Василь вродився 22 червня 1917 року в американскій Пенсильванії, в місточку Монсен. Як закінчилася Перша світова війна, мої родиче 1920 р. вернули до старого краю, значит – до рідного села нашого няня Білцареви. Я вродився 18 лютого 1922 р., як третій син моїх родичив. Мав-єм лем 9 місяци, як мій няньо Василь поїхав другій раз до Америки. Бив змушений на такій житьовий крок, бо його дост велька ґаздивка бива барз занедбана, стодова і стайня не надавалися до ремонту – треба биво будувати вшитко од нова. Іпотека бива обтяжена спадковим довгом: 300 долярив молодшому брату Володимирови (Анна і Текля били юж сплачени). Няньо не вернув з Гамерикн без долярив. Сплатив брата і повертав деяки бабини довги.

І аж втовди баба Марина преписала нотаріяльно свою ґаздивку свому найстаршому синови. Пред першом войном з няньовом сестром Анном оженився вахмістр австрийской поліції Григорій Федун, котрий резидував в Бобові, а потим – в Снітниці. В неприсутности няня, баба велькодушно викроїва зо свойой ґаздивки “осмину” і записава свому “пану зятьови”. По війні, нянів шваґер Григорій не бив юж таким паном, поїхав до свого Тернополя, на Загребелі поставив скромний домик і працював на пошті.
Але верну до початку зарибкового еміґранта мого няня: тяжко працював, але як на тоти часи то і добри зарабяв. Баба Марина 1910 р. написава до свого сина Василя такі лист: “пришли 400 дулярив, бо продаєся поле коло нашого ґрунта”. Не биво конкурента в купуваню, бо нихто в селі не мав тівко пінязи, то в коротким часі баба купива од жида в Грибові “Гілярівку” і приорава ей до свого поля. Як зят Григорій виїхав зо свойом родином на схід, то шваґер зас за 400 долярив продав “Гілярівку” мому няньови. В результаті лем осмина ґрунту коштувала няня 800 долярив. І як не мав плакати, коли 1945 р. бив змушений поїхати на “Вишневу Україну”. Дахто повіст жем одишов од темату, бо мавєм писати лем о браті Василю. Так, то правда, але єдно питаня: чого Василь закінчив 8-річну гімназію аж в далеким Тернополі, а таки сами школи били в близким Новим Санчи і Горлицях. Як Василько скінчив 5-ту клясу початковой школи (до 1934 р. бива в нас така школа з українском мовом навчання), його вчитель Михаїл Гуцалюк повів до нашой мами так: “Ваш Василько дуже добри вчится, треба його післати до гімназії в Новим Санчі, колись будуть з нього люде”. Мама не могла ся сама рядити, то написава до няня о позволіня, яке не достава. Няньо категорично заборонив. В тот час сам учитель написав до няня, пояснюючи му, яке добро даст свому синови, як даст му можливіст вчитися дальше. Гордий карпаторус йому одписав: “Я не жичу собі, жеби даколи мій син на моїм пецу будував Самостийну Украіну”. Вчитель юж добри знав завзяту лемківску душу. Не погнівався, лем дальше робив свою повиннист. При тихій маминій згоді, до Санча сам пішов з Васильом, котрий без жадного клопоту здав до першой гімназияльной кляси. Мешкав в “Руській Бурсі”, котрой настоятельом бив о. Кульчицкий. Мешкало ту, в тот час, понад 40 хлопців з цілой Лемківщини (з самой Боґуши било трьох, котри вчили ся не лем в гімназії, але і в інших професійних школах. Няньо 1931 р. вернув з Гамерики, побесідував з о. Кульчицким і погодився на дальшу науку Василя. Котрисого дня під час шкільних вакацій приїхала до нас тета Анна (няньова сестра) з Тернополя і разом з няньом урадили, же ліпше буде, як Василь поїде з ньом на схід – буде в ней мешкав і разом з єй дітми вчився. Кажди вакації приїжджав з Марисьом, Любом і Владком до нас. Цілима днями лазили по горах, сьпівали, лем я мусів пасти корови, полоти бурян, грабати сіно. Василь здав матуру в 8-річній гуманістичній гімназії ім. Словацкого, приїхав домів, а няньо казав му пасти корови.
– Няню, люде будут ся сміяти.
Якби-с не здав матури, направду биво би то смішне, – одповів няньо.
Василь на самого ярнього Крижа 1938 р. поїхав за море до краю свого народжиня. За 3 роки працював фіґурантом інжинєра, котрий все іщи міряв дівичи ліси Вірдзинії. Вечерами в суботу і неділю ходив до школи, де то вчився англицкой мови і початковой інжинєрії. Як японці напали на Пірль Гарбор на Гаваях, зостав покликаний до войска. Початково служив простим вояком – танкістом, але скоро авансував на офіцера. Служив довго, бо аж 20 років, потим в стопню майора Американьской армії прешов до резерви. В часі вільним – на урльопах вчився мистецтва в професора. По войску вчився на університеті в Мерилянді – Колюмбія, який закінчив з науковим титулом маґістра мистецтва. За 15 років бив вчительом в середній школі мистецтва (Гайскул в Сакраменто) малюваня, різби, цераміки і фотоґрафіки.
Василь 1963 р. прислав мі запрошиня, купив-єм летуньскій білет до Сан-франциско. Акурат Василь мав вакації, то місяц возив мене автом по цілий Каліфорнії по найбільше атракцийних місьцях – таких, як Голівуд і Диснейлянд в Льос-Анджелесі, або зас далеко на півнич під Ореґон, де видів-єм гору Шасту з вічно ледовом шапом, а в єй піднижу дозрівав виноград і цитрусови овочи. Оглядали-зме вигаслий вулькан, а блиско него індиянский резерват. В своїй біблійотеці мав книжку “Майн Камф” з особистим підписом і печатком Гітлера.
– Одкаль єй маш? – звідав-ємся Василя.
– Як закінчилася війна, быв-єм в Берліні. Належав-єм до комісії, котра з совєтами ділилася особистима трофеями Гітлера. Потим бив-єм в Парижу, Римі, Сеулю, а найдовше – в Токіо, бо аж 7 років і, так то злетіло.
– Повіч мі тераз, штос приблизно робив?
– Якто што, робив-єм тото, што казали, бив-єс в войску, тос повинен знати, як то є.
– Я знам, як є при войску, але повіч мі конкретно, ци цілий час сідив-єс при бюрку дакотрого штабу, ци нюхав-єс фронтовий порох?
– Того не будеш знав і веце ся не зьвідуй. Тото не знат і моя Бетти (жена). Я присягнув пред високим воєнним судом, же тоту таємницю возму зо собом до гробу.
– І взяв, помер на 88 році свого не так аж спокійного житя. За місяц часу померла його Бетти. Поховани обоє на цвинтарі для заслужених Америці. В остатніх роках свого житя намалював ґрафіком 32 образи з історичной і побутовой лемківской тематики та подарував Федорови Ґочу до його Музею в Зиндранові. Комплет з 33 ґравюрами з лемківской тематики подарував Музею історії і культури лемків у Львові. Я 1993 р. у Львові видав альбом “Лемківщина у творчості Василя Мадзеляна” зо вступним словом Івана Красовского і поясненями до ґравюр Семана Мадзеляна. Його малюнки прикрашали остатні сторінки перших випусків “Ватри” аж до 35 числа. Брав участ в числених персональних виставках. Мам і я деяки памятки по ним, кілька образив ріжного малярского мистецтва, дешто інше. Але найбарже собі ціню пласкорізбу Ісуса і Марії, зроблену з дерева двотисячлітньой секвої (редвуд).
Василь не курив і не пив, не пропадав за товариством. Цілима днями пребивав в своїй “сьватині думаня” (студійо) пред шталюґом, в робочим фартуху з пензльом в правій руці (дача в Казадеро над самим Тихим океаном).
До гнешнього дня не знам, на што в Америці бива му потрибна росийска мова, котром так чисто розмавяв, як родовитий москвичан.

Вічна Йому памят.

“Наше слово” №26, 24 червня 2012 року {moscomment}