Орест ЛопатаУКРАЇНСЬКА МЕНШИНА В ПОЛЬЩІ№5, 2018-02-29

Село Команча повертається до української громади з небуття, у великій мірі, за справою Анни Мацко, яка з Бартошиць силою життєвих обставин вернулась на землю своїх предків. У 80–90 рр. Команча була славна на всю Польщу завдяки студентській мандрівці «Рейд „Карпати”». Цей рейд був незмінною традицією. Навіть під час воєнного стану, коли селом ходила військова варта з автоматами, студенти на кручі над річкою Ославою розпалювали ватру і співали патріотичні пісні. Тоді ж вони поставили на гірському масиві Хрищатої хрест загиблим партизанам.
Вони згадували події з минулого Хрищатої, коли 23 січня 1947 р. польським військам (LWP) завдяки зраді вдалося відшукати криївку-шпиталь. Почався завзятий бій. Три лікарі, три санітарки та шість поранених вояків трималися в обложеній криївці усю добу. Оборонці, щоби не здатися живими, останніми набоями вбили себе, а дванадцятий стрілець спалив документи і на кінець підірвав шпиталь ґранатою.
Уже в наш час за ініціативою місцевих патріотів Василя Ласички та Івана Добрянського знайдено місце трагедії, встановлено там монумент 2006 р. та освячено хрест. Однак у квітні 2009 р. цей монумент розбили «невідомі особи». Такий стан залишків цього пам’ятника і до сьогодні.
Прикро, що наша українська громада потрохи забула про це місце національної трагедії, яку можна назвати злочином проти людства. Справа чекає вирішення на рівні як місцевої, так і центральної влади.
Самі команчани, хоч і побудували у 90-ті рр. нову церкву, далі не пішли, так би сказати, «за ударом», обмеживши свою громадську активність лише участю в недільних богослужіннях. Але 4 роки тому з’явився в Команчі художній колектив «Лем Ми», який серед нашої громади знову запалив вогонь української свідомості та громадської активності в цьому селі. Голова місцевого гуртка ОУП заперечує, що назва команецького колективу нагадує контроверсійне гасло «Лем-лем!». Вона вважає, що ця назва лише підкреслює команецьку тотожність виконавців, вказує на місцеві джерела фольклору.
Анна Мацко жартома нагадує, що ренесанс українства у Команчі стався завдяки горстці місцевих активістів, а вона також настільки ориґінальна на фоні команецьких українців, що на стіні своєї стодоли дозволила художникові Аркадіушеві Андрейкову намалювати велику картину, на якій зображено архівну фотографію української родини (див. «НС», № 44, 29.10.17 р. «Мурал – сентиментальна подорож у минуле»). А. Мацко підкреслює, що її життєве кредо сформувалося через уроки національної свідомості, які вона засвоїла в Бартошицях, сьогодні усе пригодилося їй і в Карпатах. (ОЛ)

Стан української громади Команчі

Анна Мацко

Описуючи стан місцевої української громади, треба згадати не лише Команчу, але й навколишні села: Репедь, Туринське, Радошиці, Чистогорб, Віслик. Там живуть українські сім’ї. Наша громада тут досить численна, хоч місцева молодь колись й еміґрувала до західних країн та Америки. Ці молоді люди були учасниками відомих прощ, організованих у роковини хрещення Русі-України (1988 р.) до Риму, а потім уже не повернулися. Протягом багатьох років ми не могли заповнити прогалину, яка тоді створилася серед молодого покоління. Треба сказати, що внаслідок цього еміґраційного процесу не було в нашій громаді малих дітей, зірвався зв’язок поколінь. Громадська діяльність майже зовсім припинилася, навіть була думка розпустити всі місцеві ланки ОУП. Моя місія як голови команецького гуртка ОУП почалася 5 років тому (перед тим 12 років гурток не працював, ніби взагалі його не було). Після мого прибуття до Команчі до мене приїхала голова Сяніцького відділу ОУП Марійка Білас із проханням очолити команецьку громаду. Вона знала про те, що я активно працювала в УСКТ у Бартошицях. Я погодилася, й так усе почалось.
Bдалося відновити громадську активність українців, а демографічна криза 80-х рр. уже поза нами. Сьогодні у класі Мирослави Онишканич-Ковальської, яка викладає українську мову, більше як 30 дітей, а в садочку маємо ще шестеро. Таким чином, перспективи поки що непогані. Ми відновили Шевченківські дні, підтримав нас у цьому вчитель української мови з Репеді Ярко Машлюх. Це наше спільне досягнення, хоч боротися з інерцією в нашій громаді дуже складно, бо люди просто відвикли відвідувати українські культурні заходи. Незважаючи на те, що вступ на концерт вільний, часто доводиться запрошувати кожного зокрема.

