Володислав Грабан ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №38, 2020-09-20

Спомин про Теодора Кузяка — до 10 річниці од дня смерти

Коли наприкінци Ропиці-Руской скрутите з дорогы, што веде з Ґорлиц през Конечну до Бардийова — зыйдете з «Бардиівского шляху» в ліво, найдете ся на дорозі до Бортного. Село Бортне відоме вшыткым Лемкам. Певно неє другого такого в Бескидах, де врятувало ся так богато лемківскых памяток культуры — дві церкви, старий цмінтар, десяткы, може соткы камінных хрестів, придорожніх капличок, сыпанців і немало старых хыж. Врятували ся тіж Лемкы, якы повернули з выгнаня.

Тоты вшыткы «нюансы» як і люди, знал досконало вродженец того села, Теодор Кузяк, а был він чловеком «поважно-жартобливым», зато кажду ситуацию «віділ по свому». Повіджме – был, бо на жаль, одышол од нас десят років тому, 26 вересня 2010.

Коли идеме през Бортне, в його середині находиме дві прекрасной вроды сьвятыні. Єдна, старша вісемнастовічна, св.св Космы і Демяна,  друга збудувана в 20-роках минулого віка.

Побіч ґаздівскых подворців, на загородах стоят фундуваны перед першом і другом сьвітовом войном хресты і сьвяты фіґуры. Очы мандрівця розчытуют мена і назвиска фундаторів і на яку памят поставлено… за здоровля, за щастливий поворот з Гамерикы,  Жертвам Талергофа. Інтенциі  і подіі села вяжут ся зо собом.

Над Бортным мережыт ся Мережка, двигат горбатий хырбет Корнута і вкрыват глубокы печары збійників. Маґурич майорит в синім небі вершками ялиц і споминат каменярів, што добывали пісковий камін на кресты. Верхы, якы окружают сельску долину,  наповняют єй запахом ліса, розсівают вітерец над стріхами хыж,  котрий крутит дымом з коминів і підносит го до неба прикрашеного круглыма хмарками. Они, як овечкы, щыпаючи траву — повільно переходят пасвиско, і єдна по другій, дрібным кроком заходят за верх.  Ховают ся за высокій ковпак гір, за ялицьовы стромы, за буковы зелены дебря. Довкола так зелено,  же ани не видно сонця,  здає ся — сьвітло і повітря зелене.

Позерам на верхы гір, то на досконало вірны старій архітектурі лемківскы хыжы, на маківкы сьвятынь, то зас на творы Теодора Кузяка.

Його галерея,  то звычайна лемківска хыжа, в котрій векендово помешкувал. Находит ся на протів сельского дому культуры, побіч церкви, над річком — можна повісти, в середині села. Кузяк бы мене поправил і повіл бы — в центрі села. А є ту, поза двома церквами спомнений дім культуры, склеп і давна молочарня, но і автобусовий пристанок з місцьом до завертаня, бо дале ідеме юж піше.

Хто не знал Теодора Кузяка, то памятал го з «Нашого Слова» як Юрка Бортняньского, Гриця Быбля, Нестера Чепігу — бо такыма псевдонімами Теодор ся підписувал і довгы рокы «воювал» на «Лемківскых сторінках». Соткы його дописів, оповідань, можете найти в архівных номерах тыжневика, почынаючи од 1964 року. Нашли ся там м.інш. такы оповіданя:  «Війтовий суд», «Млинці з Высокого Маґурича», «Гудак Микыта в небі», «Такє было моє дітиньство», «Семе не крад, бо…», «Єден ден з пастушого жытя», «На службі», і дужє, дуже другых якы описували минуле Лемківщыны. Творчіст Кузяка насякнена рефлексийом, доскверливым гумором; одночасно любовю до рідной землі, до села в якым пришол на сьвіт. В оповіданях показує Лемківщыну, котру сам памятал з дітиньства, як і зо споминів родичів, дідів, прадідів, селян, котры народили ся ищы в другій половині ХІХ столітя.  Є там наш сусід — корчмар Жыд, коваль Циґан, сельскє весіля, будний ден і сьвяточний час, прикметы і людскы хыбы, віруваня і традициіі, а вшытко підсіяне зеренком гумору якій товаришыл сільскій погідній атмосфері. Аж на безхмарне жытя селян, приходит тяжка доля — война і выгнаня. Трагедия поодинокых родин і цілого лемківского племена.

Коли пришол час, і міг єм ближе познати автора тых оповідань, заприязнити ся, зрозуміл єм, же Гриц Быбель, Юрко Бортняньскі як і Нестер Чепіга то тота сама особа — то Теодор Кузяк. Стиль писаня, язык, нагадувал Кузяка, але певности не было. В року 1999 запропонувал єм Теодорови выдати його оповіданя в книжковій формі. Так зродили ся «Давно, то были часы», а в два рокы пізнійше, «Догасаюча ватра». Книжкы выдала «Наша Загорода» за фонды зобраны людми, якым наша культура николи не была чужа. В 2012 переклад выбраных творів на польску мову, під званьом «Opowiadania i humoreski łemkowskie”,  надрукувал «Лемко Тавер», з авдіобуком по лемківскы, авторства Оксаны Грабан.

