Кася Комар-Мацинська ■ ПОГЛЯДИ ■ №8, 2021-02-21

Під кінець першої зими в Перемишлі зі мною трапилась пригода. Це був початок березня, котрась із неділь, коли раптом після кількох тижнів весняного сонця випав густий сніг.

Пригадую, що тоді вже починався Великий піст і в Народному домі розписували писанки. Близько дев’ятої ранку я добрела нерозчищеними дорогами до міста і залишила машину на паркінгу біля площі Ринок. Протягом дня я займалася різними справами, а коли повернулася до машини під вечір – не було жодного шансу знайти її серед великих кучугур. Спершу я розчищала реєстраційні номери, а коли побачила свій Опель та якось відкрила двері – виявилося, що я не маю нічого, чим можна було би ці замети прибрати. Я зняла куртку і почала згортати нею сніг, який, до речі, весь час мальовничо навалював мені просто в обличчя. Потім стало зрозуміло, що в мене немає і щітки – тож я взяла гаманець та оглянула пластикові картки в ньому, вибираючи, якої мені шкода найменше, аби почистити нею шибки. Тоді, до речі, я також зрозуміла, навіщо мені у Перемишлі бути учасницею клубу Ikea Family. 

Після цього дикого розчищання мої руки просто скам’яніли (чи хтось у березні носить рукавички?) і, щоб хоч трохи зігрітись, я чимскоріш почимчикувала до найближчої кав’ярні, власником якої був мій знайомий, Павел. Він уже збирався зачинятися, але, побачивши велику ходячу бурульку, вирішив змилосердитись, увімкнув кавоварку і зробив мені велике горнятко гарячого напою. Я пила каву і розказувала йому про свою непідготовленість до раптового повернення зими, про те, що у Ґданську такого не бувало. Павел слухав мене, кивав головою, а потім злегка посміхнувся і сказав: «O tym mieście musisz się jeszcze sporo nauczyć» («Тобі ще треба багато чого вивчити про це місто»).

Певно, якби я тоді так не перемерзла, ці слова не запали б мені у душу. Утім, це була свята правда, Перемишль та його клімат треба вивчити. І я тут не лише про раптові снігопади, а й про пам’ятні дошки, що падають так само несподівано.

Про знищення дошки на стіні будинку на вулиці Ринок 26 у Перемишлі ми повідомляли на перших сторінках у №7 «Нашого слова». Коли трапляється така подія, завжди виникає також питання, як її висвітлювати, аби не згущувати фарби, не зробити з цього дешеву сенсацію та перш за все – аби знов не «налякати Перемишлем». І так надто часто я чую коментарі в стилі: «Ви там у Перемишлі то маєте кашу», «У Перемишлі якісь ненормальні люди живуть», «У Перемишлі, тобто там, де ніколи не буває нормально». І, хоч ти й відкладаєш убік роздуми про те, чи в такому разі сама ти нормальна, раз тут живеш, – легше не стає. Бо усвідомлюєш, що твоє улюблене місто, твій особливий центр світу має, м’яко кажучи, не найкращу репутацію. З’являється навіть враження, що Перемишль став певним, завжди гіршим, мірилом: всюди краще, ніж тут. І що насправді так страшенно мало між нами, навіть самими українцями у Польщі, «понадрегіональної» солідарності.

Перемишль не зводиться лише до конфліктних точок, хоча вони, коли з’являються, перекреслюють низку тих позитивних речей, яких вдалося добитися спільними силами. Тому як одна з локальних активісток, яка любить своє місто, а його зміцнення та розвиток сприймає певною мірою як стиль життя, я хотіла би поділитися з вами тим, що я встигла дізнатися про Перемишль.

Мабуть, ніде у Польщі я не бачила стільки флагштоків з біло-червоними прапорами на приватних ділянках, як у Перемишлі та на його околицях. Їх приблизно стільки ж, скільки й синьо-жовтих стягів у населених пунктах уздовж траси з Шегинь до Львова. І хоча, чесно кажучи, я не веду статистики, але помічаю виразну та постійну потребу тутешніх людей демонструвати й укріплювати свою національну позицію. З одного боку, це, звісно, виглядає як своєрідна суспільна параноя, але з іншого – це типова ситуація для будь-якої прикордонної території. Тому на ній дуже легко наживатися.

Утім, українська присутність в історичному міському просторі Перемишля природна і помітна навіть тоді, коли дуже не хочеться її бачити. Щоби її позбутись, треба було би зрівняти з землею усе Старе місто (читачі-кресов’яни, не сприймайте ці слова як підказку, будь ласка). Неважливо, скільки вулиць вдасться перейменувати, які публічні заходи відмінити, які дошки розбити. Українці (поряд із поляками, австрійцями, євреями тощо) століттями будували і творили Перемишль, вони й надалі в ньому проживають, розвивають його і творять. Не дозволяють говорити замість себе самих, дбають про свою спадщину. Мають громаду, свої установи, живуть згуртовано, і все це – в умовах одного, не найбільшого населеного пункту. Саме тому він є немовби лакмусовим папірцем, індикатором для визначення рівня «кислоти» у польсько-українських відносинах.

Локальний контекст прекрасно вписується у ширшу, геополітичну картину, де в умовах російської агресії кожна дестабілізація на кордонах України є бажаною. Якщо до цього додати немалі внутрішні польсько-польські конфлікти, дуже підсилені теперішньою владою, ситуація Перемишля зовсім перестає дивувати і бути винятковою. Це одна з частинок більшої головоломки, суть якої – у поглибленні суспільних відмінностей і непорозумінь.

Дошка, присвячена трьом видатним перемишлянкам (Олені Кульчицькій, Вінценті Тарнавській та Хелен Дойч) – це лише один із епізодів, який вписується в ідентичність Перемишля. Від моменту її створення до знищення. Те, що перш за все варто про неї пам’ятати – її встановили польки, для яких українська присутність у місті мала і має велике значення. Думаю, що тих, хто розбив пам’ятку, саме цей факт розсердив найбільше.

***

Після тієї першої зими у Перемишлі жодна наступна не була настільки суворою та непередбачуваною. Клімат потеплів, подумалось мені. Як виявилося цього року – таки ні. Не все так просто і однозначно. Навіть якщо клімат змінюється, це не відбувається у рівному, послідовному темпі. 

А якщо вже залишити ці кліматичні метафори і сказати щиро – попри все, надзвичайно цікаво вивчати Перемишль, придивлятися до нього як до своєрідної лінзи реальності. Навіть коли не все, що тут так виразно бачиш, тобі подобається, – ти перебуваєш у центрі  важливих подій. А від твоєї присутності, розважливості та реакції залежить дуже багато.

Поділитися: