ЛЕЖАЙСЬК трьох (?) культур

Богдан ГукРЕПОРТАЖ2010-10-15

{mosimage}

З історії характерного запізнення
В’їзд до Лежайська від сторони Старого Міста та Засяння, тобто від сходу – пишний. Містечко зустрічає українця Ярославською вулицею, підводить під пагорб, на якому з правого боку монументально височіє Український народний дім, а з лівого – церква. „Руська брама…” – подумав я, в’їжджаючи від сторони Пискоровичів та Курилівки в той шматок надзвичайно цікавої історії русько- української культури.

До Лежайська, який як колись, так і тепер лежить на краю польської пустелі під назвою „Русь”, я навідався з огляду на фестиваль „Зустріч трьох культур”. Як і кожне містечко, – може, трохи пізніше від інших, але все ж не запізно, – Лежайськ також забажав мати свою візитну картку. Директорка Міського центру культури Марія Горошко висунула ідею скористуватися європейським ключем багатокультурності: однак навряд чи польським, тому що хоч у Польщі до 1947 р. було багато живих культур, то не було нинішньої багатокультурності, під чим розуміється свідома цілеспрямована політика взаємної відкритості. Саме політика, бо всупереч поширеним у Польщі поглядам про історичну відкритість польської культури щодо української (зокрема, на Кресах), я думаю, що багатокультурність прийшла до Польщі як не цілком бажаний концепт із Заходу на спині Європейського Союзу. До 1947 р. культура у східній частині Польщі існувала за механічним принципом: українська становила частину досить твердої, взаємонепроникної польсько-жидівсько -української конструкції. І навіть не так. Це були окремі культури. Польська. Жидівська. Українська. На єдиній території, пошматованій за їхніми соціальними місцями на три, – двір, крам та хату, – вони свідкували одна одній, але не сусідували, одна за одною слідкували, але контакти між ними існували як наслідок механічної сумарності. Кожна з цих культур мала в собі бажання владарювати і самостверджуватися за рахунок іншої. Поглинути одна одну були заслабкі. Це видно, зокрема, на пограниччі, на самому краю пограниччя, саме там відбуваються перші міжкультурні зіткнення. Українська частина „багатокультурного” Лежайська знаходилася на початку ХХ ст. в такому геокультурному положенні, що їй дивувалися носії обох культур: українці – бо так далеко на заході, попід Віслою, є український центр, а поляки – бо вже в центрі їхньої уявлюваної Польщі починаються Східні Креси.

Мур і каркас
Мій лежайський маршрут хоч не-хоч пролягав за вписаними в топографію міста даними. Щоб потрапити на восьму „Зустріч трьох культур”, не довелося вступати за поріг Народного дому чи відвідувати могилу цадика Елімелеха Вайссблюма на жидівському цвинтарі. За кількадесят метрів до „Руської брами” людський потік показав, що слід рухатися праворуч, на міську торгову площу. Там-бо стояли велика і мала сцени, крами з традиційними жидівською, польською та українською кухнями, пивні намети й столи з виробами народного рукомесла.
Порівняння могутнього силуету Українського народного дому з металевими рурками сцени не дало мені нагоди до якоїсь інтелектуальної напруги – це, очевидно, свідчило про те, що сталося в Лежайську з українською та жидівською культурами. Різниця була тільки у виконавцях. Жидівську, набагато потужнішу від української, змели з лиця міста німецькі гітлерівці, українську – польські ендеки та інтернаціонал-шовіністи з Польської робітничої партії. Причому в лютому 1945 р. мав місце трагічно гармонійний фінал: того року тут відбувся один із перших жидівських повоєнних погромів, учинених польськими боївкарями, та ними ж учинений погром сотні тутешніх українців. Який же результат в інформаційному просторі? У польськомовній Вікіпедії за статтею „Лежайськ” погром жидів мав місце, а погром українців – не відбувся…
Ще дивнішими здаються дані з іншого джерела, менш схильного до фантастики. Отож, 1939 р. мер надсянського містечка відправив у староство національну статистику: на 6381 мешканців 4038 було поляками, 1896 – жидами та 47 українцями. Ясно, що присутність такого величавого будинку, як Український народний дім, сама просила міжкультурної коректури в дусі „взаємопроникнення культур пограниччя”, як нині пишуть чи не всі польські науковці. Вона й мала місце 1945 р. Унаслідок цієї „коректури багатокультурності” в Лежайську нині не знайти українця. Першого можна знайти на правобережному Засянні в Курилівці, другого- третього (який натовп!) – у Пискоровичах, четвертого – у Кульні, п’ятого – у Теплицях, шостого – у Синяві, сьомого – у Жухові, восьмого – у Лозовій, „дев’ятого” – у …, „десятого” (?) – у …
З розмови з М. Горошко про стан Народного дому, проведеною під пластмасовим наметом після виступу „Піккардійської терції”, я дізнався, що цей стан вкрай поганий, у стінах є тріщини, куди можна долоню всунути. Оскільки цей будинок, де нині знаходиться, зокрема, міська бібліотека, підпорядкований Міському центрові культури, М. Горошко підготувала проект ремонту, проте він поки що не отримав грошей. Як я вже сам встановив, краще тримається друга частина арки „Руської брами” – церква (нині функціонально – костел). Кілька років тому римо-католицька парафія виконала там ремонт.
– Чому в Народному домі на видному місці нема інформації про історію цього будинку? – мене дуже цікавило те, як функціонують лежайські три культури поза кількома фестивальними годинами пополудні 12 вересня 2010 р.
– У Лежайську всі знають, що це була „Просвіта”. Ніхто навіть інакше не скаже, як „Просвіта”, – за М. Горошко „всі знають” і „ніхто не скаже” зникали інформаційна дошка на стіні „Просвіти”, буклети, історичні фотографії, інформація про визначних культурних діячів українського Лежайська, і багатокультурність, і трохи менше – три культури.
У фестивальному буклеті, де не могло обійтися без директорської руки, написано: „Сьогодні часто не знаємо або прямо забуваємо про історію нашого реґіону. Нашому життю притаманні націоналізм та ксенофобія, а попри трагічний досвід ІІ Світової війни – також антисемітизм”. Відважні слова, але невідомо, до кого вони адресовані: адже не для присутніх на фестивалі людей. І гадки не маючи, що хтось може порівняти її слова в буклеті зі словами зі сцени, не уявляючи, що хтось може бути некатоликом і слухати її слів, звертаючись до всіх, М. Горошко розповідала, як „ми, католики, найбільше любимо лежайську Богоматір”. Намагалася сказати про „хасидів, братів у вірі”, але речення не змогла закінчити – після багатокультурного штампу забракло знань.
Звичайно, що в розмові з нею я насамперед спитав про те, що вона знає про українців у Лежайську. І ця відповідь була за „хасидським” зразком, на півречення – знала про будинок „Просвіти”, і більш нічого. Спитав я про те, чому нині нема в місті українців – не вміла відповісти. Про жидів відповідь була готова – німці вибили, але причина неприсутності нащадків будівничих „Просвіти” була загадкою. Навіть не загадкою: вона про це досі ніколи не задумувалася!
Будь- чия згадка про зображення лежайської Богоматері зв’язана з тутешнім славним та впливовим на всю околицю монастирем оо. бернардинців. Відомо, що роль цього монастиря в опорі гітлерівцям була немалою. Проте, здається, що ми ніколи не дізнаємося, якою була ця роль у набагато давнішому опорі українцям. Якби мені довелося мати лежайську мрію, то вона була б така: знайти джерела, які показували б, чи лежайські бернардинці були причетні до вбивств українців із греко- католицької парафії їхнього міста у 1944-1945 рр., і якщо так, то наскільки? Адже якщо греко -католики на чолі з їхнім парохом були націоналістами (а в цьому переконують різні польські автори), то чому такими націоналістами не мали б бути також лежайщани на чолі з їхнім „славним” монастирем?..
На самому фестивалі історичне значення бернардинців легко можна було визначити за кількістю експонованих на виставці видань, документів і фотографій з Лежайська кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Їх, присвячених опікунці місцевого монастиря, було найбільше. Символ це чи не символ чогось глибшого, але на виставці не опинився жоден кириличний друк чи історична фотографія церкви.

Родовідна
Я не хочу нападати на директорку Міського центру культури в Лежайську, на відважну та інтеліґентну жінку. Я мушу згадати, що реакція на перші, організовані М. Горошко Дні жидівської культури „Квітелех-2002”, серед деяких мешканців Лежайська була подібною до тієї, яку українці пізнали 1995 р. в Перемишлі, коли там організовано Фестиваль української культури: ворожість. Кілька осіб висловило погрози, хтось телефоном повідомив про бомбу. Це дала про себе знати традиція: упродовж І пол. ХХ ст. аж до приходу Червоної армії Лежайськ був твердинею ксенофобської ендеції, навіть націоналісти з АК не мали в собі достатньої міри ненависті до „них”, – жидів та українців, – щоб мати в цьому містечку поважні впливи. І все ж М. Горошко супроти тиску вистояла. Навіть більше: до жидівського заходу 2004 р. вона все таки приєднала український.
– Горошко. Це українське прізвище? – питаю я.
– Ні, білоруське, – відповіла директорка, яка сама родом з Курилівки (Лежайський пов. – ред.).
Багатокультурного коня з сідлом тому, хто вгадає, що в Лежайську значить слово „Білорусь”! Щоб вгадати, треба повернутися на 100 років у минуле. Отож, лежайська „Білорусь” – це територія православної російської займанщини, зокрема, білгорайської частини Холмщини, що на північ від Курилівки, за якою до 1918 р. пролягав цісарсько царський кордон.
Директорка призналася також до походження з курилівської польсько-української родини. Я додумався, що вона зі своїм чоловіком створила типову польську родину „тутешніх”, тобто тих, що чудово знають про неоднозначну польськість і Курилівки, і всієї околиці, та ставляться до неї із сентиментом: як до гарного, але тільки передвоєнного спомину. М. Горошко призналася й до любові до свого рідного села, запевнила мене, що дуже багато про нього знає. І я повністю повірив і їй, і в особисте благородне підґрунтя фестивалю „Зустріч трьох культур”, натхненником української частини якого хтозна чи не більше стала якраз її Курилівка, а не Лежайськ.

