Григорій Купріянович ■ ПОГЛЯДИ ■ 2009-11-19
Хоч я переконався вже, що редакція “Нашого слова” не має звичаю друкувати на своїх сторінках листів чи спростувань, у яких вказується на помилки, вчинені у Вашому тижневику, проте цього разу я таки не міг стриматися, щоб не написати листа до редакції, залишаючись свідомим, що, можливо, це черговий “глас вопіющого в пустині”.
Наскільки мені відомо, у традиції української мови прийнято записувати імена осіб іншої, ніж українська, національності в оригінальному звучанні (рідною мовою цієї особи), хоч у певних випадках трапляється запис в українському звучанні. Що стосується імен українців, принцип простий: їх завжди записуємо українською мовою. “Наше слово” досить послідовно дотримується цього принципу, що важливо, зокрема, у контексті обставин функціонування української громади в Польщі. Відтак, наприклад, у поміщеній на сторінках газети (№ 43) статті про з’їзд ОУП можемо знайти поруч імена Єжи Кшановського, але Юрія Рейта; Яна Бартмінського, але Івана Сирника; Влодзимежа Малицького, але Володимира Філя; Пйотра Томанського, але Петра Тими. А отже, спосіб запису імені є тут чітким показником національної і культурної приналежності.
У цьому контексті фундаментальним було моє здивування, коли перегорнув я кілька сторінок цього ж випуску “Нашого слова” і побачив рецензію першого повного перекладу “Кобзаря” польською мовою. Звичайно, не сама рецензія викликала моє здивування, але те, що побачив я вже в перших її рядках: “Завдяки Пйотрові Куприсеві ми врешті дочекалися…”. У наступних рядках знаходимо розвиток цього підходу, дізнаємося більше про перекладача Кобзаря “Пйотра” Куприся. Читаємо там пояснення його зацікавлень Шевченком і українською культурою: “майже все своє життя перебував у польсько-українському середовищі”, “Для поета, народженого на Підляшші біля Кодня, який протягом 1937-1947 рр. жив на Волині, українська мова не мала таємниць”, “Його життєвий шлях проходив через захоплення східнослов’янською літературою та культурою”.
Відтак пересічний читач цього (загалом цілком непоганого) тексту зрозуміє, що поляк з під Кодня, “Пйотр” Купрись, через життєві обставини вивчив українську мову, яка стала для нього “без таємниць”, захопився Шевченком і взагалі українською (та ширше, східнослов’янською) літературою, і взявся за наближення своїм співвітчизникам творчості “ukraińskiego wieszcza”. Звичайно, коли б так сталося, було б дуже гарно, але ж насправді відбулося щось інше: українець Петро Купрись, що народився в підляських Костомолотах (де досі жива українська мова), з рідної хати виніс знання української мови, яка була для нього рідною; хоч більшу частину життя прожив у Люблині в польському оточенні і приховував своє українство навіть перед близькими знайомими поляками, проте мав чітку українську ідентичність, про що засвідчує його авторська творчість.
Вже не дивує мене те, що в польській пресі писали про Куприся як про “polskiego tłumacza ukraińskiej literatury”. Не дивує, що у Волинському національному університеті ім. Лесі Українки тодішній канцлер Європейського колеґіуму польських і українських університетів Володимир (Влодзімєж?) Осадчий – як повідомляє один з інтернет- сайтів – говорив: “Робота поляка над перекладом “Кобзаря” тривала з 1973 до 90-х років”, чи “автор перекладу, поляк Пьотр Купрись, приблизно десять років проживав у селі Струмівці, що на Волині”. Не дивує, на жаль, що на одному з українських сайтів стаття про вихід польськомовних перекладів класиків української літератури дістала назву “”Кобзар” та “Енеїда” у перекладі поляка”.
Це все мене не дивує тому, що польські журналісти могли просто не знати, що П. Купрись – українець, а для тих, хто подавав їм цю інформацію, він – “поляк”… Не дивує тому, що для декого невигідним могло бути наголошення (чи навіть визнання) того факту, що польський переклад “Кобзаря” здійснив українець із Польщі, до того ще й з Підляшшя, до того ще й з православного середовища… Не дивує тому, що на постсовітській Україні дуже часто важко пояснити, що за межами України також є українці, а не тільки поляки (словаки, румуни і т. д.) українського походження…
Проте “не однаково мені”, коли на сторінках саме українського видання в Польщі (тим паче – до складу редакції якого я свого часу входив) Петро Купрись стає “Пйотром Куприсем”. “Не однаково мені”, коли примовчується факт, що саме підляський українець, саме українець, який у складних обставинах життя в комуністичній Польщі глибоко зберігав у собі свою українську ідентичність, був автором першого повного польського перекладу “Кобзаря”. “Ох, не однаково мені…”
Чи це не феномен, що таку велику роботу для польсько-українських культурних стосунків здійснила саме людина, яку життєвий досвід примушував приховувати перед польським оточенням свою українськість, що зробив це українець із призабутого Південного Підляшшя, яке було очищене акцією “Вісла” і приречене на полонізацію? Це саме він подарував полякам Шевченкового “Кобзаря” їх рідною мовою. Попри свій власний досвід – збудував міст порозуміння і взаємопізнання.
Авторка рецензії, яка поміщена на сторінках “Нашого слова”, могла не розуміти цього контексту, не звернути уваги на ці “деталі”, але редакція єдиного українського тижневика в Польщі – повинна. Повинна це розуміти і повинна це виправити, щоб на сторінках українського видання не продовжувався процес посмертної “полонізації” Петра Куприся. Якщо Петро Купрись став “Пйотром Куприсем”, тоді Іван Франко мав би стати “Йоганесом Франком” (хто б здогадався, що він українець?), а Михайло Грушевський – “Міхаілом Ґрушевскім”.
Щоб було дотепніше, у тексті статті прізвище приятеля П. Куприся – польського вченого- аґрокліматолога проф. Юзефа Колодзея записано: “Юзеф Колодій”. Дивна манера полонізувати українські імена та українізувати польські прізвища…
Парафразуючи перші слова рецензії, яка стала приводом для цього тексту, можна сказати, що “всупереч Петрові Куприсеві ми, на жаль, дочекалися” того, що його художня спадщина і пам’ять про нього деформується і піддається маніпуляції. Варто ще висловити сподівання, що коли з’явиться друком (сподіваймося, незабаром) збірка з авторськими творами Петра Куприся, важко буде маніпулювати чи замовчувати його національну приналежність та ідентичність.
З повагою, Григорій Купріянович
Люблин, 25 жовтня 2009 р.
“Наше слово” №47, 22 листопада 2009 року {moscomment}
