Коли 2009 року ОЛ творило проєкт “Порядкуваня цминтарів на Лемківщині” през молодь з поколінь виселенців, барз тепло тото прийняв наш ліцей в Лігниці.

Што цікаве, проєкт відродив не лем пам’ят о могилах предків, але пробудив відродженя зв’язків з Лемківщином. Штоправда, більшіст з тих, яки приїхали в минулим і в тим році, не раз били на “Лемківскі ватрі” в Ждині, але час ватряний є “за веселий”, штоби думати о могилах предків. Хоц, по ватрі на наших цминтарях видно свічачи лампади на могилах, лишени през “ватрян”.

Могили – то задума над своїм житям, тим з вчера і тим на заран. Лемківски цминтарі стают ся для нас гнеска місцьом вкраденої історії, але і пам’яті, ким ми є.
Даруют силу передумань до свідомости і вказуют, яком мовом наши предки писали на хрестах. Стают ся свідоцтвом нашого зв’язку з предками, вказуют, до кого належит тота земля.
По 1947 році лем природа і оселенці “опікували ся” нашима цминтарями. Тоти могили, якими “опікували ся” оселенці, не існуют, зас тоти, котри карпатска природа охоронила своїма вінцями, часто треба одгребати, штоби пам’ят, яку хтіли нам заборонити, вернути на своє “місце”. Гнеска, коли молодь порядкує цминтарі на Лемківщині, приходит мі на думку, што то є якби символічне переказаня през природу віднайденого нами голосу предків. Находжиню своїх коренів і прадідівской землі. Бо з щораз векшим браком зв’язку з традиційом предків змагают ся наши поколіня вигнаних. Тот проблем чуют наши організації і церкви. Бо лем тот три рази роблений знак хреста на грудях, всхідньой віри і традиції, стає ся нашом “недільном ідентифікаційом”, іщи!
А коли забудеме о молитві по свому на могилі предків, то згине в нас і пам’ят о собі.
Проєкт мав будити пам’ят про історію, а почав будити радіст житя, бо є своя мова, своя молитва і зрозуміня, што я є “в дома” і “в себе”. Цєкаве, што молоди глядают свого піснями, а през них творят зв’язок з минулим. Повірме, што ім щораз тяжше видіти сьвіт з-перед 1947 року. Для них Лемківщина є земльом, де жили предки, але не знают того житя, а коли юж, то лем кус з оповіданя дідів.
По 1947 році села предків ставали ся скансенами, коли нас лем “etykietowano” “бандитами україньскімі”. А зас тоти наши братя, котри кус ліпше знали літературну мову, насмівували ся з нашой матеріньской лемківской – україньской мови, до гнес іщи не зрозуміли, што створили разом з поляками “новий лемківский народ”!
І допіро почутя праці на цминтарі, віджіня зарослих бурянами місць нашой історії, будят житя до нового думаня в молодих. Будят почутя зв’язку зо селом предків.
Так, як Марко і Семан Дуди, коли сме переїжджали в тамтим році през село Поляни, гордо твердили – “то село, де є наша церква”. А в тому році юж не повідали, лем гордо сиділи, коли бус переїжджав през “іх” Поляни. Вшитки знали, же од минулого року Поляни – лем Дудів.
Сила асиміляції нищит нас і зменшат, може знаки пам’яти, яки іщи лишили ся в тих хрестах на лемківских могилах, вкажут поколіням дорогу на заран?
Молодь повідат, же то є специфічний виїзд – треба дати з себе працю в ім’я почутя зв’язку з Лемківщином. Барз тяжко мі било одошмаряти тих, яки хтіли взяти удів у програмі, але не било місця в бусі. Охочих било на цілий автокар. Думам, што тоту програму треба ширше розвинути.
Свічки, які принесли боднарчане лігницкі, засвітили ся на могилах не лем в Боднарці.
Мали сме в програмі порядкувати цминтарі в Долинах і Боднарці, але кус нам погода перешкодила. Ранком 14 жовтня, в ден Покрови Матері Божой, взрили сме наши гори. Лемківщина вшитких вколова запахом осені. Поїхали сме на Кермеш до Боднарки. Отец Григорій Назар, як настоятел парохії – пастир, дуже тепло нас привитав в боднарчаньскі церкві. Після Богослужіня молодь з Лігниці піснями привитала боднарчан. Ми виділи, што в тот ден Боднарка заз била лемківска. По концерті паньство Сокачи запросили нас вшитких на обід. Дякуєме за тоту несподівану гостину і тепло, котре б’є з Вашой хижи.
Суботні ранок обудив нас дощом. Ми мусіли през погоду змінити пляни. Хоц през вікна буса ми подивляли лемківскій край в дорозі до Криниці. През Фльоринку, Поляни, Перунку, Берест, Гуту, Крижівку до Криниці. Приїхали сме під нашу церкву посмотрити ся на єй красу та заз вернули сме до Боднарки. Там уж чекав на нас п. Андрий Клімаш. Хоц кус ляло, то не перешкаджало нам в наших замірінях порядкуваня цминтаря. Почутя обовязку давало тепло в нас. Під хрестом – пам’ятником, поставленим 6 років тому, молоди лігничане поквадали бруківку, штоб земля на могилі била в одним місці. Землю тоту 6 років тому привезли боднарчане з вшитких цминтарів, де лежат мешканці того села. Тота земля мала затримати час, штоб боднарчане не розишли ся заз і били разом на своїм, хоц символічні по смерті.
Треба згадати, што привезено землю з цминтарів в Україні, де переселено боднарчан, з вигнаня на Заході та з Америки, разом деси з біля 20 цминтарів. Било чути, як запалени свічки од лігницких боднарчан будят не лем голос предків, але і почутя свого, і в себе в нашой молоді.
Деяки молоди боднарчане з Лігниці глядали прадідівского гробу, штоб почути родинний зв’язок з рідним селом. Хоц вроджени на Заході, мают обов’язок чути ся боднарчанами.
Завдяки тому проєкту, молоди люде чуют ся заз хоц коротко господарами на рідній землі. Апелюєме до родичів:
вказуйте своїм дітям рідний край. Хрести, могили, церкви – то наши сліди, котри гинут, коли в нас гмерат пам’ят о них. Не забивайме, ким ми є. Прахи предків кличут нас.
Молодь з Лігниці чує тоти голоси. За рік, дай Боже, заз приїдеме на рідну Лемківщину, відвідати прадідів, покласти ялинку на віднайдених могилах прадідів, засьвітити свічку предкам
і своїй свідомості.

“Наше слово” №49, 4 грудня 2011 року {moscomment}