ВалентинаПОГЛЯДИ№27, 2017-07-02

Від редакції: На адресу «Нашого слова» надійшов благальний лист від громадянки України, яка потрапила в біду. Таке трапляється через звичайну легковажність, довір’я до тих, що хитро обманює. Це один із безлічі таких випадків, які трапляються в Польщі. Біля людської трагедії не можемо стояти осторонь. У даному випадку людина опинилася в тюрмі, в чужому середовищі. Читачам пропонуємо бути солідарними і бодай писати п. Валентині листи на підтримку.

Добрий день, шановна редакціє газети «Наше слово»
Я, українка, Валентина Семенівна М. (прізвище скорочено – ред.), маю 61 рік, проживаю в Україні, на Волині. На даний час знаходжуся у польській в’язниці за штрафи.
Українці возили легковими автомобілями до Польщі цигарки, а я, щоб підзаробити, брала на себе їх штрафи, за це платили мені 50 злотих. Говорили, що ті штрафи пропадають, якщо протягом року їх не мати. А вийшло, що не пропадають. І так я опинилась у польській в’язниці. Тут я з 25 лютого 2017 р. по 15 вересня 2017 р. Можна оплатити гроші і вийти на волю. Один день ув’язнення коштує 100 злотих.Така сума для мене не підйомна. Тут я не маю ніякої допомоги ні моральної, ні матеріальної. Мову майже не знаю, жодної українки у відділі нема, книжок в бібліотеці нема ні українських, ні російських. Я у виховательки попросила, щоб хоч щось дала мені почитати по-українськи, от і через місяць до мене потрапила ваша газета.
Я все життя пропрацювала на пошті в Україні. І вирішила через вашу газету попросити допомоги в небайдужих людей з української діаспори. Дуже ваc прошу, шановна редакціє, переслати мого листа українцям, які могли би хоч частково мені допомогти. Вдома на мене чекає 85-річна мати.
Дуже ваc прошу з милосердям віднестись до мого листа. З вашої газети я дізналася, як багато розумних і талановитих українців розкидані по всьому світі, які проблеми має українська спільнота. Сокиру ненависті треба глибоко закопати, бо хороший сусід – краще родича.
На цьому кінчаю свою сповідь. Прошу вибачення, якщо написала щось не так.
Процвітання вашій газеті, всіх земних благ вам і вашим родинам та всім українцям, де б вони не були.
З повагою, Валентина
Моя адреса на даний час:
ZK Nr1 w Grudziądzu, Cela nr 43
ul. Wybickiego 10/22, 86-300 Grudziądz
(Walentyna M.)

Поділитися:

Категорії : Погляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*

о. проф. Мар”ян БендзаПОГЛЯДИ2010-07-02

ШАНОВНА РЕДАКЦІЄ,
чи можна наклеп, неправду, брехню назвати свободою слова? Називати, звичайно, можна, а коли так, тоді вже принципово та послідовно годиться називати порушування основних засад етики, моралі, доброго звичаю та конвенансу, не кажучи вже про Закон Творця, річчю нормативною в туземності людини. Чи може газета в привселюдному функціонуванні вести себе згідно з такими нормативами?

