Олена Гуменюк ■ ІСТОРІЯ ■ №24, 2020-06-14

Скільки в нашій історії ще невідомих імен героїв? На це питання важко відповісти. Так само як і важко іноді відслідкувати життєвий шлях такої людини. І не важливо, чим вона займається і в якій сфері себе реалізує. Визначальним тут є самоідентифікація, або іншими словами – пам’ять про своє «коріння». Мова піде про людей, які здобули світову славу, але ні на мить не забули про українське походження. Саме до таких належав Осип Хома «Віллі», боксер, рівних якому не було ані в Європі, ані в Америці.

Він народився у Відні у 1917 р. Незабаром родина переїхала до Станіславова (нині Івано-Франківськ). Тут непосидючий хлопчина пробував себе в боксі, звісно, непрофесійному. Та марив подорожами: «Я завжди мріяв про широкий світ. Бистриця – річка рвучка, але не широка, і мені не раз бажалося прямо втекти у світ і піти на «широку дорогу», – згадував Осип. Дивно, наскільки мрії однієї людини відрізняються в підлітковому та дорослому віці. Та все по порядку.

В п’ятнадцять років Осип вирішив піти за власними мріями. Залишає рідне місто, прямуючи до портових центрів Польщі – Ґданська та Ґдині. Його притягує море та жага мандрів. Однак, не менше за подорожі молодого дужого хлопця цікавив бокс. В Польщі йому не було рівних, навіть славетний польський чемпіон – Станіслав Пілат не встояв проти українського велета. Більше того, олімпійський чемпіон 1936-го – німець Герберт Рунге не витримав натиску кулака Осипа Хоми.

А кулак був непересічний! Як згадував друг боксера – Олег Лисяк: «Я побачив незвичайну постать. Людиною, яка звертала не лише мою увагу, але й увагу всіх людей, був високий, понад-нормального росту мужчина в чорному гумовому плащі і спортивному кашкеті, з малою валізочкою у руці. З-під кашкету гляділи ясно-блакитні очі, а п’ястук (кулак), що в ньому тримав велекан рукоять валізки, знаменував незвичайну силу».

Однак професійна боксерська кар’єра тривала недовго. Осипа Хому мобілізували на службу до військово-морського флоту Польщі, звідки він перевівся до торгового флоту. Так здійснилась його мрія про подорожі.  На торговому судні він 48 разів перетинав Атлантику, побував у Індії, Північній і Південній Америках, на о. Шпіцберген, низці тропічних країн. Зокрема, він 24 рази відвідав Нью-Йорк, де під час тривалих заходів у порті, брав участь в аматорських поєдинках з боксу. Зрештою в Нью-Йорку відбувся і його вихід на ринг як професійного боксера, що завершився перемогою українця над американцем – Гавлічеком. Хому помітив власник промоутерської компанії «Стенлі Гімнезіум» Гудмен і уклав з ним контракт. До речі, тоді українець і отримав прізвисько – «Віллі». Попереду було багато перспектив та успішна професійна спортивна кар’єра. Однак, як завжди, життя внесло свої корективи.

За умовами контракту, Осип мав повернутися до Польщі, щоб завершити роботу на торговому флоті. Що він і зробив у серпні 1939 р. Але в Польщі його застала війна і, відповідно, мобілізація. За роки Другої світової війни Осип Хома встиг побувати як у німецькому, так і у радянському полоні.

Не залишився він осторонь і українського націоналістичного підпілля. Зокрема, на Лемківщині, де воювала Українська повстанська армія, та приєднався у 1946 р. до сотні «Ударники» Степана Стебельського «Хріна». Йому доручили керувати сотнею під псевдо «Боксер». Товариші запам’ятали його вправним артилеристом, великим, дужим, часто босим (на його 45-й розмір було важко знайти взуття), з гарним почуттям гумору, готовим розповісти цікаві історії про свої численні подорожі.

І уже восени 1947 р. із рейдовою повстанською групою перейшов у американську зону Німеччини. Тут, у таборі для переміщених осіб в Міттенвальді, Осип Хома повернувся до боксу – тепер як тренер: тренував українську табірну збірну, брав участь у національних змаганнях на першість переміщених осіб у Вюрцбурзі в 1948 р. До речі, серед переміщених осіб так і не знайшлося сміливця, готового вийти в ринг проти українця. Так Віллі залишився непереможеним. Однак і про повернення на ринг самого Хоми вже теж не йшлося: за майже десять років багато змінилося у світовому боксі, та й він уже втратив форму, мав проблеми зі здоров’ям.

У 1951 р. Осип Хома емігрував до США, одружився, у нього народилася донька. Спробував почати нове життя далеко від Батьківщини. Але думками повертався до рідної землі, яка підлітку-велетню видавалась затісною та безперспективною. А дорослому Віллі-кулаку навпаки – бажаною та водночас недосяжною.

Як згадував його приятель Олег Лисяк під час їх останньої зустрічі: «Знаєш, – говорив Хома, – я переїхав так багато світу, бачив Полярну Зорю і Хрест Півдня, знаю як то там «За Уралом сонце сходить» і як виглядають тропікальні джунглі, а все таки, хоч непогано нам і тут – в Америці, я не можу забути цієї малої, рвучкої Бистриці. Колись мене тягнуло від неї в світ, а тепер я дав би півсвіту за те, щоб побачити Бистрицю ще раз». Та побачити рідну, милу серцю річку непереможному герою Віллі не судилося.

Стаття підготовлена за матеріалами архівів та інтернет-ресурсів.

Поділитися: