Культурі лемків – належну увагу!

Іван КрасовськийЛЕМКІВСКА СТОРІНКА2012-03-02

{mosimage}

Переважна більшість лемків, які в 1945-47 рр. були позбавлені права жити в рідному карпатському краї, протягом десятиліть потерпали в умовах більшовицько-комуністичного свавілля. Лише в останньому двадцятиріччі лемки дочекалися можливості розвивати рідні традиції, культуру, мистецтво й літературу.
Серця лемків в Україні наповнює радість, коли вони віддають щирі молитви Всевишньому в рідній лемківській церкві Святих Володимира і Ольги у Львові, беруть участь у концертах рідної пісні, фестивалях, лемківських “Ватрах”, радіють рідним талантам, коли їх дивляться в телепередачах або слухають у програмах українського і закордонного радіо.
Лемки дочекалися можливості вивчати рідну історію, мистецтво завдяки численним виданням останніх років – як історичної, так і краєзнавчої літератури, що оспівує рідний їм край. Радіють поетичним творчим успіхам Івана Желема, Романа Вархоли, Василя Хомика, незабутній творчості композитора Івана Майчика, тішить теж доробок мистецтвознавця Ярослава Бодака, співоча творчість сестер Байко, різьбярів Василя Одрехівського, Василя Шалайди, братів Бенчів, Андрія Сухорського та інших.
Щоденні проблеми творчості лемків, сторінки їхнього життя в Україні, Польщі, Словаччині та на еміґрації висвітлюються у щорічному “Лемківському календарі”, газеті “Дзвони Лемківщини” (Україна), на “Лемківскій сторінці” тижневика “Наше слово”, журналу “Ватра” (Польща), в журналах “Дукля” (Словаччина), “Лемківщина” (США) та інших. Вельми значне досягнення у вивченні історії та культури лемків, відродженні їхніх культурних скарбів належить ґрунтовним науковим збірникам, які видає Музей української культури у Свиднику (Словаччина), виданням “Бібліотеки Лемківщини” Фундації дослідження Лемківщини у Львові.
Усі згадані успіхи в житті лемків відбулися головним чином в Україні, де лемки діяли спільно, у єдності. Любов до рідного, втраченого ними краю, об’єднала лемків різного світогляду, переконала їх у тому, що вони є дітьми єдиної матері України, колишньої Київської Русі. Згадані успіхи могли би бути значно вагомішими, якби виключити національно-політичні суперечки серед лемків та частини українців (русинів) Закарпаття, Словаччини, США, Канади – про окремішність русинів як “самостійної східнослов’янської нації”. Ідея “окремішності” русинів Карпат принесла відчутну шкоду лемкам, як і всім русинам (українцям) Карпат.
Але загляньмо в історичне минуле нашого краю. Відомо, що північні й південні схили Західних Карпат у ІV-VІ ст. заселяло східнослов’янське плем’я, яке називало себе русинами. Це підтвердили тогочасні дослідники, зокрема угорський Петро Анонім (архиєпископ Петро). Мешканці Західних Карпат – це втікачі від свавілля войовничих орд, які нападали на руські землі. Біженці з Подніпров’я здебільшого залишалися в Карпатах, підтримуючи надалі добрі відносини з Руссю. Близькість цих взаємин і постійне стремління карпатських русинів до об’єднання з колишньою батьківщиною – Руссю – сприяли історичному приєднанню київським князем Володимиром Святославичем 992 р. Карпатського краю до матірного осередку. Ця історична місія сприяла швидкому розвиткові культури, освіти, мистецтва і літератури серед населення Карпат.
І хоч у 1340-х рр. Карпати завоювали Польща (північні схили) та Угорщина (південні схили), мешканці гір надалі почували єдність з мешканцями Русі. Прикладом може служити участь русинів Західних Карпат на чолі з отаманом збійників Андрієм Савкою у повстанні для допомоги військам Богдана Хмельницького – у визвольній війні українського народу проти засилля польської шляхти.
Єдність русинів Карпат з народом Київської Русі була порушена у середині ХІХ ст., коли російські війська перейшли Карпати для придушення революційного руху у 1848–1849 рр. в Угорщині. Вищі чини царської армії були задоволені дружнім ставленням до російських солдатів зі сторони місцевих русинів. Тоді в російського командування зародилися плани “перехилити” русинів з подібною до росіян назвою й мовою на бік Росії, щоб здобути для Росії нових надійних “братів”. Царські подачки й підкупи здійснили неблагородну дію серед русинів Карпат: частина з них почала трактувати себе не руськими, русинами, а окремими “русскими”.
Проти політичного діяння в середовищі русинів Карпат виступили чільні культурні діячі того часу. Зокрема, видатний активіст на ниві культури й літератури русинів Карпат Олександр Духнович (1803-1865) відстоював єдність русинів Карпат, Східної Галичини і Київської Русі. Але ідея “окремішності” карпатських русинів продовжувала своє існування й часто приносила русинам (українцям) відчутну шкоду. Прикладом цього може стати історична доля двох лемківських республік, що виникли на розвалинах Австро-Угорської імперії в листопаді 1918 р. Це Команецька Лемківська Республіка (української орієнтації) і Лемківська Руська Народна Республіка (проросійської орієнтації) в с. Фльоринці. Можливо, якби сформувалася одна республіка, удалось би вибороти для неї хоч права культурної автономії. В умовах тодішньої ситуації Польща в різний спосіб припинила їхнє існування.
Шкідливу антиукраїнську діяльність продовжили ідеологи “політичного русинства” на еміґрації. Один з керівників “Лемко-Союзу” у США 1928 р. в журналі “Лемко” (ч. 1) всіляко доводив, що “руський чоловік може погодитися з поляком, німцем як рівний з рівним. Але ніколи не можемо ми погодитися з українцями”*. Хтось з моїх колеґ заповзявся позбавити мене можливості користуватися цим “цінним” джерелом. І журналу “Лемко” не стало в моїй домашній бібліотеці.
