Людмила Лабович ■ ГРОМАДА ■ №6, 2020-02-09

Обрядові страви на Підляшші

Ритуально-обрядові страви завжди відігравали важливу роль у підляській кухні та у культурі села. Деякі із них ще й сьогодні присутні на столі підляшан.

«К-тя, к-тя»

Старіші люди кажуть, що коли в сім’ї має хтось померти, сич хатній кричить «к-тя, к-тя». Кутя в народній традиції Підляшшя пов’язана не так зі Святвечором, як з похоронними та поминальними обрядами. Що підляшани звали кутею? «Кутя – то ячміенна такая каша наварана. Самая», – пояснює старіша жителька Збуча.
Кутя досі присутня під час ритуалів, що пов’язані з поминанням померлих – на «сороковую», «роковую», а також на обідах після похорону, хоча зараз це найчастіше зварений рис, прикрашений зверху ізюмом. Цю обрядову страву ще й нині подають першою на поминальному обіді.
Варто згадати, що колись після обіду в поминальні суботи кутю залишали на столі: «Кажут, коб двери троху билі пудчиняни, бо то души придут і треба, коб вони почастоваліся» (Пасічники-Великі).

«Гу-гу-гу, дайте кішку як дугу!»

У традиційному підляському селі святкування Нового Року не могло обійтися без кишки-кашанки. Цю ритуальну страву готували господині на Оготуху (Гоготуху), тобто в останній день року. У святковий вечір у багатьох селах переодягнена молодь ходила від хати до хати та просила господарів, щоб почастували цією ж кишкою. Звучали тоді різні, найчастіше недовгі, приспівки, які починалися словами: «Васильова мати пошла гоготати» та закінчувалися вигуком: «Гу-гу-гу, дайте кішку як дугу» (Орішково), «Гу, гу, виносьте ковбасу, бо хату розтрасу» (Дуб’яжин).
Хоча зараз молодь по-іншому зустрічає Новий рік, але деякі господині ще й нині печуть кишку в останній день року.

«Бусьол, бусьол клєкотун»

Кожна дитина, яка вчиться на Підляшші української мови, знає, що таке «буслови лапи». Це невелике обрядове печиво у вигляді лелечиної лапи, яке вже багато років випікають на заняттях української мови в садках і школах перед святом Благовіщення. «Буслови лапи» в давнину готували як знак шани для лелеки – священного птаха – та радості з приводу приходу весни. Деякі господині пекли також лелечине яєчко, бо як казали в Збучі «на Благовіещинє вже треба, коб іцє бусьол знюос». У Красному Селі робили й борону. Чому печиво у вигляді господарського знаряддя? Тому що колись господарі затягали на клуню стару борону, щоб лелеки могли зробити на ній гніздо: «Бо то файно, як на клуні у когось бусьол зробіт гніздо».

Великодні обрядові страви

Важко уявити Великдень без круглої паски з літерами ХВ зверху та кольорових яєчок – писанок і крашанок. Паска як символ достатку і багатства завжди мусила бути зроблена з великою старанністю та з найкращих продуктів. «Так само ж тепер, як і колісь, додається буольш масла, жовтки, коб пишна, жовта була, коб яйціма пахла. Знати, що то Велікдень», – пояснює Ніна Явдосюк з Добриводи. У деяких селах паскою звали круглий обрядовий здобний хліб, в інших – це був мазурок. Досі ці святкові паски-мазурки залишаються обов’язковою великодньою стравою.
На святковому столі не може забракнути й писанок і крашанок. Фарбування яєць дослідники пов’язують з прадавнім народним звичаєм зустрічі весни. Яйця були та є досі важливим атрибутом Великодня, хоча як подарунок для дітей від хресних батьків – «волочебне» – побачимо вже частіше, ніж писанку «кіндер яйце».

«Короваю, короваю, я тебе качаю»

На свято Юрія на Підляшші «качалі коровай». Коровай, як і паска, містив у собі символіку, пов’язану з культом хліба. «На Юрія пекут коровай і ідут на полє. Покотіш по житі і велікодних ієць положиш, коб уроділо збуоже», – згадує Марія Максим’юк зі Збуча.
У Курашеві говорили:

Короваю, короваю,
Я тебе по збуожи качаю.
І я тебе короваю прошу і дожидаю
На другі руок, коб усіе сусіеде і я дождалі
І коб ще їм гроши веліся
І коб ще їм у хлівах велосьо.

Коровай – ритуальний жертовний хліб – був також символом весілля. Пекли його заміжні жінки – коровайниці, співаючи спеціальні пісні. Дуже добре барвистий ритуал зберігся у Дашах, Черемсі і Добриводі. Зараз жінки з фольклорних ансамблів відтворюють його під час фестивалів, залучаючи до цього молодь, наприклад, дівчат з фольклорного колективу «Гілочка» з Черемхи. Окрім того, щораз популярнішими стають майстер-класи випікання короваю, на які приїжджають любителі фольклору з цілої Польщі.

«Прослі каши нема паши»

Заговоривши про весілля, варто згадати й про інші ритуальні страви: кашу і капусту.
Обрядове вживання каші пов’язане з вірою в магічну силу зерна. Каша як символ щасливого одруження і плодючості була на весіллі завжди. «Прослі каши нема паши», – говорили в Курашеві, завершуючи весільну гостину в неділю.
До капусти ж співали весільних пісень. У Мокрому неподалік від Більська-Підляського виконували таку приспівку:

Ти, капоста моя, розкапустілася.
Ти, девчино чорнобриво, то й розпустілася.
Ти, капуста моя, і качанє моє.
Ти, девчино чорнобриво, то й коханє моє.

Сьогодні, коли весілля перенеслися до ресторанів, важко уявити весільні бесіди з традиційними короваями, кашею і капустою.

Хрестинна каша

Каша вважається також обрядовою стравою на хрестинах. У хрестинному ритуалі вона була жертвою духам та символізувала продовження роду. На Підляшші кашу варила кума. Посередині неї в глиняній мисці робила дірку, а її береги прикрашала квітами. До каші по черзі підходили гості, давали гроші – за це отримували ложку каші. Сьогодні це призабутий хрестинний звичай.

Фото авторки статті

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*