Треба повісти, же Кузяк своі оповіданя «малювал образами» – записувал минуле чудовом бесідом середньой Лемківщыны, добавлял го субєктивныма спостережынями штоденности. З його засобу слів, давной складні можеме одзеркалити чысту мову, аку добрі може розуміти схід і захід Лемківщыны. Кузяк то «боляий гумориста». Од його гумору болит душа, на верх выходит наша наівніст, часто глупота. Косым оком образує Лемків. Гашковым позором передвідує што наступит – і не кланят ся больванам, не грає як іншы, мелодию на яку ждали новы володаре. Радше в вымушенім поклоні осьмішує іх. Кузяк працювал «на дві рукы». Вілний час, коли го міг найти, присьвячувал другій своій любови — малюваню. Бортняньска садиба Кузяка кыпіла кольорами, пахнула фарбом і покостом.      

В білшости необрамуваны образы закрывали вільну частину стін. Тым способом на стінах розцвитал давний сьвіт: врізаны до беріжка камінны певниці, над котрыма вырастали як улийі деревяны сыпанці,  розписане село, на фоні котрого красувала ся старинна церков з ґонтовом окрывом,   шор — в шор,  як в натурі,  бо Кузяк не фантазювал: то не так, же якысий артиста махне сой пензльом і церков два раз більша  — повідал. Дрібниць пильнує, бо то они творят климат, автентизм його творів. То означало, же не мож было «домалювати» вікно, коли го там не было.

На горбах пристає зерно. Сплітат ся шахівниця поодинокых кусків поля порізаного зеленыма меджамы. Соломяны стріхы рівненько накрывают людскы садибы, перед якыма маєстатично колышут ся журавлі похыляючы до холодной крениці своі дзюбы — деревяны відра якыма наберано воду.  Серед гір, з затопленых яруг выснуват ся кубятко гмлы — аж по сам край глубокого ліса, при котрім стоіт збійник Сипко з Мацины. Одяг в него народний, біленкій. Шырокій корпус сперают сильны ногы дородного драба. Як бы не стрыльба выміряна перед себе, здавал бы са спокійным ґаздом. На єднім з полотен камінний двір-замок з желізном брамом. Перед ним, на высокім скалистім березі, стоіт пару свобідных драбів якы міркуючы позерают в його сторону. – То на польскых панів ідут нашы! Тым разом не «не по коляді» – оповідал Кузяк. Тихы села нагадуют «никифоровы образкы». Ностальгічны, затоплены в карпатскій природі, досконало одзеркалены архітектурным стильом, ждут якбы на ґазду. В оліях домінуют три кольоры: зелений,  синій і бронза. Бє з них зелене тепло, бо Кузяк на перекір Никифорови, завзято любил зелений колір і выкорыстувал го на «масову скалю». Нелегко оперувати зеленым сьвітлом, а єднак в образах Кузяка про домінанту зеленого находиме вымір лемківского існуваня в Карпатах. – Трафит ся — як сам повідал — поповнити портрет і історичну картину. Портрет для показаня деталів… одягу, а історичну картину, для …підкресліня лемківскых звязків зо східньом церквом і древнім Києвом.

Нерадо давал Фецьо своі образы на выставкы. Сам єм зорганізувал іх пару при нагоді «Лемківской поетичной осени», в тім сталу експозицию в Зиндранівскім Музею Гочів, під званьом «Церкви Малюваны». – Што я ся буду афішувал – повідал.

Знам, же розмалюваний через Кузяка лемківскій сьвіт, як і тот записаний словом, органічно сплетений з карпатском земльом, з жытьом селян, жытьом автора. То такы люде як Кузяк, творчо выполняли розорену культуру, записували выгнану лемківску памят. Чого не переказало нам слово писане, свобідно доповнювал колір оліі. Товаришыла ім атмосфера, котра на ново народжувала минуле  – історію і легенды давной краіны з тепла званой — Лемковина. Тото, што часто перестало матеріально існувати, по чім неє гнес сліду — дарує нам в розписах полотна, в звуку слова, залюблений в краіні зеленого сьвітла — Теодор Кузяк.

П.С.

Коли вертам до оповіданя «Гудак Микыта в небі», вірю, же так само як гудак Микыта, што так сильно тужыл за Карпатами, аж втюк з неба пішкы на землю – Теодор Кузяк поступил бы подібні. Сіл бы на срібний розколысаний космічным вітром ровер і погнал молочном дорогом до рідного села, до Бортного. Лем з обручы  розогнаных колес сыпал бы ся зьвіздний пыл…

Заясьніло небо над Корнутом, над Маґуричом і вшыткы бы повірили: — Вернул домів наш Фецьо!

Поділитися: