Лев Захарчишин, Консул України у Ґданську: Є запит на модерну Україну

Христина Заник ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №48, 2019-12-01

Розмова про «IV Український тиждень у Ґданську», співпрацю з Українським інститутом, з громадою та про популяризацію української культури.

Закінчився «IV Український тиждень у Гданську». В чому його відмінність з попередніми (розмова відбулася в перший день «Ярмарку» – ред.)?

Цьогорічна подія має одну якісну відмінність від попередніх років: в Україні було створено Український інститут, який почав свою діяльність дуже активно. І це перший рік, коли Консульство України в Гданську в партнерстві з ним змогли показати у театрах Гданська, Шекспірівському та ”Вибжеже” відразу три сучасні вистави на важливі теми від незалежних театрів і молодих режисерів зі Львова, Києва й Харкова, а також високої якості джазовий проект QUESTS у Філармонії Балтицькій. Натомість завдяки фінансуванню Міністерства закордонних справ України ми змогли запросити «Dakh Daughters» і реалізувати новітній і, як виявилося, дуже популярний проект пленерових проекцій майстерних фотографій українського етно від львівської мисткині Домініки Дикої (власне, вона є і обличчям, і автором емблеми Українського Тижня) на стінах будівель у самому центрі Гданська. Ми пробуємо показувати таку модерну Україну, яка не дуже відома у світі. Але на це є великий запит. Світ хоче весь час бачити щось нове – нові технології, смаки, мистецтво, нову естетику. Це дуже велика справа, що українська держава, Міністерство закордонних справ створили таку інституцію як Український інститут, що підбирає пропозиції, аналізує артистичний ринок України. Такі організації існують у більшості розвинутих країн. Це відповідник Інституту Міцкевича в Польщі, ҐетеІнституту в Німеччині. IV Український тиждень – це наш спільний проект, і я думаю, він сильний і цікавий.

Програма була дуже різноманітна – театральні вистави, фільми, зустрічі, дискусії, виставки. Як польська публіка реагувала? І чи багато було польських глядачів?

Ми вже четвертий рік ставимо собі за завдання – промовити до польської публіки. Як для підрозділу Міністерства закордонних справ, це наше важливе завдання – комунікація з країною перебування. Але теж важливо, щоб українська громада відкривала для себе іншу Україну, яку вона, можливо, не дуже знає. Щодо польської публіки, то ми навмисно нашу кампанію проводили у відкритому просторі – намагалися дійти до широкого загалу. По-друге, ми запрошували наших польських друзів, представників влади, мистецьких кіл. На наших заходах, мабуть, дві третини глядачів були поляки. І без винятку всі, з ким нам вдалося поспілкуватися після вистав, концертів були в захваті, всі були приємно здивовані, що Україна має таких цікавих митців. І казали: давайте ще! Таким чином ми ніби пробиваємо нашим артистам дорогу на європейські ринки. Польський ринок не є простий для українського артиста. Чому? Тому, що є дуже багато упереджень, стереотипів, яких, наприклад, немає в Німеччині чи Франції. Тут дуже прискіпливий відбір.

Чи багато людей відвідало ваші події?

Практично на всіх заходах був аншлаг. Багато було відкритих подій. Наприклад, Пленерові проекції „Барви України від „Майстерні Треті півні” на мурах Гданська”, де неможливо полічити відвідувачів. Я думаю, що кілька тисяч людей в той чи інший спосіб відвідало події Українського тижня. Тут на концерті «Dakh Daughters» теж, думаю, 800-900 осіб буде (на момент публікації відомо, що загалом Ярмарок відвідало понад тисяча осіб – ред.). Дуже важливий інформаційний імпульс. Цього року нам вдалося залучити інформаційних партнерів – «Радіо Гданськ», «TVP – 3», «Наше слово», інтернет-портали. Навіть люди, які не були, знали про подію, бачили тізери, кліпи. Хвиля пішла.

Так, плакати по цілому Гданську помітні

Ми вперше вийшли на такий формат реклами – вуличної, зовнішньої. Завдяки нашому партнеру – місту Гданськ – плакати з’явились також в громадському транспорті: в трамваях, була інформація на електронних носіях. Місто помітило, що є Український тиждень.

А чия ідея була запросити «Dakh Daughters»? Думаю, не буде перебільшенням сказати, що це – один з найкращих українських гуртів, який зараз виступає в Україні та світі.

Спочатку вважаю за необхідне відмітити, що ”Українським тижнем в Гданську” вже четвертий рік на волонтерських засадах займається моя дружина Тетяна Єрмак. Тобто з боку Консульства це фестиваль, який реалізується на волонтерських засадах практично однією людиною. Цьогоріч Тетяні допомагала колишня редакторка порталу ”Я в Польщі” Наталя Шевченко, за що ми їй дуже вдячні. Важливим є згадати вклад професора Марека Вільчинського, який на волонтерських засадах модерував літературні зустрічі усіх трьох наших фестивалів, що їх Консульство організовувало протягом 2017-2019 рр. Зрештою, багато особистостей і організацій допомогли нам у 2017 та 2018 роках, коли ми не мали жодного фінансового бюджету, і ми їх усіх пам’ятаємо та продовжуємо дякувати. Наприклад, речниця Шекспірівського театру Магдалена Гайдиш організувала й провела для нас прес-конференцію. А у попередні роки одним із проектів програми Українського тижня опікувалася Єлизавета Кремінська (”Сестри Тельнюк” та концерт Оксани Мухи), що для нас  було просто безцінною допомогою. Організація масштабних культурних подій — це співпраця багатьох за визначенням!

Ідея запросити «Dakh Daughters» народилася ще в 2016 році, коли був перший «Український тиждень», який ми робили разом із Шекспірівським театром. Тоді Тетяна запросила інший проект театру «Дах» (прим. – «Dakh Daughters» є проектом цього ж театру), нео-оперу ”Йов” — і ми були свідками його шаленого успіху серед польської публіки. Тоді й подумали, що цей формат, це середовище дуже цікаве. «Dakh Daughters» – непростий проект, тому що дорогий і вимагає серйозного технічного райдеру. По-друге, гурт має дуже насичений гастрольний графік, їх складно «вихопити», це потребує немало ресурсів. Але ми про це мріяли. Також Шекспірівський театр заохочував нас привезти наше надзвичайне фрік кабаре на їхню сцену. І минулого року ми подали свій проект на програму міністерства про формування позитивного іміджу України за кордоном та отримали часткову фінансову підтримку МЗС України. А потім зустрілися з українською громадою, організаторами Ярмарку. І кажемо: що ви думаєте? Так смішно вийшло, що і ми, і вони назвали те саме ім’я. Тобто десь воно кружляло в наших головах. І вже тоді ми разом почали над цим працювати. Вирішили, що важливіше співтворити з рідною українською громадою, тим більше що Ярмарок фінансував частину проекту й забезпечив складну технічну організацію. Тут окрема подяку Павлові Зарічному.

Так, тому хочу запитати про цю співпрацю: як ви її оцінюєте?

По-перше, треба сказати, що формат Ярмарку – він є своєрідним. Це традиційна українська молодіжна забава, яка вже має дуже велику історію. Це подія, на яку з’їжджаються українці з цілої Польщі. В силу цієї концепції вона була завжди трохи герметичною. Звичайно, дехто приводив своїх польських друзів, але так, щоб поляки ззовні йшли – то ні. І от ми зараз пробуємо інший варіант. І завтра буде дуже багато людей, які не пов’язані з українською громадою, але нам важливо, щоб і Ярмарок, і громада починали відкриватися. 1947 рік минув, вже виросло 3-4 покоління, вони все-одно інтегровані в польський соціум. Дуже багато людей спілкуються між собою польською. І мені здається, що треба пробувати будувати інші системи комунікації. Я розумію, що є середовища в Польщі, які не сприймають українців, але вони не є більшістю. Треба працювати з тими, які є в більшості, які загалом позитивно налаштовані до українців. Також треба ламати стереотипи про українців. Я думаю, що такі колективи як «Dakh Daughters» – універсальні. Вони мають етнічну базу, але також багато інших елементів.

Це  музика світового формату, який має бути зрозумілий людині будь-якого етнічного походження. Я не можу громаді нічого накидати, але таке моє бачення. Я думаю, що правильний шлях би був будувати сильну відкриту громаду, яка не боїться співжити, не боїться будувати стосунки з оточенням. Всі вони є громадянами Польщі. І нам би хотілося, щоб та частина трудових мігрантів, які є тут, які в Україні теж ходили в театр чи на концерти, які потребують культурного життя, щоб вони теж мали цю пропозицію. Щоб вони могли гордитися Україною через те, що Україна показує тут. Тому що знову-таки, вони є жертвами тих стереотипів: українці – заробітчани, українці – невдахи, українці мусять втікати зі своєї країни, бо там погано, бо там не можуть доробитися. Тут є доля правди, але не вся. Передусім, Україна – не тільки проблема, Україна – величезний потенціал. Ми мусимо про це теж говорити. Немає країни, де все добре, де люди однаково задоволені, всі однаково реалізовані. Але треба вміти все, що в тебе є хороше, як кажуть маркетологи, продавати.

