Коріння вирване – але не всохле

Надія Калуш ■ ІСТОРІЯ ■ №50, 2018-12-16

Депортації, вимушені еміграції, евакуації без повернення, трансфери та спеціальні військові операції. У повоєнні роки сотні тисяч західних українців пройшли через ці випробовування. Про їхні долі, пам’ять про втрачену домівку в Національному музеї історії України в другій світовій війні у Києві вирішили розповісти музейною мовою.

Фото надане музеєм

Виставковий проект «Вирване коріння» презентує персоніфікований вимір трагедії. За словами кураторів виставки, матеріали для проекту активно збиралися впродовж року. Наукові співробітники навіть вирушали в експедиції з метою поповнення колекції фонду про повоєнні лихоліття.

Родинні реліквії розміщені в дев’яти вітринах. Кожна з них показує окрему сторінку повоєнних переміщень. Відкривається експозиція раритетами родини Гузарів. Документи й світлини представляють долі тисяч галичан, які напередодні вступу радянських військ, передбачаючи репресії, вимушено поїхали на Захід.

Значна частина виставки свідчить про примусове переселення в радянську Україну українців з Польщі впродовж 1944–1946 років. У центрі постійної експозиції – колесо від воза родини Баків із Перемищини.

«Депортації розділили представників цієї родини: одних переселили в Україну, інших – на північ Польщі. Тому ми обрали колесо як символ дороги, яка перемелює людські долі, змінює стиль життя», – пояснює наукова співробітниця музею Ганна Рафальська.

Ще задовго до виставки про трагічну долю українців з Польщі в музеї свідчила вітрина з родинного архіву Патриляків, вихідців із села Нагоряни на Сяніччині. Зі світлини 1935 року дивляться на нас три покоління родини – ясні погляди, стрункі чоловіки, жінки у святкових сукнях із дбайливо укладеним волоссям, усі ошатно вбрані за міською модою.

Внук нагорянина, історик Іван Патриляк – професор, декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Саме він був науковим консультантом виставки, адже знає про трагедії депортацій не тільки з архівів та наукової літератури, але й пам’ятає спогади рідних, переселених 1946 року на Тернопільщину. «Тільки у 89-му році мій дід Іван зрозумів, що повернення назад не буде. Не добудовував хату, все хотів повернутися, – повідав родинну історію Іван Патриляк. – Люди вірили до останнього, але їх обманули. Вирвали з корінням, розсіяли, знищили велетенський культурний пласт. І заради чого? В ім’я зміни світу, суспільства і людини – тих змін, які пропагував радянський режим. Цей режим кинув людей у пекло. Переселенці сягнули його дна».

У пам’яті мешканців західноукраїнських сіл примусові переселення закарбувалися як відплата радянської влади за протидію радянізації та підтримку українського визвольного руху.

Окремі розділи виставки розповідають про виселення в Сибір членів родин оунівців і упівців, про так звані «сільськогосподарські переселення», коли мешканці сіл, які не бажали записуватися до колгоспу, за спротив колективізації в авральному режимі цілими колгоспами примусово вивозилися у східні та південні області України. Зокрема, експозиція розповідає про такі переселення у Дніпропетровську область мешканців сіл Русилова на Тернопільщині та Соб’ятина на Волині.

Отець Олекса Петрів, який нині відповідає за зв’язки УГКЦ із політичними органами влади, прийшов до музею не з порожніми руками. Нащадок переселеної родини з с. Орів під Трускавцем приніс родинні реліквії – світлини, вишитий рушник та образ Богородиці-Одигітрії. За словами отця Олекси, з бойківського села його рідних розпорошили по всьому Союзу: в Сталінську область (нині Донецька область України), Архангельську та Пермську області Росії.

У Києві – це вже не перша спроба презентувати депортаційні сторінки української історії в музейному просторі. Виставки з цієї тематики вже організовував у Національному музеї історії України Український інститут національної пам’яті спільно з Тернопільським обласним краєзнавчим музеєм. Широкий резонанс здобула експозиція виставки, представленої торік у Львові в Музеї етнографії та народного промислу. Темою показу були три великі переселення: «обмін населенням» між Польщею та УРСР 1944–1946 років, депортація кримських татар із Криму 1944-го та вимушене переселення українців та кримських татар з окупованого Росією Криму, також – із Донецької та Луганської областей, починаючи з 2014 року. Тематичні виставки також регулярно проводять краєзнавчі музеї Галичини та Волині в обласних центрах, зазвичай приурочуючи їх до круглих дат. Активністю відзначаються історико-краєзнавчий музей у Винниках під Львовом, лемківський музей у Монастириськах на Тернопільщині. Хочеться вірити, що українські музеї продовжать науково-пошукову роботу в цьому напрямку і представлятимуть надбання, які показуватимуть масштаб втрат і долі конкретних родин, не тільки до наступних роковин.

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*