Команча в тіні Мокрого
Ми надіємось на відродження колишньої активності українців у Команчі. Новим явищем є те, що ми встановили зв’язки з Україною. Протягом трьох років приїжджають до нас на відпочинок діти, батьки яких загинули в АТО. Ми дуже радіємо, що місцеві польські підприємці і волонтери допомагають лікувати учасників Майдану, спонсорують перебування дітей-сиріт в Україні. Команчанам і місцевим священикам треба частіше відвідувати потерпілих, що прибули до нас з України, а також зустрітися з дітьми тих, хто сьогодні на сході України бореться за її свободу, бо вони захищають і нас.
Маємо в Команчі нову церкву. Вона має відіграти свою роль серед вірян, але, на мою думку, нам потрібно щось більше, а саме: активної праці священиків з українською громадою, бо часто після закінчення літургії ніщо не відбувається, залишається порожнеча. Проводити раз на рік зустріч дітей зі Святим Миколаєм – це надто мало стосовно наших сподівань.
Зараз громада, у певному сенсі, гуртується довкола нашого художнього колективу «Лем Ми». Мокряни мають своє «Свято над Ославою», але наш колектив здобуває також чимраз більше прихильників, його слава уже виходить далеко поза Карпати.

«Лем Ми» – українці з Команчі
Чотири роки, як працює наш місцевий самодіяльний колектив «Лем Ми». Стимулом до заснування ансамблю був ювілей, тобто 500-річчя Команчі. Шкода, що не було тоді нікого, хто від нашого імені брав би участь у художній частині свята, просто трагедія. Але це й стало поштовхом до створення художнього колективу. Знайшлися ентузіасти, серед яких був і Володимир Копилець. Тепер цей художній самодіяльний колектив є нашою гордістю. Ми часто їдемо на запрошення кудись далеко, фінансово надіючись лише на повернення коштів подорожі. Виступали ми вже в Україні, Румунії та Словаччині. Ансамбль виконує твори, які, можливо, ніхто ніколи би не почув. Це пісні команецького народного фольклору, до яких нема нотного запису, бо вони передавались усно від діда-прадіда. Мар’яна Яра сьогодні допомагає нам перекладати їх на нотний запис. У нашому ансамблі є учасники двох віросповідань – православного та греко-католицького. Працюємо спільно.

Команча далеко від дороги
Єдиний зв’язок нашого села зі світом – це вузька дорога та залізниця. Рух поїздів до Загір’я припинено, але в літній сезон його привернули. На жаль, у суботу й неділю ми не маємо жодного сполучення зі світом, знаходимось далеко від «цивілізації».
Місцева самоврядна влада хіба не спроможна вирішити цього питання, хоч були спроби запустити туристичні маршрути поїздів до Словаччини через Лупківський перевал.

