Комітет Держбезпеки СРСР проти Організації українських націоналістів: документи та свідчення

Ярослав Присташ ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №19, 2020-05-10

Я з великою цікавістю взявся до читання зібраних Василем Даниленком документів про ставлення комуністичної влади УРСР до українців закордоном, адже цією темою досі займалося небагато дослідників. Уже були публікації про діяльність польських спецслужб, пов’язану з національними меншинами, зокрема українською (монографії Ігоря Галагіди, Романа Дрозда, Ярослава Сирника, Аркадіуша Слабіґа), але якою була політика радянської України до своїх «співвітчизників»? Свідчення про це зібрав Василь Даниленко у книзі «Влада УРСР і закордонні українці (1950-1980-ті рр.)».

Ці документи дають певне уявлення про методи, які використовувалися у боротьбі з «українською націоналістичною буржуазією». Влада республіки іноді була змушена реагувати на культурні здобутки закордонних українців, щоб не відступати від «змагання за душі людей». Так, випуск «Енциклопедії українознавства» стимулював видання аналогічних книг в Україні, пам’ятник Тарасові Шевченку у Вінніпезі мав вплив на появу такого ж у Москві.

Спецслужби УРСР базувалися спершу на довоєнній українській спадщині (матеріалах музеїв, наукових товариств, архівів тощо). На їхній підставі складали списки невигідних осіб, яких переслідували, викрадали або навіть вбивали. З часом робота спецслужб зосередилася на агентурній діяльності: наприклад, шпигуни входили у середовища діаспори, аби контролювати їх зсередини. Совєтська контррозвідка боролася проти відправлених в Україну емісарів (спеціальних представників інших держав чи політичних організацій, що мали виконувати переважно секретні доручення – ред.), які допомагали дисидентам або контактували з ними. Іншим методом було створення важелів впливу на Заході – підтримка совєтофільських ворожих організацій. Такими приязними «прогресивними» формуваннями були Ліга американських українців, Товариство культурних зв’язків з УРСР, Лемко-союз – у США; Товариство об’єднаних українців Канади, Робітниче запомогове товариство, Товариство культурних зв’язків з Україною – у Канаді: товариство «Родина» в Австрії; Слов’янське товариство в Англії; Союз співвітчизників у Німеччині. Іноземним медіа Комітет держбезпеки СРСР (КДБ) підкидав вигідні статті для компрометації та дискредитації окремих людей (особливо щодо злочинів часів Другої світової війни) саме тоді, коли відбувалося українсько-польське або українсько-єврейське зближення. З’являлися публікації, що мали загострити відносини між бандерівськими Закордонними частинами ОУН і мельниківськими ОУН-солідаристами – наприклад, вони стосувалися убивств мельниківців.

КДБ дуже ретельно стежила за іноземними туристами, серед яких часто були українці – громадяни західних держав. Служби УРСР утворювали  товариства зв’язків із закордонними українцями, через які поширювали пропаганду, публікували маніпулятивні статті, наприклад, у «Вістях з України». Для нейтралізації впливу ОУН створювали фіктивні формування, які нібито довго боролися з комуністами
в Україні, так звані легендовані групи. Серед арештованих там були агенти, завдяки яким спецслужби перехоплювали канали зв’язків між діаспорою, зокрема ОУН, й українцями в УРСР.

Серед 231 документа є й ті, що стосуються українців у Польщі та Словаччині. У повідомленні КБД до Центрального комітету Комуністичної партії України від 1965 року йдеться про те, що в Українському суспільно-культурному товаристві і в Союзі українців-русинів Словаччини (СУРС) «закордонні націоналістичні центри мають свою агентуру, яку використовують для збору наклепницької інформації з України».  Попри те, що українські видання «систематично знайомлять українське населення Польщі і Чехословаччини з життям Радянської України, здобутками нашого народу в розвитку економіки, науки і культури (…), почали з’являтися деякі тлумачення та оцінки розвитку української радянської літератури, які збігаються з тими висновками, до яких приходить українська буржуазно-націоналістична преса за кордоном», – йдеться у документах. Їхні автори мають на увазі публікації в «Дуклі», «Новому житті» «Українському календарі», «Нашому слові» (а також «Нашій культурі»). Саме завдяки СУРС у «Дуклі» перед вторгненням Радянського Союзу до Чехословаччини виходили набагато сміливіші тексти, ніж у наших виданнях у Польщі. Так, статтю Івана Дзюби «Очисний і життєрадісний вогонь» у журналі «Дукля» (№ 1 від 1965 року) КДБ оцінило, звісно ж, як націоналістичну. В «Українському календарі» за 1965 рік з’явилася світлина вітража Опанаса Заливахи, Алли Горської та Галини Севрук, а також стаття С. Вербицького про творчість цих митців та Віктора Зарецького – «Буяння молодих талантів». У «Дуклі» за 1966 рік Юрій Бача і Йосип Шелепець запропонували нову періодизацію української літератури від 1917 року, що не збігалося з офіційною в УРСР. Гострі оцінки літературної творчості («стагнація», «обмеження», «догматизм», «вульгаризація ідей», «деградація внаслідок фізичної ліквідації», «боротьба з графоманією») серйозно занепокоїли КДБ. Зокрема – коли такі думки з’являлися у «братній республіці». Крім цього, «Нове життя» і додаток до «Нашого слова» – «Наша культура» – у 1965-66 роках ставали на захист української мови. Спецслужба доповідала також про статтю Марка Царинника з США (члена редколегії мельниківського журналу «Смолоскип»), матеріал Остапа Лапського «Засмучена жіночість» в «Нашій культурі» про творчість Ірини Жиленко та Людмили Скирди. У «Дуклі» (№ 1 від 1966 року) високо оцінили діяльність Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби, а в «Нашому слові» (від 15 травня 1966 року) вийшла стаття про молодих поетів Ліну Костенко, Івана Драча, Віталія Коротича, Людмилу Скирду, Ігоря Калинця, Василя Голобородька, Валентину Отрощенко. У Чехословацькій соціалістичній республіці (ЧССР) з ініціативи «Дуклі» з’явилася антологія перекладів чеською мовою збірки віршів «Українські поети» (1965 рік), у якій були твори Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Бориса Мамайсура, Василя Стуса, Ігоря Калинця. Совєтські органи закидали, що автори «не порадилися з Соціалістичною партією України» і оприлюднили вірші, неопубліковані в Україні «через свою незрілість та низьку художню вартість», у той час як на Заході про них відгукувалися схвально (№ 11 «Сучасності» від 1965) року. В «Українському календарі» за 1966 рік вийшла стаття про Михайла Грушевського, яку підхопило «Радіо Свобода» – а це, на думку спецслужб, використовувала ворожа пропаганда «для злісних наклепів на радянську дійсність». Також на цій радіостанції була передача про «Наше слово» (та його 500-й номер), яке вимагає реабілітації діячів української літератури, мистецтва, науки, культури». Аби побороти цю крамолу, треба було провести «роз’яснювальну роботу», тобто Товариство культурного зв’язку з українцями закордоном та Українське товариство дружби і культурного зв’язку із зарубіжними країнами мало запросити редакторів з Польщі та Словаччини і «надати їм допомогу для більш глибокого і правильного висвітлення питань розвитку сучасної української літератури, підготувати статті про неправильні позиції і тлумачення, з якими виступають деякі автори цих видань». Крім цього, журнали «Вітчизна» і «Дніпро» були зобов’язані опублікувати критику статей з Польщі та ЧССР.

