Ігор Щерба, відповідальний секретар «Нашого слова» ■ ПОГЛЯДИ ■ №44, 2016-10-30
Останнім часом мені здається, що ми живемо не в Польщі, а на Волині, більше того, навіть повернулися до 40-х років минулого століття.
З усіх боків чуємо: «Волинь» та «Волинь». Радіо і телеканали наповнені рекламою фільму Войцеха Смажовського, з екрану телевізора промовляють коментатори й історики, серед яких немало псевдоісториків і пропаґандистів.
Вулицями столиці шугають автобуси з рекламою фільму, вона й на вагонах метро, вуличних бігбордах. Підходячи до банкомата по гроші, бачимо на екрані сумні очі Зосі – головної героїні фільму. Так виглядає на щодень привертання «східних кресів» до пам’яті громадян Польщі.
У період комуністичного режиму люди жартували, що страшно відкрити навіть холодильник, тому що там можуть бути «вічно живий» Володимир Ілліч Ленін або місцевий комуністичний генсек Едвард Ґерек.
Може, варто і нам згадати, як з цією Волинню було.
Отож, на початку ХХ ст. на політичну арену вийшли два державні мужі: у Польщі – маршалок Юзеф Пілсудський, а в Україні – головний отаман Симон Петлюра. Заклавши між собою військовий союз, вони відвоювали від більшовиків Київ. Однак Москва виявилася сильнішою, а дивізії Червоної армії забрели аж під Варшаву. Кажуть, лише чудо і генерал УНР Марко Безручко урятували Польщу та Європу від більшовизму. Потім, після Ризького договору1, східний кордон Польщі став на річку Збруч. Тим самим віддано червоним Україну, а її західні райони припали Польщі. Таким чином Пілсудський поміняв свого союзника Петлюру на земельні володіння в Галичині та на Волині. Потім перед знедоленими, обшарпаними й голодними вояками УНР, інтернованими у Щипйорні, він сказав: «Ja was, panowie, przepraszam». І це все…
Пізніше була «державна асиміляція» неполяків, яку проводив на Волині воєвода Генрик Юзевський (військовий товариш Ю. Пілсудського). Полягало це, між іншим, у тому, що державну посаду (вчителя, робітника на залізниці або урядовця) міг отримати лише поляк (римо-католик) за походженням. Про це згадує, наприклад, Богдан Осадчук, батько якого не міг працювати вчителем на рідній землі, а змушений був переїхати у польське місто Піньчів.
Крім того, уряд Польщі на свій спосіб задумав прискорити асиміляцію (економічні реформи віце-прем’єра Еуґеніуша Квятковського). Це мало відбутися в рамках проекту побудови з 1936 р. військових заводів у Центральному індустріальному окрузі (Centralny Okręg Przemysłowy), який розміщувався в районі міст Радом, Кельці, Скаржисько Камєнна. Передбачалося, що протягом 20 років (до 1945 р.) удасться повністю асимілювати непольську робочу силу, яка прибуде сюди до праці з Волині та Галичини. До речі, подібний захід у 50-ті роки зробили комуністи, будуючи великий металургійний завод «Нова гута» поблизу міщанського, реакційного Кракова.
Варто нагадати і про те, що польська держава на Волині вела колонізаційну політику. Родини військових у відставці отримували великі земельні ділянки і державні кредити на розвиток сільського господарства. Одночасно український селянин мав щораз менше прав і щораз менші ділянки землі на своє утримання.
Імперські плани довоєнної Польщі не вдалися. Звідси маємо пацифікації українських сіл у 30-ті роки, фільтраційний табір для політично небезпечних у Березі-Картузькій2. Потім був договір Молотова – Ріббентропа і ІІ Світова війна.
Нині, за словами одного українського коментатора, фільм В. Смажовського, якого цей же коментатор називає «польським малим Квентіном Тарантіно», відрізняється від інших тим, що його головним завданням було вщерть наповнити кров’ю кіноекран. На мою думку, фільм «Волинь» не передає історичного контексту волинської трагедії. Про нього можна сказати: українсько-польське «love story» – ТАК, історична правда про українсько-польські стосунки – НІ.
1 Ризький мир – договір, підписаний у Ризі 18 березня 1921, який формально закінчив польсько-радянський збройний конфлікт у 1919–1920 роках, санкціонував поділ українських і білоруських земель між Польщею та Радянською Росією.
2 Береза-Картузька – концентраційний табір, утворений 1934 р. в місті Береза-Картузька (тепер білоруське місто Береза) на Берестейщині, як місце позасудового інтернування супротивників керівного режиму. (Вікіпедія)