Ви добре зауважили, що є стереотип про трудових мігрантів, які приїхали і нічого їх не цікавить. Але цей стереотип є і серед частини українців з Польщі. Чи той продукт, який пропонується людям, які приїхали сюди працювати, справді не підходить?

Тут є кілька аспектів. Перше – треба зрозуміти, хто приїхав. Є люди, які приїхали з внутрішньою готовністю стати емігрантами. Їх не цікавить українська громада. Вони дуже швидко хочуть стати поляками. Це, звичайно, їхній вибір, їхні проблеми, але вони мають на це право. Вони не усвідомлюють того, що чим більше вони намагаються, тим менше в них шансів стати поляками. Але нехай пробують. Є частина людей, яка приїхала тимчасово, яка знає, що повернеться. І для них, мабуть, важлива ця комунікація. Важливо прийти в неділю в церкву, на свята, тобто не втрачати оцей зв’язок з Україною. І з цими людьми можна працювати. Але також є дуже велика частина людей, яка насправді важко працює, або не має часу приїхати з іншого міста, і  навіть з Гданська на якісь культурні заходи. Є люди, які теж в Україні ніколи не цікавилися культурою. Тому з того всього різноманіття є частина людей, яка побудувала чи будує контакти з громадою. Це переважно відбувається через церкву. Церква відіграє важливу роль. Не як релігія, а як місце, де збирається громада. І ми в нашому спільному колі маємо людей, які дуже активні в проектах, які робить громада. Причому це люди з різних регіонів країни: і з Одеси, і з Західної України. У будь-якому випадку важливо те, що українська громада є тут, вона відкрита, вона готова до співпраці. Вона вважає це своїм таким певним обов’язком щодо України. Це і збереження ідентичності, і допомога українцям.

Тобто ви бачите позитивну тенденцію серед людей, які приїжджають з України?

Я бачу позитивну тенденцію. Дуже важливо, що люди мають контакт з українською мовою, що спілкуються. Навіть така проста річ – в неділю після церкви вони можуть обмінятися практичною інформацією: про роботу, про місця, про працедавців і так далі. Вони можуть піти в домівку – там минулого року організували недільне «Домівка кафе», яким опікується теж недавня студентка з України Христина Груховська, – попити каву зі смачними тістечками й порозмовляти про життя. Це важливо, тому що люди переважно десь розкидані, відірвані. Це ще все таке крихке, непевне, дуже бракує нормальної домівки. Ми пробуємо з містом якось на цю тему говорити. Поки що нам це не вдається.

А що означає нормальну домівку? А та домівка, яка є?

Вона замала для такого формату, який би хотілося мати. Сьогодні і громада, і мігранти потребують культурного майданчику – маленьку залу на 100-200 глядачів, де би можна було робити концерти, зустрічі, лекції, де міг би працювати театр «Навпаки». Є дуже багато ініціатив, які потребують місця для реалізації. І відсутність такого простору ускладнює процес. Вже навіть є гуртки для дітей: танцювальні, співочі, ансамблі. Є дівчата з України, які приїхали і набрали групи, готові працювати з дітьми. Це професійні хореографи, музиканти, це хороший рівень. Враховуючи, що в Гданську є кілька десятків тисяч українців, такий майданчик потрібний. Але, на жаль, поки що місто не в змозі відповісти на цей запит. Ми говоримо і про підтримку мігрантів, про створення умов, комфортних для українців. Навіть ми могли би раз на якийсь час робити покази українських фільмів. Зараз дуже цікаве українське кіно. Але це складно – постійно ходити і шукати, просити когось, вклинюватись в чиїсь проекти. Інша справа – мати свої і запрошувати інших. Місто би від того тільки збагатилося. А українці би отримали нову якість культурного життя.

Фото Анни Совуль

Поділитися:

Схожі статті

Перспективи української громади: думки активістів з Любичі-Королівської та Ґданська

Орест Лопата ■ 30-ліття ОУП ■ №25, 2020-06-21 Після 1947 року Любича-Королівська стала на східних рубежах Польщі своєрідним «українським островом Робінзона Крузо». І сьогодні...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*