Анастасія КанарськаКРИНИЦЯ№52, 2013-12-29

Так божевільно-безглуздо через століття переплелись наші українські дороги: в буремній «змайданеній» Україні є й сьогодні такі люди, які не відчувають себе до глибини власної сутності українцями і не оберігають, як найдорожче, українське слово…

Марко Вовчок (Марія Вілінська)
Марко Вовчок (Марія Вілінська)

А колись юна російська панянка Марія Вілінська зустріла українського вигнанця, фольклориста й етнографа Панаса Марковича – випускника київського університету, засланого в Орел на 3 роки за участь у Кирило­Мефодіївському братстві, і всупереч протестам родини вийшла за нього заміж. Відразу ж вони вирушили в далеку мандрівку шляхами України і згодом оселилися в Чернігові. Це дівча так уміло любити й зачаровуватись світом! І, власне, українська мова увійшла в її життя, як повітря, без якого вже дихати не могла! Найулюбленішим заняттям для неї стало збирати народні пісні, прислів’я, перекази.
На початку вересня 1855 р. Марковичі поселилися в містечку Немирові (тепер Вінницька область). Надзвичайно ніжній та вразливій особі Марії Маркович хотілося описати весь світ чутливими українськими словами. Вона не тільки переписувала зібрані чоловіком прислів’я та перекази, а й писала безсонними ночами щось своє, і вранці, хвилюючись, читала своєму чоловікові. Тоді же його переповнювала гордість, що це його Марієчка пише такою мелодійною, соковитою, милозвучною мовою. Вона у 1855–1857 роках написала оповідання «Сестра», «Одарка», «Козачка», «Горпина», «Викуп».
Як тільки з’явилася можливість видати оповідання окремою книжечкою, народилося нове ім’я в українській літературі – Марко Вовчок. Найбільшим і найщирішим шанувальником письменниці став Тарас Шевченко, який не тільки присвятив їй вірш «Недавно я поза Уралом…», а ще вирішив подарувати від імені української громади золоту каблучку, яку й сам вибрав у ювеліра. Якщо в особі Тараса Шевченка мала Марія Маркович найбільшого шанувальника, то в особі Пантелеймона Куліша зустріла водночас закоханого і жорсткого ворога, який ніяк не міг змиритися з думкою, що не він є першою особою в українській літературі. Проте Марія не піддавалася ані на його лестощі, ані на провокації. Але були на світі ще й добрі люди, такі як Іван Тургенєв. З ним і сином Богдасиком вона вирушила в першу подорож за кордон, заколисуючи своє маля українською піснею. Тоді написала Шевченкові: «Жити у Дрездені добре і тихо. Робота йде дуже швидко. Більше тут зробиш у місяць, ніж де-небудь у два роки». Кожного дня Марко Вовчок йшла сама до Дрезденської ґалереї, щоб постояти наодинці біля «Сикстинської Мадонни». Пише одне оповідання, а в голові уже вирують образи з іншого. Їй здається, що життя поділилося на дві частини: до народних оповідань і після них. Потім – початок праці над «Інституткою», яку вона присвятила Шевченкові.
Коли писала, їй здавалося, що все перечитує його очима. Завжди любила згадувати їхню першу зустріч, коли вона його просто обійняла й почула у відповідь: «Доню моя». Яким дорогим для неї було це сердечне звертання, адже вона не знала батьківського тепла, а спогади про вітчима – тільки біль!
Величезний і справді тріумфальний успіх не запаморочив голови Марії, бо для неї важливим було перш за все писати, а не думати про долю її творів. Навіть сьогодні важко усвідомити, як така юна жінка за три з половиною роки життя в Немирові могла стільки написати, незважаючи на бідне існування, турботу про сина і чоловіка. Маленький Богдасик був світлом її очей! Власне для нього вона написала повість «Кармелюк» і сама переклала її французькою мовою. Дивна річ – Марія не мала ґрунтовної вищої освіти, але досконало володіла українською, французькою, італійською, німецькою мовами, що дозволило їй якнайкраще використати час, який вона провела на чужині за порадою найближчих друзів – Т. Шевченка та І. Тургенєва.
Планувала Марія пробути за кордоном декілька місяців, але обставини склалися так, що прожила там майже вісім років. Тоді ж познайомилася з найвизначнішими діячами польської, французької, російської культури… Зокрема, з Полем-Жаком Сталем – видавцем знаменитого «Журналу виховання і розваги», навколо якого єдналися найкращі наукові та літературні сили Франції від 60-х рр. ХІХ до початку ХХ ст. Вистачить згадати, що в цьому журналі вперше опублікував усі свої науково-фантастичні твори Жуль Верн. І власне Марії Маркович він довірив переклад 15-ти своїх романів. Для цього журналу вона написала 9 казок та оповідань. Поль-Жак Сталь на основі авторського перекладу історичної повісті Марка Вовчка «Маруся», створив французький варіант цього твору. Образ української героїчної дівчини Сталь адаптував до французьких умов. Цей твір був відзначений спеціальною премією Академії наук Франції, декілька десятиріч його вручали дітям, які закінчували школу.
Чомусь за кордоном Марії найкраще писалися українські казки. Можливо, у казковому світі український чар захищав її від думок про виживання. Хоч ці казки такі зболені: «Дев’ять братів і десята сестриця Галя», «Лимерівна», «Невільничка», «Ведмідь». Здавалося, що й там, на чужині, у неї все ще болить українська душа. Номінально ж її зв’язок з Україною потихеньку згасав, адже Валуєвським циркуляром, а потім ще жорсткішим Емським указом були заборонені будь-які видання українською мовою. У Галичині теж ледь-ледь вдавалося щось надрукувати. У той час Панас Маркович уже звивав нове родинне гніздечко в Україні. Вона ж, вичитавши десь у Стендаля, що жінка може бути щаслива лише з чоловіком, який любить її понад усе на світі, кинулася у вир кохання. Олександр Пассек став її найфатальнішою любов’ю.