Звичайно, може, але тоді її працівники (зокрема ті, що беруть слово) втрачають право називати себе журналістами. Бо ж журналістика пливе з факту та на ньому спирається, бо факт найближчий до правди. Зрозуміло, журналістика, а не казуїстичне гніздування на вигадках, здогадах, наклепах, на протилежному до правди свідченні. Знають про це навіть борзописці популістичних жовтих газет. Не знають – чомусь-то – редактори (ставлюсь з ввічливістю до Вас) “Нашого слова”. Те, на що Редакція спромоглася в 22 числі (від 30.05.2010) тижневика, вводить у крайнє здивування не тільки мене, не лише тисячі тих, хто мене знає з наших спільних молитовних зустрічей, які я веду, але й, гадаю, декотрих з посеред самих шановних редакторів.
Підімо до джерела. Отож у названому числі “НС” під відредакційною декларативною об’явою про зберігання “принципів свободи слова” наприкінці матеріалу, озаглавленого Як ми цвинтар в Александрові-Куявському відновили і як “ми” протягом років розрослися (автором поданий пан Омелян Вішка), в абзаці з анонсом Звернення “на общепонятном русском языке (саме жирним друком скористалася тут Редакція) віднаходимо промовисту документацію того, як під гаслом свободи слова Редакція наважується поміщувати свідчення неправди. Читаємо: “Звернення о. Бендзи до українських козаків прозвучало “на общепонятном русском языке”, немовби вони не розуміли своєї мови!” Але ж, Шановний Пане, вони мову розуміли, бо говорив я їхньою, моєю, своєю, нашою рідною українською загальнозрозумілою мовою! Українською, Пане, яку чули і вони (коли вже трансцедентності торкаємось), і сотні зібраних торік в Александрові задля пошани та молитви людей. Повторю, і мої, слова, і цитований посеред них фраґмент відомої поезії Василя Симоненка, безсумнівно, були українськими! Зрештою, поміщені вони повністю в ориґіналі в цьогорічному виданні “Церковного календаря” Високопреосвященного Владики Кир Адама. Чи годилося тоді ж Вам, хоча б як дослідникові, що знає вагомість у науці джерельного документального свідчення (Ви ж науковий співробітник Торунського університету) перечити доказові, очевидності джерела і то на освяченому, на святому для нашої історії місці? Отож закид, який на мою адресу публікує Редакція, це звичайнісінька брехня. Слова, що її опісля в тексті доповнюють, несуть мені образу.
Якщо вже працівники редакції забули про те, що протягом десятків років (стільки-бо їх призбиралося в моєму служінні Церкві, а в ній українській Пастві) свої проповіді, молитви (також під час Молебнів, Панахид) на Козацьких могилах і на варшавській Волі, і всюди там, де спочивають борці за волю України (ось як в Александрові-Куявському і торік, і цього року) складав я завжди літературною українською мовою, то годилося б їм задля правди скористатися засобами хоча б телефонного зв’язку. Скористатися і запитати мене, чи знаю, якою мовою я говорив; запитати свідків події, серед кого є й учні українських шкіл у Білому Борі, які під виховною опікою своїх учителів приїжджають до Александрова навчатися історії, патріотизму, пошани тим, що на престол волі клали своє життя; запитати й самого автора публікованого матеріалу про той біль (чи душі?), який довів його до того, що розминувся він з правдою. Варто, потрібно, необхідно з людьми розмовляти поки вони живуть, поки можна шляхом розмови доходити до правди. Коли цього не будемо чинити, сприятимемо ширенню несправедливого свідчення, фальші. Творитимемо таким чином простір непорозуміння, взаємної запідозри, недовіри, незлагоди, безмежного роздору. І не матиме це нічого спільного зі свободою слова. Годиться й Редакції пам’ятати про цю істину. Мир вам, мир нам – говорім оці слова не лише після літургійних зустрічей.
Уже на завершення наведу сказане минулого року в Александрові-Куявському і що нагадав я також поточного року. Дякуймо Богові за те, що їх, тих, які вільній Україні життя присвятили, є кому тут ще згадувати. Пам’ятаймо про них, також як про символи української соборності, непоборності та злагоди. Говорімо з надією: нехай пам’ять про дітей українського роду, які спочили під клаптиком спільного тут неба, кріпить нас у вірі в Господню Справедливість.

З пошаною – о. проф. Мар’ян Бендза.

Від редакції: Закид о. проф. Мар’яна Бендзи щодо недобросовісності журналістів “Нашого слова” безпідставний, до того ж, він ображає журналістів, які не мають нічого спільного з публікацією проф. Омеляна Вішки. Саме йому о. проф. Бендза повинен адресувати свої претензії. У паспорті “НС” виразно написано: “Poglądy autorów publikacji nie zawsze są zbieżne z poglądami redakcji. Za wiarygodność faktów odpowiadają autorzy”. Редакція далека від намірів творення “простору непорозуміння, взаємної підозри, недовіри, незлагоди, безмежного роздору”. Найкращим для цього – не давати причин для таких підозр. І це стосується кожної сторони.

“Наше слово” №27, 4 липня 2010 року {moscomment}

Категорії : Погляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*