РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №5, 2019-02-03

Перший український історичний глянець

Проект видання Української Галицької Асамблеї. Головний редактор – Віталій Ляска, Львів, 96 с.

Уперше на ринку українських медіа з’явився україномовний продукт винятково про українську історію. Варто знати, що останнього року в Україні виходив глянець від відомого німецького видавничого дому, проте його контент на 90% складається з матеріалів іноземних агенцій, які жодним чином не стосуються України. 96-сторінкова «Локальна історія» дає надію, що працюватиме з точністю до навпаки. У передмові до першого номера головний редактор Віталій Ляска висловив надію, що журнал стане гідною альтернативою «загадково-сенсаційному» шумовинню чужої історії, яка наповнює українські газетні кіоски.

Редакція видання розташована у Львові. Приклад західних сусідів сповнює працівників оптимізмом. Нагадують, що в Польщі щомісяця виходять кільканадцять історичних науково-популярних журналів. Додаток «Історія» до німецького «Der Spiegel» перевищує 100 тисяч примірників.

Дорога до журналу

До видання друкованого журналу група однодумців ішла не один рік, а всі п’ять, відколи започаткувала проект «Локальна історія». Метою діяльності визначили дослідження минулого крізь призму історії окремих місцевостей, міст та сіл. Поступово, село за селом, місто за містом, вони записували спогади старожилів, які були сучасниками й очевидцями важливих історичних подій, оцифровували старі фото, фіксували пам’ятки. За цей час накопичили 30 тисяч унікальних світлин, зібрали свідчення 3 тисяч людей. Відтак «Локальну історію» називають міні-інститутом національної пам’яті, принаймні в галицькому вимірі.

У редакції кажуть – журнал не тільки про історію, сучасність, а й про майбутнє, яке виростає з того, що було колись. Запевняють – їхній медійний продукт не буде містечковим чи «скорботним».

Що всередині?

Поліграфічний рівень нового видання – високий, візуальне наповнення – насичене. Архівні фото поєднуються з художніми. І таке поєднання, доповнене виразним, але не докучливим дизайном, привертає увагу, не дає швидко гортати сторінки. Мабуть, ще й тому Локальна історія журнал не є традиційним глянцевим виданням на українських ятках – він не призначений для повільного читання. З іншого боку, мовна стилістика не переобтяжена складними конструкціями.

Накопичений матеріал «Локальної історії», насамперед фотозбірку, тепер активно використовують на шпальтах друкованого видання. Нарис про Євгена Коновальця відкриває незнану донині сторону лідера Організації українських націоналістів (ОУН). Не розчаровує цикл репортажів про галицькі села – Нагуєвичі (батьківщину Івана Франка) та Кульчиці (батьківщину гетьмана Петра Сагайдачного). Етнографічне наповнення представляє рубрика «Звичаї». Лідери думок – історики, політологи, дипломати – розмірковують про перспективи проекту «Міжмор’я». Інтерв’ю записують не тільки з істориками та публічними інтелектуалами, але й з митцями (наприклад, з малярем і волонтером, дрогобичанином Левком Скопом).

Для шанувальників історичного контенту приготували різні цікавинки – про особливості реставрації стародруків, найстарішу галицьку ікону з с. Яворa на Бойківщині, православне походження найвідомішої ікони Богородиці – Ченстоховської. Під рубрикою «Інновації» розміщують матеріали про передовий досвід музейництва, який руйнує стереотипи про музеї як нудні й нікому не цікаві установи.

«Загриміли постріли, а бруківка почервоніла від крові, віщуючи початок українсько-польської війни», – так починається стаття про боротьбу українців та поляків на львівських вулицях у листопаді 1918 року. За словами автора, поляки марно намагалися одним ударом виграти війну, а українці двічі невдало штурмували столицю. Проте навіть тоді, коли листопад «котив кривавим листом», а львівські вулиці заливали зливи куль, вояки обох сторін неодноразово ділилися зі зголоднілими львів’янами запасами харчів.

Захопливі сторінки з історії Української галицької армії (УГА) оживають у статті про Чортківську офензиву, коли, здавалося б, сталося диво: чисельно слабша УГА в червні 1919 року здобула низку перемог над краще забезпеченим польським військом.

Про клінч сучасних українсько-польських відносин, польські змагання «хто кращий патріот» і сумніви щодо формули «прощаємо й просимо пробачення» на шпальтах видання розповіла українка з Польщі Оля Гнатюк, яка є професоркою Варшавського університету та Києво-Могилянської академії. Науковиця радить долати теперішню ескалацію в українсько-польських відносинах шляхом пошуку нової парадигми, вмінням побачити ці відносини в іншому ракурсі та розуміти не тільки свій біль.

Професор історії, директор Гарвардського українського наукового інституту Сергій Плохій також дає інтерв’ю новому виданню. Відповідаючи на питання про труднощі в узгодженні спільної історії в європейському вимірі, говорить, що проблема не в істориках, а в інструменталізації історії. «Доки польське чи угорське суспільство буде проходити через етапи, коли їм треба мобілізувати під політичні завдання радикальний націоналізм, то доти вони матимуть у своєму історичному просторі постійну присутність і Бандери, і Волині, і українців у ролі „різунів”», – пояснює С. Плохій.

Рубрика «Долі» присвячена мікро-історії. У першому числі – історія Іванни Пшепюрської з с. Хоробрів на Сокальщині. Після депортації в Срокові в Ольштинському воєводстві її заарештували й засудили на 10 років таборів ГУЛАГу. Після звільнення познайомилася з Іваном Мащаком і переїхала до Лондона, де поринула в українські справи. Нині в 93-річному віці працює в українській бібліотеці Союзу українців Великої Британії, впорядковує архів.

Прокляття пам’яті над Закерзонням

Другий номер видання має виразний закерзонський акцент. На обкладинці – дерев’яний хрест із Лупкова, обвитий коріннями старої липи. Фото зроблене влітку 2016 року.

«Безіменний хрест, який давно би зник, якби не природа, яка міцним корінням дерева нібито вхопила і тримає його. Хрест, який всупереч усьому пережив нищення та депортації місцевих українців, – читаємо у редакторській колонці. – Ми стрімко втрачаємо українськість українських етнічних земель, які волею геополітики опинилися за лінією Керзона».

Віталій Ляска пояснює, що виною тут Domnatio memoriae, або ж «Прокляття пам’яті». У Давньому Римі цією сентенцією окреслювали одну з найжорстокіших форм посмертного покарання: будь-які свідчення про померлого, чи гробівці, чи згадки у хроніках знищували та стирали з пам’яті. На думку редактора, таке прокляття пам’яті спіткало й військові могили Закерзоння. А Україна не має жодної стратегії, щоб зберегти маркери українського простору за державним кордоном. «Ми поринули у вир безпам’ятства, нам так зручніше… І не треба нам окупантів чи чужої влади, якщо ми самі прирекли себе на прокляття пам’яті», – пропонує задуматися В. Ляска.

Репортаж «Випалена земля» – останній живий свідок примусової депортації з Пісочного – єдиного холмського села в Україні. Цей найпівнічніший населений пункт Львівщини на українсько-польському кордоні автор Юрій Пуківський називає «єдиним клаптиком Холмщини, розташованим в межах сучасної України». На невеличкому хуторі, де мешкає не більше 10 мешканців, насипана символічна могила з написом: «Тут починається наша батьківщина Холмщина і Підляшшя». До знищення села, яке належало до Грубешівського повіту, в 1946 році на п’яти вулицях жили українці, а шосту займали поляки. Бойовики Армії крайової (ак) навідувалися в село з 1943 року.

Найстарша жителька Пісочного 91-річна Ганна Бедзик – свідок нападів АК від 1943 року та знищення місцевих українців, що передували виселенню. Зісканувавши QR-код, кожен може послухати спогади старенької на своєму гаджеті. У червні 1946 року виселили Пісочне – били та виганяли: «Забирайтеся!». Рік по тому українців виселили в рамках операції «Вісла». Остаточно село спустіло в 1951 році, коли після обміну територіями воно знову ввійшло до складу УРСР: поляків звідти виселили в межах Польщі, а нових мешканців радянська влада в прикордонні села поселяти не хотіла. Однак невелика частина колишніх жителів таки повернулася в рідне село. Від початку 90-х воно стало місцем щорічного паломництва переселенців-холмщаків. Cаме тут, як довідуємося зі статті, – єдиний острівець української ідентичності всього регіону.

Журнал врятує читач

Команда журналу обіцяє, що видання не буде сфокусоване лише на історії Галичини, та планує серію репортажів з усієї України. В найближчих номерах, скажімо, очікується історична стаття про Крути.

Свою мету редакція вбачає у просвітництві. Формула тут така – український журнал українською про укра]нську історію і українців. «Ми хочемо, щоб в різних кінцях України люди рі ного віку, соціального статусу читали про історію. Виходити плануємо щомісяця, тому найважливішою для нас є реакція та підтримка читачів», – каже Віталій Ляска. Редактор запевняє, що на сторінках не зловживатимуть суто науковими дискусіями – намагатимуться, щоб журнал був цікавий широкому колу.

На перші два номери редакція знайшла благодійні кошти. Члени команди розуміють, що в українських умовах науково-популярне видання такого рівня навряд чи скоро вийде на самоокупність. Знають про досвід інших журналів, наприклад, українського «National Geographic», який довго не втримався на плаву. Попри все – дивляться вперед і надії покладають на свідомого читача, готового не тільки споживати український контент, але й платити за нього. ■

Поділитися:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*