ІНТЕРВ’Ю ■ №48, 2018-12-02

Ольга Соляр (етнологиня, Перемишль)

На мою думку, перформанс був незрозумілий через відсутність інформаційної частини. Саме тому він лишав місце для власної інтерпретації. Анна в процесі шиття не відповідала на запитання перехожих, які так і лишалися недоінформованими. Оскільки в Перемишлі сполучення червоного й чорного кольорів викликає негативні емоції – шиття сорочки в цих кольорах мало такий самий неприємний ефект. Маю враження, що позитивно акцію сприймали лише ті, хто й досі був на стороні українців. Непереконані або вороже настроєні такими лишилися й надалі. Пояснення акції, яке можна було прочитати в Інтернеті або в медіа, зрозуміла тільки невелика частина людей, яка дійсно бажала поглибити свої знання.

Один чоловік під час акції прокоментував її: «Якщо хочете діалогу, то, може, варто було зшивати польський та український прапори. Я думаю, така акція була б більш чітка, прозора й проста – завдяки цьому її краще б зрозуміли в Перемишлі, особливо на вулиці. Перформанс Анни, на мою думку, був мистецтвом заради мистецтва, не приніс жодного результату, нікого не переконав, усе лишилося на своїх місцях».

Наталія Тимець (психологиня, Перемишль)

Це – нешаблонний артистичний спосіб показати свою думку. Це звернення уваги на проблему, яка останнім часом знову нас турбує. Утопічною й вимріяною ситуація була б, якщо сорочку зшивали б ті, хто допустився наруги над нею… Але те, що такого не сталося, символічно показує реальність: ті, хто хоче миру, шукають способи, а ті, хто не хоче, шукають приводи, щоб було погано, – так, як у коментарях українофобів на цей перформанс… Можна зробити все можливе, але в будь-якому випадку буде не так або замало. Тому це важлива акція не для тих, хто не бажає розмов. Їх у такий спосіб не переконати, бо ці люди дотримуються подвійних стандартів: «Що можна попові, не можна попаді». Тобто, мовляв, ми в себе маємо свою історичну політику й можемо нею маніпулювати, а ви, українці («Упаїнці»), маєте відректися від своєї історії, бо нам вона муляє, тоді, можливо, поговоримо. Це шантаж зверхньо настроєних людей, до яких через мистецтво не пробитися. Вони розуміють мову сили в економічному вимірі, й поки Україна не стане на ноги, будуть знущатися. Тоді навіщо це? Мені особисто цей жест, як перлинка в багні: показує, що є мислячі люди, є прояви справедливості, є простягнуті руки до діалогу, є бажання слухати й готовність розуміти, але передусім – це великий акт відваги, якого багатьом українцям дуже бракує. Загалом, показувати в будь-який спосіб свою думку – добре. Краще, ніж мовчати. Працюймо, щоб стати на ті «ноги», дбаймо про себе, про таких друзів, як Аня, й не біймося.

Петро Тима (голова Об’єднання українців у Польщі)

Справу про те, що сталося 26 червня 2016 року в Перемишлі, нині намагаються закрити кількома фразами – винуватців затримано, іде суд, який винесе вирок, тому нема потреби повертатися до цього. Як і ініціаторка акції, голова «Homo Faber» Анна Домбровська, вважаю, що все ж таки потреба є. По-перше, вона виникає з поняття гідності – мав місце напад на людину, яка йшла в традиційній релігійній ході. Її фізично атаковано, привселюдно принижено, в неділю, в центрі міста. По-друге, винуватці не відчувають жодного дискомфорту, навпаки – перед судом звинувачували жертву в агресії та провокації. Те саме в залі засідань Сейму рп зробив депутат Томаш Жимковський. Таких ганебних дій припустилися люди, які підкреслювали свою релігійність, факт, що беруть участь у прощах на Кальварію-Пацлавську, чи вболівальників до Ченстохови. Однак, ці «суперхристияни» не спромоглися ні на одне слово вибачення чи матеріальну компенсацію своїй жертві. По-третє, у багатьох після цієї події залишилося кілька фотосимволів: пан К. – оголений, зі шматками сорочки, безпорадно стоїть на вулиці Словацького в Перемишлі; на асфальті лежать церковні хоругви, а навколо перелякані обличчя учасників ходи. Такого не можна просто так забути. У країні, де понад 90% суспільства вважають себе католиками, вчинено наругу над церковними хоругвами, над релігійною ходою, над людиною, її гідністю та над українською національною символікою. Коли офіційні заяви та статті забуваються, коли час бере своє, полька з Любліна Анна Домбровська вирішила висловити своє нестандартне «ні». Її акція – це голос громадського спротиву, протесту проти наруги над українським у Польщі, в якої різні обличчя. У Перемишлі – атака на ходу, в Молодичі, Верхраті – знищені, спрофановані надмогильні пам’ятники, у Любліні – ненависницькі слова воєводи Пшемислава Чарнека. Це німий крик – проблема надалі існує, злочини не названо, не покарано, наругу не виправлено. Це німий докір – серед представників польського суспільства та влади немає бажаючих вести діалог із жертвами. А. Домбровська не лише висловила протест, але й символічно показала вихід із глухого кута: насамперед треба змінити картину дня – тому ми побачили процес зшивання сорочки в тих самих барвах, які стали поштовхом до атаки. Другим етапом мав би бути діалог. Проте, що тут важливе, – без першого не може бути другого.

Поділитися: