проф. Юрій Макар ■ ІСТОРІЯ ■ №15, 2014-04-13
Користуючиcь матеріалами з Бібліотеки та Архіву Канади, спогадами, якими з авторами тритомника «Від депортації до депортації. Суспільно-політичне життя холмсько-підляських українців (1915–1947). Дослідження. Спогади. Документи» поділилися переселенці 1944–1946 рр. до підрадянської України чи їхні нащадки, хочу подати декілька прикладів того, що довелося пережити моїм землякам під час трагедії 1944 р. і що фактично допомогло депортувати нас із Польщі.
Те, що траплялося кожної ночі, кожного дня, зрештою, кожної години в одному селі, у кількох селах, в окремо взятій чи у багатьох родинах, залишається таємницею в численних архівосховищах Польщі, України, Росії і, хоч це може й дивно виглядає на перший погляд, Канади, США та інших держав або в нікому не відомих записаних окремими людьми спогадах, які ніхто ніколи не публікував, автори яких померли, а записане припадає пилом у родичів. Останніми роками доводиться віднаходити такі спогади в родинах колишніх жителів холма, розкиданих по багатьох областях України.
Назва запропонованого матеріалу взята зі статті «Української газети» за 5 лютого 2004 р. Її автор Володимир Грисюк оповів про розстріл польськими бойовиками українського весілля 12 лютого 1944 р. у Верешині. Це село лежить за кілька кілометрів від ґмінного тоді села Потуржина, поруч є ще одне село – Витків. У якомусь матеріалі вже писалося, що тодішня Холмщина була доволі густозаселеним реґіоном, відстань між селами часто не перевищувала 2–3 км. Тоді люди мали рідню в сусідніх селах завдяки так званим міжсільським шлюбам. У даному випадку йдеться про весілля, яке відбувалося на Верешинській колонії. Отже, на православне свято Трьох Святих, а була це неділя, подружжя Михайла та Марії Михальчуків віддавало заміж доньку Стефанію. Гості з боку молодої зібралися в домі її батьків і частувалися, очікуючи на приїзд молодого, щоб викупити молоду.
Садиба Михальчуків стояла під Витківським лісом. Один з гостей, Іван Ходачук, сказав, що бачив біля того лісу озброєних людей. Інформація стурбувала присутніх і викликала занепокоєння. Але всі були зайняті очікуванням на приїзд молодого, що вимагало певної уваги. Грисюк, наприклад, згадав, що йому доручили перевезти підводу, якою він приїхав з ріднею, до хати свекра його дядька Петра Момота, щоб звільнити місце для приїжджих підвід із гостями молодого. Він це зробив. За його словами, «вже було чути музику з кортежу молодого, який проїжджав селом». Молодий увійшов зі сватами до хати, розпочався процес викупу нареченої, щоб після нього їхати до церкви на церемонію вінчання. Раптом хтось убіг до хати і закричав: «Банда!»
Такий сиґнал без зайвих пояснень був тоді зрозумілий українцям. Гості з обох сторін – і молодої, і молодого – кинулися в паніці тікати, хто куди. «А з лісу, – як пише В. Грисюк, – лавою з криком і пострілами сунуло кілька десятків озброєних бандитів». Вони оточили садибу. Заскочені зненацька люди не змогли організувати оборону, щоб чинити якийсь опір. «Впали від бандитських куль, – як пише очевидець, – батьки молодої Марія і Михайло Михальчуки, наречений на прізвище Курдупель. Загинули Максим Михальчук, Анатолій Михальчук, Ольга Матвіїшин, Альоша Панчоха, Петро Мужичук, Борис Луць, Петро Остапишин, Марія Недоріз і ще кілька чоловіків, прізвищ яких я не знаю. Кілька жінок було поранено. Поранених чоловіків бандити добивали пострілами в голову». Його дядькові й тітці та ще деяким гостям удалося втекти. Що ж до молодої, то вона дивом уціліла. Ось, як про це оповів очевидець: «Закінчивши криваву бійню, нападники зігнали жінок в окреме приміщення і шукали молоду. Але вона встигла скинути весільне вбрання, вдягнула інший одяг, а жінки її не виказали». Натомість нападники, пограбувавши гостей і садибу, «сіли за столи пиячити». Ось таким чином весілля закінчилося кривавою розправою з його учасниками.
Щось подібне про те криваве весілля також розповідав десять років тому диктор Львівського телебачення Петро Остапишин, уродженець міста Червонограда на Львівщині, батьки якого походили з Верешина. Після тривалих мандрівок уже підрадянською Україною вони опинилися в Червонограді. Сумну розповідь про весілля Петро записав за спогадами батьків. Його родичі брали участь у тому весіллі. Серед них був і дядько автора розповіді, якому тоді ще не було й 20… Загинув на місці. Інші родичі Петра кинулися тікати. «Вони бігли садком, – пише він. – Там куля наздогнала мого діда, й він загинув. Бабусю куля поцілила в щоку навиліт, але вона залишилася живою. Мамі – в ногу та спину. Звичайно, від ран мама знепритомніла, але коли через деякий час прийшла до свідомості й розплющила очі, то побачила, як з її батька, а мого діда, бандити знімали кожух, чоботи. Маму й бабусю повезли чужі люди в лікарню. Тим часом нашу хату спалили. Лишилася моя родина ні з чим».
Зустрічаються згадки про це трагічне весілля й у свідченнях жителів Виткова, Потуржина, Сушева у грубешівському Українському допомоговому комітеті (УДК) протягом квітня-травня кривавого 1944 р.
Другий злочин під Витківським лісом
Готуючи матеріал про криваву весільну трагедію на Верешинській колонії під Витківським лісом, я натрапив на згадку про подібну трагедію під тим же лісом. Про неї повідомив 27-літній Костянтин Дідух – учитель зі зруйнованого дощенту села Сушева Потуржинської ґміни. Свої зізнання 24 квітня 1944 р. у грубешівському УДК він розпочав із Різдвяних свят, з того часу, коли йому жодної ночі не вдалося проспати в хаті. «Місцем мого нічлігу, – як розповідав він, – була стодола, хлів або якась солома при стодолі». Удосвіта «упускав своє зручне місце спання і швидким кроком біг до хати, радий і веселий, що щасливо пройшла ніч. Невиспаний, втомлений до безкрайності йшов до праці».
За таких складних обставин учитель працював до середини березня. Але 15 березня запалало від нападу сусіднє Жабче, де скупчилося чимало мешканців з інших сіл, які намагались урятуватися шляхом утечі до близьких галицьких сіл під захист загонів Української повстанської армії. До Сушева доносилися постріли з автоматичної зброї, змішані з криком і зойками людей. Як повідомляв Дідух, «прибігли люди з Жабча, дуже перелякані, до мого села. Багато не хотіли ці люди говорити, тільки кричали переляканим голосом: „втікайте, бо поляки палять, а людей стріляють і ножами ріжуть”. Вхопив я малий пакуночок, наготований мною вже давно, й подався дальше, до сусіднього села».
Судячи з дальшої розповіді, село, до якого подався Дідух, це був Потуржин. Навпростець туди не було й 2 км. Там він застав багато людей з різних сіл, які збиралися до галицького села Угринова. За його словами, «у кожній хаті було по 5 або навіть 8 родин». Страх перед неминучою розправою з боку польських загонів, які щораз ближче підходили до села, змусив людей вирушити в дорогу в пошуках порятунку. «Великий табір людей на конях і пішки раненько вирушив із Потуржина в сторону Галичини, [до] села Угринова», – згадував сушівський учитель. Як він розповів далі, «табір людей далеко не доїхав, тільки до Виткова. Недалеко від Виткова є ліс», з якого «вийшла велика банда, добре озброєна, й почала стріляти в людей, які посувалися в сторону Галичини. Багато людей і коней було забито по тій дорозі».
Цілком зрозуміло, що серед утікачів «витворилася велика паніка. Люди кричали, плакали й порозбігалися на всі чотири сторони. Дорога покрилася густо людськими й кінськими трупами. Багато було тяжко ранених, а бандити підходили від одного до другого і в страшний спосіб добивали ранених. Я мав знову велике щастя, [бо] вдалося мені якимось чудом продертися між живими і побитими, між озброєними і неозброєними до села Угринова». Ось так закінчив свою трагічну розповідь той, чиє життя протягом тривалого часу вимірювалося щастям прожитої доби, й кому довелося стати свідком страхітливого погрому багатьох десятків людей, головна і єдина провина яких полягала в тому, що вони були українцями.
У Витківському лісі в попередні роки я з батьками неодноразово бував, тому що містилася там Безодня, до якої влітку на богомілля йшло багато людей, і не лише з навколишніх сіл. Мені важко назвати, яке храмове свято це було. Але неподалік у Потуржині храмовим святом був день Св. Петра і Павла – тобто 12 липня. У моїй свідомості утвердилося переконання, що до Безодні ходили саме цього дня. Оскільки моя мати народилася в Потуржині, то на Петра і Павла ми щороку там бували. Родинна хата матері стояла на довгій вулиці (куті), що називалася Майданом, на самому краї села, звідки було зовсім недалеко до Витківського лісу. Безодня являла собою прямокутник, не більше як 2–3 м, обмежений дуже старими дошками, якщо довіряти тому, що зафіксувалося в моїй дитячій пам’яті. За переказами, на цьому місці колись давно нібито стояла церквиця. Вже не пригадую, з яких причин, за леґендою, вона, як тоді казали, «пішла під воду». З того часу та вода стала чудодійною. І люди туди ходили не лише у святкові дні, а часто й просто для того, щоб цілющою водою вилікувати якісь недуги. Її пили, обмивали нею обличчя, руки. Після війни я туди вперше потрапив через 20 років, але Безодні, на жаль, не зміг відшукати.
Отож у місцях, куди люди з незапам’ятних часів ходили, щоб віддати шану своїм пращурам, над ними та їх священною пам’яттю жорстоко поглумилися напередодні вигнання їхніх нащадків з рідного краю. На жаль, ані з Верешина, ані з Виткова я не маю знімків. Проте картина всюди тематично однакова. Тому докладаю знімки з того місця, яке колись було добре доглянутим православним цвинтарем у Потуржині, на якому стояла старовинна каплиця, а за цвинтарною огорожею красувалася церква Св. Петра й Павла, дякувати Богові, не зруйнована, а перенесена по війні аж на Північне Підляшшя, до села Райська. На одному знімку – єдині дві могили, вони доглянуті. На іншому – хрести з колишніх надгробків.
