Кася Комар-Мацинська ■ ПОГЛЯДИ ■ №21, 2020-05-24

Хоча 2020 рік безперечно залишиться в книзі історії світу як сторінка під назвою COVID-19, все вказує на те, що найближчим часом життя помалу вертатиметься до нормальності. Однак не все зразу буде як раніше. Серед багатьох невідомих залишається питання відкриття кордонів, а згодом – можливість вільного подорожування між державами. Перед нами дуже особливий сезон відпусток, плани багатьох з нас на далекі поїздки відмінилися, дехто запитує себе, чи взагалі буде фінансово спроможний поїхати куди-небудь. Проте відпочити хочеться, особливо після довгих місяців ізоляцій.

Водоспад у Старому Брусні

На ці бажання людей відповідають нові туристичні тренди. Для декого вони можуть стати чимось новим, для інших – пригадуванням часів молодості, але для всіх це нагода розбудити в собі душу мандрівника, погратись у детектива та пошукати довкола себе місця, винятковість яких досі не помічали. У цьому і полягає так званий локальний туризм.

Довкілля як палімпсест

Я виростала в маленькому «понімецькому» містечку на західному Помор’ї, яке називається Тучно (нім. Tütz). У цьому немає жодної винятковості, таких як я – багато. Пригадую, що прикметник «понімецький» був активним у моєму словнику з дитинства і охоплював одним словом низку різних значень. «Понімецький» – це одночасно старий, покинутий, але також порядний, міцний і практичний. «Понімецький» мав також свою виняткову естетику. У «понімецьких» речах чи місцях не було загадковості, вони були звичайними елементами довколишнього світу. У когось був «понімецький» велосипед, хтось жив у «понімецькому» чвораку (житловий будинок на чотири родини). Перші три класи я ходила до «понімецької» школи, а повертаючись додому, проходила біля «понімецького» кладовища. Тільки у підлітковому віці дізналась, що в нашому містечку жили теж євреї, а за млином розташований старий кіркут (єврейське кладовище), де досі серед сухого листя можна знайти повалені мацеви (надгробки).

Після завершення Другої світової війни кордони Польщі охопили нові землі на півночі та заході, які пропаганда назвала Поверненими територіями (пол. Ziemie Odzyskane). Новоприбулі з центральної та східної Польщі примушено або з власної волі затирали сліди життя колишніх мешканців, тому зараз важко знайти німецькі пам’ятки на Помор’ї, Нижній Сілезії, Вармії та Мазурах, що добре збереглись. Однак саме тому, мабуть, варто їх пошукати.

Тіні забутих предків

– Нижня Сілезія та Лужиці – це стик багатьох культур, не тільки польської та німецької, але також, наприклад, чеської, – розказує Тома Кочанський з Лігниці, студент-географ, гірський провідник. – Тут були дуже багаті, процвітаючі місцевості. Те, що після них лишилось, є доказом того багатства і його подальшого занепаду. Через пандемію, напевно, краще вибирати менш відомі місця, а тому безпечніші. Класно буде пошукати тіні забутих предків, хоча вони й не наші у традиційному розумінні, але нам та їм прийшлося жити на одній землі. Отже, варто шукати прикордонні села, зарослі та відтяті від світу, які описує, зокрема, Ольга Токарчук. В тих околицях зберігаються зруйновані залишки неймовірної інфраструктури: санаторіїв, вокзалів, залізничних мостів, палаців і маєтків.

– Тут також особливі гірські ландшафти, – продовжує Тома. – Рекомендую відвідати Рудави Яновицькі та Ізерську Поляну, які є західними гірськими пасмами Судетів. Декому буде цікаво відвідати німецькі бункери часів Другої світової війни, а також музеї на місці старих шахт в Валбжиху та Новій Руді. Велике враження на відвідувачів справляють міста Свідніця і Єленя Ґура, санаторій в Соколовці, а також міста-двійнята: німецьке – Герліц та польське – Зґожелець. Цікаво знаходити контрасти між територіями, наприклад, Лігниці та Львувка-Шльонського. В принципі, тут кожні 7 км є маленькі містечка з охайною центральною площею – «ринком» та готичним костелом. Ці землі вже в середньовіччі бути настільки багаті, що всі романські споруди перебудували у готичному стилі.

У пошуках кінця світу

– Мешканцям Вармії і Мазур, які хочуть подорожувати недалеко від дому, рекомендую дуже уважно роззирнутися довкола себе, з’їжджати з головних доріг на бічні стежки, там, у забутій провінції, легше знайти справжні перлини, – розповідає графічний дизайнер Андрій Філь, діди якого були виселені до Вармії, а він, хоча сам і народився у Білому Борі на західному Помор’ї, все ж таки в дорослому житті повернувся до Вармії.

Андрій обожнює мандрувати і в свої подорожі забирає всю сім’ю – дружину та двох дітей-дошкільнят.

– Я мрію про подорож «-кейнами» або «-валдами», – каже він. – Тут дуже багато місць, назви яких закінчуються на один із тих суфіксів: Кінкейми, Карлікейми, Пєтжвалд, Ґєтжвалд, Луквалд. Я люблю їздити до місцевостей, що мають класні назви. От, наприклад, Кікіти та Лютри, чи не краса? Де я бачу багато старих дерев – туди й іду. В нашому регіоні не треба далеко ходити, щоб побачити щось цікаве, тут довкола чимало залишків пруської архітектури, а також захоплива незаймана природа, озера, в яких приємно поплавати влітку. Розвивається байдарковий туризм, а рельєф місцевості дозволяє легко подорожувати велосипедами. Тут у нагоді стають якісно розроблені шляхи Green Velo (greenvelo.pl/mapa), які тягнуться вздовж східного кордону Польщі.

Стежка через поля в Горайці

Там, де безлюдно

Любить мандрувати на природі також і кум Андрія – Томек Косєк, антрополог-культурознавець. Проте біля Сянока, де він живе з родиною, ландшафт зовсім інший.

– Сянік – це формально ще не Бескиди, а Слонні гори (góry Słonne), – розповідає Томек. – Я ходжу переважно там: беру фотоапарат та за допомогою додатку в смартфоні mapy.cz (детальні чеські карти – прим. ред.) обираю шлях, на якому не буде багато туристів. Біля самого Сянока, безумовно, треба подивитися на Городище – місце, де, як підтверджують археологічні розкопки, був розташований прадавній Сянік. Варті уваги Орлині скелі, тобто вершини Слонних гір, а також гора Аптекарка, з якої відкривається прекрасний краєвид на долину Сяну. Останнім часом разом з синами ми піднімалися на гору Репедьку (Rzepedka), яка розташована недалеко від Репеді. Там безлюдно, дика природа, а олені не раз перебігали нам дорогу.

– Якщо говорити про самі Бескиди, то там трохи важче знайти місце, де не буде натовпу, але це можливо, – задумується Томек. – Варто шукати стежки, які не є туристичними шляхами. Іноді це колишні українські села, наприклад, Криве, де ми бували вже неодноразово зі знайомими. Там дуже приємна траса для родинних мандрівок з чудовими краєвидами на розлогі долини та ностальгійними руїнами давньої церкви.

Звісно, чим далі в гори, тим залишки українського існування більш зачищені, але гостре око знайде не лише те, що лишилося від церков та кладовищ, а також колишні фруктові сади і навіть квіти, що ростуть на городах, яких давно немає.

Кераміка та мезузи

На території Надсяння багато слідів, які лишилися після українців та євреїв, до війни тут був справжній плавильний котел різних культур. Про те, що варто подивитися в Перемишлі і навколо нього, мені розказує Теодор Фіцак, учень «шашкевичівки», діди якого повернулися до Перемишля з околиць Пасленка. Він сам, народжений в Перемишлі, з дитинства часто мандрував регіоном з батьками, а про своє багатокультурне місто знає багато цікавого не від одного старого екскурсовода.

