастир складається із двох частин – головної, доволі великої (тут можна стати на повен ріст) печери на «першому поверсі» і другої,
вибитої в скелі вже на «другому поверсі». До другої печери прорубані сходи, але вони не настільки надійні, аби ними підійматися. Монастир − давно покинутий, але про те, що богослужіння правлять тут і в наш час, свідчать нещодавно збудований камінний жертовник із лежачою фігурою Ісуса Христа, кілька ікон на мольбертах та хрест.

Україна сьогодні, на мою думку, не любить індивідуального туриста. Любить масового, запакованого в один автобус, який подорожує запропонованим йому шляхом і ночує у вибраних місцях. Поодинокому мандрівнику треба мати велике щастя, аби за першим разом потрапити до запланованого місця, про яке так гарно написано в мережі Інтернет чи кольоровому путівнику. Все через вбогість, або й повну відсутність дорожніх вказівників і табличок з назвами місцевостей. «Питати треба» – ось основа мандрівки. Такі й інші проблеми не стануть, звичайно, на перешкоді всім зацікавленим Україною. А відвідувати треба, навіть для того, аби спостерігати за позитивними змінами, яких все-таки не бракує, та за постійним і справжнім, хоч і повільним, розвитком у рішучому прагненні приєднатися до європейської сім’ї.

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*