Набагато молодший від неї він надавав їй відчуття юності. І було байдуже на пересуди людей, на прокльони його матері, бо хіба може бути винним щастя?! Любов перемагає все! Вони були щасливими в Римі, ще не передчуваючи, що він помре на її руках. Але хвороби не зважають навіть на любов. Сухоти нещадно з’їдатимуть їхні дні та ночі. В ці тяжкі хвилини хвороби вона ще мала одну несподівану зустріч з Жорж Санд – мрією та ідеалом юної Маші Вілінськоі. Вона так любила Пассека, що присвятила його матері збірку російських оповідань. Так і буде написано: «Посвящается Т.П. Пассек».
У той час Марія не тільки писала, а ще й співала українські пісні для композитора Мертке. Навіть знайшла видавця, який захотів збірку 200 українських пісень видати власним коштом. Вона раділа, що могла зберегти ці українські пісні для світу. А потім, знову любила – свого троюрідного брата Дмитра Писарєва – видатного російського літературознавця. Їм так гарно творилося на ризькому узбережжі – стіл у стіл поруч. Разом вони переклали «Походження людини» Дарвіна і «Життя тварин» Брема. Але трагедія знов прибила її до землі – Писарєв загинув у Ризькій затоці.
Та найбільшим болем Марії було те, що син Богдан так і не зустрівся перед смертю зі своїм батьком Панасом Марковичем. Взагалі, тривога за сина не давала їй спокою ні вдень, ні вночі. Богдан Маркович потрапив до групи політично неблагонадійних і змушений був переховуватися від арештів. Вона трималася. Знову спробувала знайти своє жіноче щастя, одружившись з морським офіцером у відставці Михайлом Лобач-Жученком. У січні 1878 р. її чоловік улаштувався на службу на Кавказі та виїхав до Ставрополя. За ним рушила і Марія з малим сином Борисом. І знову розпочалося тривожне напівмандрівне життя.
Один за одним з життя пішли її найкращі друзі: Шевченко, Добролюбов та Некрасов. Марко Вовчок зникла з поля зору своїх читачів. Її знали просто як добру пані, яка готова прийти на допомогу, однак наперекір усьому вона продовжувала служити своєму покликанню.
У 1896–1899 роках вийшло зібрання творів у семи томах, яке вона підготувала. На початку 1906 р. Михайло Лобач-Жученко залишив службу і придбав садибу на околиці Нальчика. Тут письменниця провела останні роки свого життя. Її невтомне серце 10 серпня 1907 р. перестало битися назавжди. Поховали Марію недалеко від будинку, в садку.
«Зламалась велика сила, закотилася ясна зоря нашого письменництва», – так Іван Франко відгукнувся на смерть Марка Вовчка. Якби ж треба було написати епітафію на її могилі, вистачило б одного-однісінького слова: «Любила». ■

Поділитися:

Категорії : Криниця

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*