Ще один документ під назвою «Інформаційне повідомлення КДБ УРСР до ЦК КП України про діяльність Українського суспільно-культурного товариства в Польщі за 31 липня 1985 року» (отже, з часів горбачовської перебудови) містить такі рядки: «За отриманим КДБ УРСР даними, у місті Кракові (Польська Народна Республіка) під прикриттям офіційного «Українського суспільно-культурного товариства» діє українська націоналістична група, очолювана Володимиром Мокрим, доктором Яґеллонського університету. Її учасники проводять ворожу обробку радянських громадян, що приїздять до ПНР, роблять спроби налагодити зв’язки з націоналістично налаштованими особами в Україні. Зазначена група має підпільну друкарню. Планує виготовляти і засилати в УРСР антирадянську літературу. У проведенні ворожої СРСР діяльності її ватажки користуються підтримкою папи римського, спільно з реакційно налаштованими католиками ведуть пропаганду територіальних домагань Польщі до Радянського Союзу». Особливо абсурдні останні слова – що «націоналістична група» українців хоче спільно з поляками відірвати від СРСР клаптик України на користь Польщі.

Переглянувши ці кілька документів про діяльність українців у ПНР і ЧССР, можна помітити, що їх недостатньо. Це – загальні звіти, доповіді, інформаційні повідомлення тощо, але у добірці немає оперативних документів, що показували би деталі роботи спецслужб. Бракує, наприклад, оцінки діяльності Миколи Мушинки зі Словаччини, Мирослава Трухана або Лева Ґаля з Польщі; пряшівського видання збірки віршів Богдана-Ігоря Антонича «Перстень молодості» (1965 рік); історії про українських студентів з Польщі у Києві та їхнє видворення. В одному документі з 1980-х років згадується про вихід творів українських авторів у польських самвидавах, але немає нічого про «Культуру» Єжи Ґедройця.

Добірка чітко показує, що найважливішим ворогом для совєтської України були середовища ОУН. Це правда, але виходить, що поза цим інші дії українців були периферійними: жодного документа про Богдана Осадчука, навіть серед матеріалів канадської діаспори нічого немає про митрополита Іларіона (Івана Огієнка) чи справу Юрія Шевельова. З оприлюднених документів випливає, ніби боротьба з церквами в екзилі була не такою важливою. Тільки один раз згадується митрополит Йосиф Сліпий, немає документів про його наступника – митрополита Мирослава Любачівського.

Іншим полем боротьби була пам’ять про Голодомор. Так, збереглися документи про спроби дискредитувати Леоніда Плюща чи Петра Григоренка. 1987 року почалася операція «Фарисей», що мала на меті протидіяти кампанії про Голодомор, скомпрометувати членів комісії конгресу США та фільм «Жнива відчаю».

Книжка, однак, – всупереч своєму заголовку – не має на меті показати весь спектр діяльності закордонного українства. Дуже селективна добірка документів має продемонструвати ідейні протиріччя і боротьбу за впливи в заокеанській діаспорі між ОУН (б) і ОУН (м), а документи вказують, як КДБ «вставляла палиці в колеса» цим організаціям. Методи боротьби були цікавими: совєтські спецслужби випустили навіть фальшиві листівки нібито від української діаспори в Канаді – з вимогою надати самостійність провінції Манітоба (1969 рік). Зрештою, і саме видавництво «Смолоскип» засноване мельниківцями, тож стає ясно, чому добірка документів – така вузька. Я б радше назвав цю збірку «КДБ і ОУН» і не висував би претензій щодо представлення усього закордонного українства.

Василь Даниленко, «Влада УРСР і закордонні українці (1950-1980-ті рр.)». Київ: Смолоскип, 2017 – 649 с.

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*