Петро Скрійка ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ 2011-08-19
Насамперед у лемка кінь почав накульгувати, коли сонце відвозив підводою на захід, хоч воно й не просило про це.
Не нарікало, що йому гаряче на Лемківщині, що більш не хоче ходити горами, що болять його ноги, що набридли йому вівсяні коржі, а потім, немов за кару, спочатку зблідло, як місяць-молодик від польської тіні, а за хвилю пожовкло, наче помаранча від німецького пива.
Тепер хотіло б якнайшвидше повернутися в Бескиди, потягом, але в лемка – кульгавий локомотив, і мусить ходити з ним до ветеринара, який ніяк не може підібрати потрібної мазі й каже йому почекати в стайні до другої акції “Вісла”, коли знову виселятимуть лемків, назад.
Що ж робити лемкові, якщо в нього таке кульгаве щастя (?), нічого, однак, не каже і не нарікає, бо ще й язик у нього почав накульгувати.
Хотів лемко помолитися, відомо про що, бо вже набридло йому те шкутильгання. Одягнувся в чисті святкові штани, взяв монетку, щоб кинути на тацю, на випадок, якби Бог не хотів його вислухати, але дорогою зайшов до бару, й після цього його дорога окривіла та замість до церкви привела до костелу.
Дав монетку ксьондзові, бо польського бога в костелі ще не було – зателефонував з мобільника, що трохи запізниться, бо пробив колесо на Чумацькому шляху, – а ксьондз, як завжди, присоромив лемка: “Якийсь ти, лемку, на гроші кульгавий, з такими грішми йди собі ліпше до руського бога, він збирає по монетці на козу”.
І пішов собі геть пихатий у жіночій сорочці, з мереживом унизу, чоловічої не носив, бо йому це забороняв целібат, а в здивованого лемка почала кульгати віра, і він подумав собі: “Добре, що хоча б маю ще в хижі, на здорових ногах, свої – недільні руські, тобто лемківські, з грибами, – вареники”.
Вже сидів за столом на лаві, рук не мив, бо навіщо, адже й так зараз пальці маслом забруднить, аж тут раптом “стук-стук” у вікно: “То – я, лемківське сонечко, коли мене, лемку, врешті відвезеш (?), бо вже полудень, чи ти про це не знаєш, що в тіні мерзне Лемківщина (?), сніги зелені по пояс усюди, печі замерзли в хижах на печах, а дими не в’ються з коминів, дороги до церкви слизькі, заледенілі, і хори на хорах, замість співати, закутуються у свої кожухи з бур’янів і голосно хукають у квітучі долоні, до неба виють вовки уночі, а ти бавишся в кульгавого лемка”. – “Таке моє щастя”, – відповів лемко.
“Наше слово” №34, 21 серпня 2011 року {moscomment}