Місцева влада
Ми не можемо сказати, що місцева влада нас повністю іґнорує. Ми все ж отримуємо фінансову підтримку від них, але це лише мінімум того, що нам потрібно. Наприклад, потрібне фінансування для пошиття нових народних костюмів ансамблю. Наші дівчата вже мають, крім взуття, укомплектований традиційний команецький одяг, але на це все ми самі заробили своїми концертами. Для справедливості, треба сказати, що свою частку до цього доклала ґмінна влада.
«Кривульки, лайбики», з яких складаються наші команецькі костюми, вимагають багато праці. Я вважаю, що на місцевих культурних заходах (навіть польських) наш ансамбль має бути присутній, адже ми також тут живемо, а наш команецький фольклор – це так само частка реґіональної карпатської культури. Місцева влада має врешті це зрозуміти. Ми вже добилися того, що періодично проводимо репетиції в залах тутешнього «Дому пожежника», однак костюми зберігаємо у приватній хаті. Ця ситуація ще раз показує, що бракує у Команчі приміщення, яким українська громада могла б користуватися, стає на заваді нормального функціонування ансамблю, а також не допомагає громадській активності. Просто не маємо де подітися. Є ще в селі зал у «Клубі рільника», однак там нема туалетів і гардеробу. У приватному ресторані «Під коминком» за ініціативою власника-поляка ми проводили недавно спільне колядування. Все це, на мою думку, доказ того, що команчани поборюють у собі байдужість. Однак ми ще часто бачимо, як бабуся, дідо або мама привозять автомобілем дитину для участі, скажімо, у Шевченківському святі, а самі повертаються додому. Потім знову мусять приїхати і забрати свою дитину. У таких сусідніх селах, як Репедь, Щавне, Мокре або Куляшне, ситуація інша, люди мають інші звички, разом з дітьми беруть участь в українських культурних заходах.

Мова ненависті. Хрищата

Хрищата
Хрищата

Три роки тому Павло Стрілка, представник Спілки політв’язнів у Перемишлі, приїхав до нас. Ми пішли на місце побойовища на горі Хрищатій. Задумали за тиждень до «Лемківської ватри» у Ждині вшанувати пам’ять загиблих там людей. Ми побачили розвалище після руйнування «невідомими» монумента і хрестів. Домовилися з одним паном із Мокрого про те, що він зробить дерев’яний хрест, а ми його встановимо на Хрищатій. Хрест освятили священики двох конфесій на місці побоїща. Було багато учасників молебню, зокрема гості з України. Учасники хотіли кожного року зустрічатися й молитись на цьому місці. На жаль, туди важко добиратися, хіба що пішки через ліс. Місцевість там відлюдна. Однак ідею щорічного віддавання шани загиблим, на мою думку, варто привити нашій молоді, особливо учасникам молодіжних таборів «Сарепти».
Треба відзначити заслугу панів В. Ласички та І. Добрянського, які вклали багато зусиль, щоб відшукати місце розгромленого польським військом шпиталю.
Сьогодні дерев’яний хрест, який мав стати на місці трагедії, повезли до Перемишля. Це через те, що в лісі не було змоги його закріпити.

Самоврядні вибори
Тепер у складі ґмінної ради є наші люди. Проте слід зауважити, що вони хіба не знають, навіщо туди потрапили. В основному, ми не маємо від них великої підтримки, хоча б для отримання субсидій на наш ансамбль.
Часом наші люди, на мою думку (може, несвідомо), але більше злого роблять для громади, ніж доброго.
Для прикладу, у Команчі відбувалися вибори солтиса. Міжусобиць, хоч і дивно, серед поляків не видно було, а серед наших – уже так! Аж мені було неприємно брати в цьому всьому участь. Історія вчить нас того, що не слід ворогувати між собою. Коли це буде продовжуватися, ми не досягнемо нічого. Можу свідомо про це сказати, тому що мої батьки звідти родом, переселені в рамках Акції «Вісла», а я повернулася сюди з півночі Польщі. З дитинства пам’ятаю, що національна свідомість українських переселенців на Вармії та Мазурах була більш стійкою. Після акції «Вісла» в Команчі не осталося нічого українського, просто пустеля. Ті люди, які залишилися, мали перебитий хребет. Це відчувається й до сьогодні.
Удома в Команчі я зберігаю, як пам’ятку, членський квиток гуртка УСКТ у Бартошицях і з певною ностальгією згадую колишні часи.
Сьогодні ми працюємо в інших умовах, люди більш інертні, фонди на культурну діяльність доводиться збирати часом так, як священик, коли ходить по хатах з колядою. Однак ми не покладаємо рук. Команча вимагає від нас такого ставлення, бо «лем» ми звідусіль та «лем» від нас багато залежить. ■

Поділитися:

Схожі статті