У напрямку Засяння?..
На захід від Лежайська не знайдеш Русі-України. Зрештою, шляхи культур, здається, міцно змінилися. Колись, у часи хоча б Галицько Волинського князівства, Лежайськ, маючи перед собою могутню перешкоду – річку Сян, мав би тяжіти до Переворська та Ряшева. А от нині він здається останнім кроком у поході русинів уздовж Сяну в напрямку Вісли – кроком не цілком зрівноваженим, тому що прямував він правим берегом річки, на Низько та Крешів, отож лівобережний Лежайськ мав би становити крок не цілком продуманий. І тому нині я пишу, що на захід від нього „не знайдеш Русі-України”.
Однак тут є також друге „тому”: фестиваль „Зустріч трьох культур” проклав цього року дорогу на Засяння колись української країни. М. Горошко розповіла мені, що всі попередні фестивалі не привертали уваги засянських українців. Цього року вона зустрілася з прихильністю декого з мешканців Пискоровичів. Вони показали їй старий одяг та розповідали про народні страви. І дехто мав приїхати до Лежайська на сам захід. Це свідчить про те, що якби фестивалеві надати також місцевий характер, то він міг би відіграти свою добру роль у пошуках тутешньої української культури. А „Піккардійська терція” чи досі запрошувані ансамблі з України не виконували б не однозначної ролі. Бо ж вони в силу задуму організаторів показують далеку українську культуру та заразом заслонюють українців з Лежайська чи Пискоровичів.

І я йому про це й не кажу…
Мої міркування не цілком суб’єктивні. А може й ненаціоналістичні. У №31 часопису „Studia iuridica” (1999 р.) я знайшов статтю Ельжбети Лойко „Міжнаціональні відносини до війни та в період війни, закріплені в суспільній пам’яті мешканців малих міст”. Авторка ще 14 років тому, коли нікому ніщо багатокультурного в Лежайську й не снилося, написала: „Здається, сьогодні, коли минули роки від тих трагічних подій у польсько українських відносинах, антагонізми усвідомлюються вже меншою мірою, ніж колись. Вони були притаманні поколінню, до біографії якого були вписані. Тож українці – мешканці Лежайська, як здається, неохоче признаються до своєї національної ідентичності. Її плекають серед членів сім’ї, проте з нею не виходять назовні. Цю тенденцію відбивають ось які висловлювання: „Тут є деякі польсько-українські сім’ї. Однак про давні суперечки забули 10 років тому, коли вимерли старі”. Про ситуацію української людності в Лежайську згадує в інтерв’ю також один місцевий ксьондз: „Можливо, вони почуваються трохи недооціненими, тому що в них забрали школи, мову – усе… Однак нема будь яких конфліктів. Коли я ходжу з колядою, інколи чую, як співають по руськи. І чому мали б не співати? Невже це кому небудь заважає? Тож вони співають Господеві! Буває, що приходять вінчатися, а я в книгах бачу, що його дідо був греко католиком. І я йому про це не кажу. До війни була тут в них церква та культурний центр. (…)””.
Відтак Е. Лойко робить висновок: „Вищенаведені висловлювання відображають процес денаціоналізації українського населення, яке ще залишилося на цій території. Цей процес інколи несвідомий, а буває також свідомим. У крайній формі проявляється як обмеження прав національної меншини на плекання власної мови та віросповідання. Цей процес стає результативним за рахунок обмеження інституціональних можливостей українців підтримки своєї національної ідентичності”.
„Зустріч трьох культур” у світлі цієї цитати може мати також свій зворотний бік: цей процес із фатальною очевидністю демонструє місцевим провідникам панівної нації, що „їх” – жидів та українців – напевно нема і що їх напевно не буде. Що їх можна сюди тільки привезти з Кракова чи Львова, але ніяка сила не вигребе їх з під мурів бернардинського монастиря. Бо справи повинні мати такий вигляд, як після 1944 р. стосовно жидів та після 1945 р. відносно українців, – щодо сповідників Мойсеєвої та східної „схизм”: чисто та однорідно. Тому фестивалеві „Зустріч трьох культур” у Лежайську я на прощання в дусі європейської багатокультурності кажу сакраментальне: краще пізно, ніж ніколи.

„Наше слово” №42, 17 жовтня 2010 року{moscomment}

Поділитися:

Категорії : Репортаж

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*