Розмовляла Кася Комар-Мацинська ■ КУЛЬТУРА ■ №1, 2018-01-07

Марія Мричко – єдина в Польщі українська майстриня мистецької витинанки. За професією – вчителька, вона також є авторкою підручників для дітей до навчання української мови. Витинанки пані Марії експоновано на виставках у Польщі, США, Канаді. В Україні вона була нагороджена, між іншим, дипломом Міністерства культури. У розмові майстриня дуже скромна і життєрадісна.

Пані Маріє, Ви колись проживали на Мазурах, та переїхали до Перемишля. Як це сталося?

Це було рішення моїх батьків, а я після отримання атестату зрілості у Бартошицях переїхала сюди до них. Вони походили з цього реґіону, з Гаїв. Маму виселили під Ельблонґ, до Маєва, тата – до Врублів коло Бань-Мазурських. Вони 1948 р. одружилися і жили у Врублях. Думаю, що вони дуже тужили, тому вирішили купити стареньку хату в Перемишлі і переїхати. Пізніше побудували нову хату. На жаль, їх уже з нами немає…

Що Ви відчували, коли переїжджали? Адже молода дівчина зразу після матури (випускних екзаменів у школі – ред.) мусить залишити свій світ і все починати знов на новому місці.
Я не сумувала за тим, що залишала, і не вважала, що це був мій світ. Це просто був світ дитинства, який треба було залишити. А Перемишль був надзвичайним. Я дуже хотіла жити в цьому місті.

Чи Ви пам’ятаєте свою першу витинанку?
Оо… були різні. У дитинстві я витинала, сидячи біля тата, який вирізував різні шаблони, щоб потім використати їх для оздоблення хати. Витинав з картону птахів і рослини, зміцнював їх лаком, щоб швидко не нищилися. Мені дуже подобалося, що можна простим способом зробити щось гарне й ориґінальне. Сама я почала витинати в ліцеї. А серйозно цим зайнялася у 80-ті роки.

Чи у Вашій хаті є якесь особливе місце на улюблені праці?
Звісно. Висить їх багато в мене в коридорі, але висять також там, де пасують. Коли ми проводили збірку на АТО, то мали вдома своєрідний пункт передачі, тобто на нашу адресу приходили замовлені частини військового обладнання, по які пізніше приїжджали волонтери. Гостили ми одного чоловіка з України, здається, художника, який з порога захоплювався тими витинанками, питав навіть, хто є їхнім автором. Зізнався, що він часом також робить щось подібне, але бачить – тут «справжні витинанки!» (сміється).

В Україні витинанка дуже популярна, особливо останнім часом. У Польщі серед українців немає більше витинанкарів. Скажіть, будь ласка, Ви вчилися свого ремесла також і в українських майстрів?
Так склалося, що ні. Я всього навчилася сама. Просто не було спроможності. Щоправда, кільканадцять років тому, якщо добре пам’ятаю, відбувалися в Україні своєрідні з’їзди художників, які займаються витинанками. Я, щиро кажучи, не вважаю, що можу з ними рівнятися.

Чому ж?
Вони витинають величезні витинанки на твердому папері. Я маю альбоми з їхніми працями. Є також різні книжки про витинанки з території всієї України. Хоч я і мої витинанки мали щастя опинитися у збірці львівських художників народного мистецтва. Тим займається пані Краковецька (Зеновія Краковецька – Голова Львівського обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України – ред.), яка, між іншим, мої праці посилала на виставки до Києва. Там щороку відбувається Всеукраїнська виставка народних митців.