Антиукраїнські ідеї після Першої світової війни поширювалися на Лемківщині. Серед активних провідників реакційного москвофільства був апостольський адміністратор Лемківщини о. Василь Масцюх. У Львові 1934 р. вийшла брошура Сергія Зиніна (Сергія Дуркота) під назвою “Лемковина-Сибір”. Автор різко засудив галичан за те, що повірили “брехні українських націоналістів”, нібито у Совєтському Союзі (властиво, в Україні) панує голод, що народ там помирає з приводу нестачі харчів. Автор закликав лемків переселитися на “урожайні землі Сибіру”, тим самим “врятуватися від українства”.
Лемки пережили Другу світову війну, але, замість мирного життя, їх зустріла нова трагедія. У 1945-46 рр. більшість лемків комуністичний уряд Польщі, при допомозі КҐБ, насильно виселив з рідного краю на Схід. Їх здебільшого поселено в селах Львівської, Тернопільської, Станіславської (згодом Івано Франківської) областей. Незабаром ряд лемківських родин поселився у Львові та його околицях. Довший час, в умовах “більшовицького раю”, лемки були позбавлені можливості розвивати рідну культуру, мистецтво, літературу. І лише 1969 р. лемкам Львова удалося створити хорову капелу “Лемковина”, потім заснували обласне товариство “Лемківщина” (1988 р.), а 1991 р. – Фундацію дослідження Лемківщини. Проголошення УССР самостійною Українською державою дало початок швидкому відродженню культурного життя лемків.
Але тінь старої антиукраїнської політики надалі гальмувала розвиток культурного життя серед лемків. Стару політику підтримували “тверді русини” Словаччини, Стоваришіня лемків у Польщі, “карпаторускіє” організації за океаном. Одного з керівників “стоваришіня”, Петра Трохановського (Петро Мурянка), я добре знаю і дуже його поважаю за розсудливість і доброзичливість. Нерідко я бував у нього в гостях у Криниці, щиро дивуючись нашій позиції на різних протилежних точках у трактуванні національної приналежності лемків.
Рух за відокремлення русинів (українців) Карпат від українського народу очолює професор Торонтського університету в Канаді Павло-Роберт Маґочий. Мені дуже хотілося познайомитися з ним. І така нагода з’явилася у вересні 1991 р., коли я перебував у Канаді. Ми зустрілися в університеті: і хоч наша зустріч тривала понад три години, вона проходила на вельми дружньому рівні, без будь яких суперечок. Пан Маґочий – людина ввічлива, дуже інтеліґентна, розсудлива й делікатна в бесіді, хоч нерідко наша розмова виходила за рамки наших інтересів. Після всестороннього вивчення й аналізу наших взаємних поглядів на історію русинів Карпат, Маґочий, здавалося, підійшов до компромісу.
– Я згідний з тим, що русини Карпат до 1340 р. були єдині з усім руським народом, їхні землі належали до Київської Русі.
– А пізніше хіба не залишилися єдиними?!
– Ні, – відповів мій співбесідник. – За шість століть, в умовах залежності від інших держав, вони створили зовсім відмінну від українців культуру, тож мають повне право трактувати себе іншим народом.
Мені було шкода, що мій високоосвічений співбесідник розцінює новостворені особливості в культурі групи як право окремішності, а не як елементи збагачення рідного народу.
Непомітно пролетіло 20 років. Одного весняного дня я отримав “запрошення” прибути 5 травня 2011 р. до Києва на презентацію “Енциклопедії історії та культури карпатських русинів”. Я приїхав тоді до української столиці, по-дружньому зустрівся з головним автором енциклопедії п. Маґочим, із зацікавленням прослухав обговорення книжки, виданої українською мовою в Ужгороді, отримав у подарунок видання з автографом автора. Крім захоплення, енциклопедія породила в моїй душі також відчутній жаль; частина її матеріалів захоплює своїм трактуванням подій культурного життя лемків, інша частина – породжує жаль, що не може бути позитивно оцінена лемками в Україні.
Болить душа. Скільки ми стратили, “оберігаючи” завзято протилежні полюси нашої історії, культури? Від надмірного нагромадження різних думок, співставлень тріщить голова. І як було б чудово, якби лемки відмовилися від суперечливих суджень про нашу історію, культуру, національну приналежність! Належали би до єдиної лемківської організації. І нехай надалі називають себе “русинами” по-старому чи “українцями”. Лише нехай не забувають, що ми – діти однієї матері. При єдності ми могли б створити науковий інститут лемкознавства, пожвавити науково-дослідницьку діяльність, створити клуб патріотів Лемківщини, видавничий осередок, розвивати туристичну діяльність.
Мені цього року виповниться 85 років – і я вже не маю змоги включитися до активної праці у сфері інтенсивного розвитку культури моїх земляків-лемків. А тому закликаю молодших активістів, у руках яких знаходиться кермо впливу на суспільне життя, яким належить майбутнє. Візьмімо себе, як кажуть, у руки, і не затоптуймо народних скарбів у болото злоби та взаємної ненависті. Знайдімо між собою порозуміння, створімо спільний оргкомітет для підготовки ґрунту згоди. Зробімо все, що в наших силах, для досягнення й забезпечення єдності. Не забуваймо, що в єдності сила народу. Віддаймо всі сили для розквіту рідної культури, для кращого майбутнього українського народу!
Примітка:
* “Аннали Світової федерації лемків” ч. 2, Камілюс, 1975, 94 с.

“Наше слово” №10, 4 березня 2012 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Лемки

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*