– Тектонічно і геологічно Перемишль – це гори, хоч наші пагорби не такі високі, – розповідає Теодор. – Природа тут різноманітна і цікава, є гарні місця, наприклад, водоспад в Цісовей, скелі з Дубника в Нових садах (колишнє Військо), що розташовані приблизно у 25 км від Перемишля. У Риботичах є скеля Махуніка, особливо вона красива взимку, коли на ній замерзає вода. А якщо йдеться про сліди давніх українців чи євреїв, то візитівкою регіону є оборонна церква у Нових садах та вражаюча середньовічна церква св. Онуфрія в Посаді Риботицькій. В Риботичах зберігся кіркут та хати, побудовані «на зруб і слуп», – їх можна знайти в Кальварії Пацлавській, Пацлаві і Новосілках Дидинських. Безперечно, варто піднятися на гору Копистанку і відвідати село Кописно, а також побачити найдавнішу дерев’яну церкву на перемиському передгір’ї на Великому Кругелі.

У самому Перемишлі Теодор рекомендує роздивлятися старі кам’яниці та шукати у фрамугах дверей сліди мезузів (єврейські сувої пергаменту з молитвою у спеціальному футлярі, прикріпленому біля одвірку), а також відвідати два кіркути та подивитись на синагоги.

Натомість я люблю заходити до кам’яниць і знаходити старі керамічні плитки з львівських складів відомого українського архітектора, будівельника і підприємця Івана Левинського. Саме Левинський  спроектував духовну семінарію на вулиці Баштовій – одну з найкрасивіших будівель Перемишля. Звісно, перебуваючи в княжому місті, не можна оминути увагою і Народний дім, його інтер’єри в стилі українського модерну та прикрашений золотистими соняхами театральний зал.

Туристична база

Про найближчі прогнози в туристичному бізнесі розповідає Марцін Пйотровський, власник гостьового будинку в селі Гораєць на Любачівщині.

– Протягом останніх місяців наш готель перетворився в табір для родичів, «біженців» з великих міст, – каже чоловік. – Тут, серед природи, легше переносити час пандемії. Зараз справи в туризмі потроху йдуть  вперед, хоч і досить повільними темпами. З огляду на карантинні обмеження, резервувати можна лише двомісні кімнати, не можна користуватися спільними просторами, також ми мусимо забезпечувати гостів дезінфікуючими засобами. У цьому сезоні скасовано всі організовані поїздки, люди приїжджатимуть в індивідуальному порядку. Не знаємо, що буде з нашим постійним фестивалем «Фольковисько», напевно, він відбудеться у якійсь скороченій формі, а частину заходів ми перенесемо в онлайн. Рік не буде легким, але з іншого боку, бачимо, що люди дуже хочуть вирватися з буденності, побути на природі, побачити щось нове. Ми віримо, що саме локальний туризм допоможе нам пережити цей важкий час та увійти з новою енергією та здоров’ям в наступний рік.

Кладовище і церква в Радружі

***

Локальний або малий туризм дозволяє побачити незвичайне серед краєвидів, до яких вже звикли наші очі. Це не тільки відпочинок серед краси природи, але й здивування довколишнім та роздуми про вплив минулого на те, що нас оточує зараз.

У селі Русіново, поруч мого родинного Тучна, стоїть «понімецька» мурована капличка, яку колись українські переселенці перефарбували у синьо-жовтий колір, додали до неї східний хрест та повісили вишивані ікони. Позаяк у селі вже майже відсутні українці, капличка хиріє, але все-таки стоїть. А на вінчанні своїх друзів в Пшемкові (Нижня Сілезія) я побачила багаті православні розписи та ікони у колишньому протестантському костелі з двома поверхами балконів, побудованого у реформаторському, західному стилі.

Життя і традиції одних спільнот накладаються на інші в нашому довколишньому світі. Буває, що ми спілкуємося зі своєрідною екзотикою, не перетинаючи кордонів держави, в якій проживаємо. Пізнаючи свій регіон, ми стаємо свого роду амбасадорами пам’яті – своєї або чужої, але тутешньої, в якій живемо. Це вона робить нас такими, якими ми є.

Фото авторки статті

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Схожі статті

«Ми залишаємося до 2-3 ночі, а зранку о 7-й вже знову треба бути на місці»

Павло Лоза ■ РОЗМОВА ■ №40, 2020-10-04 Галина Гарасим, активістка гуртка Об’єднання українців у Польщі у Битові (Поморське воєводство), яка працює інструкторкою Повітової санітарно-епідеміологічної...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*