У коридорі Вашої хати, а також в офісі Народного дому висить ряд Ваших витинанок. Де ще можна побачити Ваші роботи?
Недавно пані Краковецька сказала мені, що мою витинанку придбав музей Народного мистецтва у Києві. Мені, з одного боку, приємно, але з другого – сумно, бо це була моя улюблена витинанка. Це були квіти, але дуже особливі. Я над цією роботою працювала місяць, щоденно докладаючи до неї щось нове. До речі, її в мене хотіли купити на виставці в Америці, але я не погодилася. Пізніше вона поїхала на виставку в Україну, де її теж помітили, і вона вже до мене не вернулася. Музей узяв її за смішні гроші – 20 гривень, не спитавши дозволу, а вона в мене була безцінна. Навіть не знаю, чи її десь вивісили. Я її багато разів пробувала відтворити, але це мені зовсім не вдається.

Я чула, що, крім витинанок, Ви займаєтеся ще й іншими видами мистецтва. Малюєте писанки, берете участь у студії писання ікон в Народному домі. Може, є щось ще?
Я ще роблю дідухів. Узагалі маю ідею зробити майстер-клас плетення дідухів. При підтримці місцевих активістів, мабуть, це колись вдасться. Правда, цього року не вродило жито, але, на щастя, вівса і пшениці маю досить. Я все збіжжя сію у своєму городі на грядці. На дідухи стебла треба тоді жати, коли вони ще зелені і не мають зернят. В Україні дідухів роблять не тільки на Різдво, але й на особливі нагоди. Наприклад, на день народження чи вінчання плетуть особливі дідухи з чоловічими та жіночими прикметами, потім дарують їх молодятам. Це трохи забуті традиції з території України, яка знаходилась у складі Австро-Угорської імперії, тобто також наших земель. Коли Австрія заборонила витинати на Різдво ялинки, люди почали приносити до хати дідухи. Спочатку це був такий великий, гарно перев’язаний сніп, який на Святвечір вносив до хати дід з онуком чи просто хтось найстарший з наймолодшим у родині разом з побажаннями та віншуванням. Пізніше почали цю традицію розвивати. У нашому реґіоні це були, здебільшого, великі снопи з дозрілого збіжжя, тож треба було його особливо зберігати від мишей. Наприклад, у Люблинці, з якого походять твої діди, на Різдво приносили сніп жита або пшениці, пізніше його спалювали, а на Щедрий вечір обов’язково робили сніп вівсяний.

Чи у Вашому домі традиція принесення дідуха на Різдво була весь час живою? Бо я про нього, здається, я вперше почула в школі у Білому Борі.
Так, у нас завжди приносили простий сніп. Я почала цим бавитись лише тоді, коли побачила художні дідухи у Львові. Слід сказати, що мене ніхто не вчив робити дідуха, сама намагалася зрозуміти, як він зроблений, а також читала різні книжки і статті на цю тему. Зараз різдвяного дідуха роблять так, щоб стояв рік, у його конструкції закладена глибока символіка. Спершу треба згорнути сім колосків – це тиждень; пізніше чотири в’язки «тижнів» сплітається в місяць; тоді – у чотири квартали, а вкінці – у рік. Кожний шар цих сплетень роблять інакшим.

Це дуже багато праці…
Як завжди в народному мистецтві. На самому початку, зразу після зрізання збіжжя, треба його підготувати, почистити кожну стеблинку окремо, пізніше зв’язати у в’язи, рівно повісити, щоб гарно висохли на сонці, а через місяць усе треба зібрати, скласти, щоб у різдвяний час мати з чого плести. Я в’яжу, а чоловік вішає – це сімейна праця (сміється).

Тобто народне мистецтво – це стиль Вашого життя?
Можна так сказати. Мій чоловік також вишиває.

То Ви ще вишиваєте?
Так, вишиваю, але мій чоловік краще! Майже усій родині вишив прекрасні, багаті сорочки.

А чи маєте своїх учнів, які від Вас навчаються витинанок або як робити дідухів?
Не дуже… хоч Ксеня, моя онучка, їй 5, дуже любить витинати. Вона така ділова дівчинка, дуже працьовита, разом з татом майструють різні іграшки з паперу, всяке рукоділля є їй близьке. Але побачимо, що з цього виросте! ■

Поділитися: