Константи Ґеберт: «Ми не настільки різні, як на цьому наголошують»

ПОДІЇ ■ №50, 2018-12-16

18 листопада в Народному домі у Перемишлі троє інтелектуалів-гігантів – професор Анджей Менцвель, Константи Ґеберт та професор Мирослав Маринович – провели спільну дискусію про останнє 100-ліття польської незалежності, багатокультурність та стан польсько-українських відносин. У ролі ведучої зустрічі виступила Ізабела Хруслінська. Пропонуємо вашій увазі декілька найяскравіших висновків, які пролунали під час енергійного обміну думками авторитетів світу гуманітарних наук.

Багатство багатокультурності

Професор Менцвель порівняв Перемишль зі своїм родинним містом Єленя Гора, яке також має багатокультурну історію (до війни воно було німецьким). Проте зараз, на відміну від Перемишля, в Єленій Горі не відчувається, що німецька там присутність є для польського населення будь-якою культурною загрозою. Навпаки – поляки співпрацюють із німцями в економічній сфері, і це переноситься на їхнє взаємно мирне прикордонне існування.

Під час прогулянки Перемишлем Константи Ґеберт дослухався, чи українська мова присутня на вулицях міста. Сподівався знаного з інших багатокультурних осередків ефекту, коли мешканці вільно переходять з мови на мову в одному реченні тільки тому, що іншою мовою доцільніше описати якусь емоцію або ситуацію. В Перемишлі такого не існує. На вулицях чути виключно польську мову. Це, на думку Ґеберта, змарнований шанс – українська присутність повинна бути важливою складовою ідентичності міста.

Багатокультурність в Польщі весь час розглядається як якийсь обтяжливий чинник. Тут відчувається потреба зміни способу мислення про неї – не як про проблему, але як про виклик, – зазначає Анджей Менцвель.

Суспільство може пишатися багатокультурністю лише тоді, коли перестане її боятися. Так відбулося у Львові, доказом чого є, серед іншого, написи на мурах старих будинків польською мовою та на івриті. Коли суспільство більшості весь час відчуває ірраціональну загрозу з боку іншої культури, воно намагається винести її за рамки основного дискурсу, стерти всі сліди її присутності з публічного простору, – переконаний Мирослав Маринович.

«Братня риторика» та «нарцисизм дрібних відмінностей»

Риторика в стилі: «Польща та Україна (або: Україна та Росія) – це братні народи, між якими роками проливалася братня кров» – шкодить. Висловами про споконвічне побратимство зловживають, вони спонукають до первинних, племінних реакцій. У випадку відносин між незалежними державами та суспільствами головним є усвідомлення та визнання відмінності іншої сторони; того, що вона є цілковито окремим суб’єктом із власною історією. Ми не маємо права говорити, як «наш брат» має ставитись до своїх внутрішніх справ. Поляки та українці є незалежними суб’єктами історії, тому настільки важлива тут повага та пошана до відмінностей, замість безкінечного апелювання до ідеї побратимства, – говорить Анджей Менцвель.

Як в поляків, так і в українців культивується «нарцисизм дрібних відмінностей», хоча насправді, по-людськи, ми дуже схожі одне на одного, ми не настільки різні, як на цьому наголошують; це не означає, що ми однакові, просто ми занадто зосереджуємося на конфронтації відмінностей (Константи Ґеберт).

Коли одна людина не розуміє поведінки іншої людини, вона припускає, що ця інша людина робить щось погане. Поляки не розуміють, що українці зараз мислять через призму війни, а це вимагає усвідомлення: чому ми натискаємо на курок, стріляючи у ворога. З іншого боку, суспільство за воєнних часів має більшу схильність до насильства, не тільки на фронті – і це дуже небезпечно. Таке суспільство мусить контролювати себе і знати, звідки чекати удару, а де і як шукати союзників, – вважає Мирослав Маринович.

Дві свічки 1 листопада

Взаємні молитви 1 листопада на польських та українських військових похованнях – це не тільки гарна традиція та нагода віддати пошану загиблим. Це перш за все пересторога перед тим куди може завести взаємний брак розуміння та ворожнеча. Особливо, коли протягом останніх 25 років вважалося, що історія завершилась, бо в нашій частині світу було досить спокійно (Константи Ґеберт).

Ініціатива 1 листопада почалася 2002 року – незалежно від неприхильного наставлення до неї польських та українських політичних середовищ. Мала вона зав’язати простір міжнародної співпраці на суспільному рівні, який намагався і намагається далі стягати політичну напругу, дедраматизуватити і деміфологізувати дотеперішнє спостерігання польсько-українського протистояння (Мирослав Маринович).

40 градусів морозу

Міжвоєнний період – це відновлення Польщі як держави, тобто перемога поляків, але одночасно поразка українців, їхніх державотворчих ідей та стримінь. Сьогодні можна б цю реляцію окреслити коротко «win-lose» (з англійського: переміг-програв). Десятиліттяпізніше, такі інтелектуали як Ґєдройць, Осадчук, Куронь, формулювали нову ідею підходу до наших відносин, в якій і Польща, і Україна можуть бути «winwin » (переміг-переміг) та разом більше здобути, як поодинці. В цьому плані 20 років української незалежності було як «honey moon» (медовий місяць) в польсько-українських відносинах, пояки були для українців ласкаві. Проте зараз знов вертає думання «win-lose». Мабуть, це загальноєвропейська хвороба, що коли є за довго добре то приходить зміна влади і всі дотеперішні добрі напрацювання ідуть в забуття (Мирослав Маринович).

Немає антисемітизму або націоналізму, коли довкола важко жити всім людям, наприклад, панує реальний холод – 40 градусів. Тоді люди попри різницю стають солідарними – мусять собі допомагати та довіряти, твориться спільнота. Але коли ще живемо у відносно комфортабельних обставинах, треба виразно говорити, що є багато «паскуди» в наших народах, не можна того приховувати. Не повинні творити ми ілюзії, що один є кращий, а другий гірший. Не можемо вдавати, що спілкуються з собою одні ангели (Константи Ґеберт).

Громадянське суспільство

Поляки втомилися від України. Після першого захоплення Революцією гідності, збентеження окупацією Криму та війною в Донбасі, прийшли приголомшення та втома. Війна триває вже п’ять років, затягується, не видно її кінця. Суспільство не витримує такої довгої напруги та перестає до неї дослухатися або вдає, що її не існує (Анджей Менцвель).

«У Польщі зараз суспільство практично однорідне етнічно, думає, що творить громадянське суспільство. Це неправда, причому громадяни Польщі цього не помічають, не розуміють. Проте це стає помітним, коли настає непевний час, як тепер. Сьогодні знову перші скрипки грають етнічні відмінності, якими живиться мова ненависті. До того ж, функціонує переконання, що поляки мають вчити українців, як працює громадянське суспільство. Це нонсенс. Насправді українці навіть не усвідомлюють, що мають кращу громадську свідомість, ніж поляки, це їхній великий успіх!

Мій син, який п’ять років тому поїхав до Києва на Майдан, подзвонив мені тоді та сказав: я вперше в житті побачив громадянське суспільство». Українці мають чим пишатись і повинні це знати (Константи Ґеберт).

На основі висловів з дебатів опрацювала Кася Комар-Мацинська

Поділитися:

Категорії : Україна-Польща

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*