КОЖЕН має право вибору

Фейлетон Григорія СподарикаПОГЛЯДИ2011-01-27

Йому тепер 18 років, але до Польщі потрапив, як був ще маленькою дитиною. Назар приїхав сюди разом із мамою, яка шукала кращої долі. В Україні жінка залишила своїх близьких і рідних, усе попереднє життя, яке зруйнував чоловік, його схильність до алкоголю та психічна неврівноваженість. Рішення забрати сина у Варшаву прийшло тоді, коли чоловік став над нею і дитиною з ножем у руці.
Згодом жінка познайомилася тут із поляком, однак той, замість надання партнерської підтримки, почав її переслідувати: не допускав до леґалізації перебування, обманював у справі шлюбу.

А маленького ще тоді Назара використовував як дешеву робочу силу – він, будучи дитиною, відрами носив вугілля, не мав де нормально помитися, їсти мусив десь на сходах, бо за столом у кухні не було для нього місця. Спроби матері відсунутися від токсичного партнера не вдавалися, а життя в постійному стані залякування і погроз стало настільки нестерпним, що жінка вирішує вчинити самогубство. Проте в лікарні її рятують, а завдяки добрим людям вдається захистити від переслідувача, уникнути депортації й отримати дозвіл на тимчасове перебування. Щодо останнього, тобто з отриманням відповідних документів, то Назар матиме менше щастя – йому виповниться на той час 18 років, через що автоматична леґалізація його перебування у рамках об’єднання сім’ї як дитини стане неможливою. Щоб залишитися з матір’ю в Польщі, він муситиме подолати лабіринти коридорів місцевої бюрократії, що не так просто зробити.
Написане вище – це скорочена версія історії, яка нещодавно була представлена на сторінках “Gazety Wyborczej”. Розповідь закінчується словами про те, що Назарові зараз важко уявити собі виїзд в Україну, бо для нього напевно це вже не буде повернення: “Він живе в Польщі протягом 15 років, приїхав сюди малою дитиною. Польською мовою володіє без східного акценту, а української не знає взагалі. Зрозуміло, що відчуває себе поляком. А ким мав би бути?” – задає риторичне питання авторка, пишучи останні слова цієї статті.
Можливо, представлена таким чином беззаперечна прив’язаність Назара до Польщі допоможе йому в процесі леґалізації перебування. Однак журналістка впливового видання не повинна – навіть з добрими намірами – опиратися на такі спрощення. Після прочитання тексту складається враження, що польська самосвідомість дійсно була особистим вибором хлопця, проте він не був єдиним можливим варіантом, як це пробує представити авторка. Адже хлопець міг залишитися при своїй первісній українській ідентичності або навіть, якби йому це відповідало, вибрати китайську. Арґументації, що, мовляв, хтось живе у Польщі і володіє польською мовою, замало, щоб таку людину впевнено і однозначно називати поляком. Так само, як не можна сказати, що завжди те, що народилося в стайні, – це кінь. Доказом цього є не лише наша громада, але також інші меншини чи представники інших націй, які, живучи над Віслою, не зрікаються своєї культури, традицій та національної ідентифікації. Може, це занадто слабкий арґумент, проте, згідно з тим, як описує газета історію Назара та його матері, досі в Польщі їх не спіткало забагато доброго, щоб вони мали вагому причину так швидко й легко ототожнюватися з цією країною. Український письменник Василь Симоненко написав колись у своєму вірші, що все на світі можна вибирати, однак вибрати не можна тільки батьківщину. Життя показує, що це не така проста справа, як декому могло б здаватися, і може варто залишити за людиною право вибору. Принаймні не слід позбавляти її такого права, ставлячи риторичні запитання.

“Наше слово” №5, 30 cічня 2011 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Погляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*