КОМЕНТАР: У постійній кризі

Степан Мігус – голова Ольштинського Відділу ОУППОГЛЯДИ2009-07-02

Коли йдеться про допомогу держави національним меншинам, то годі позбутися думки, що надавати її дуже складно через постійну, суцільну й безперервну кризу, яка панує протягом багатьох років. Тому й нічого дивуватися, що представники уряду в спільній з меншинами комісії, засідаючи в Ольштині, ледь не на всі можливі способи жонґлювали словом “криза”, яка “нарешті” нагрянула, і, мовляв, “добре буде, якщо фінансування національних і етнічних меншин наступного року вдасться утримати на дотеперішньому рівні”.

Кілька, а навіть кільканадцять мільйонів злотих для меншин у державі з кількадесятимільярдним річним бюджетом – це крапля. Для меншин – це теж “крапля” в морі потреб у культурно-освітній діяльності. Якби і цього було мало, то ці гроші капають щороку з великим запізненням, ставлячи під загрозу припинення виплачування зарплат, видавання газет, альманахів, організування планованих культурно-освітніх заходів щонайменше протягом першого кварталу кожного року. Така “неквапливість” міністерських чиновників дивує тим більше, що з року в рік щораз раніше треба складати заяви на окремі проекти.
Складається враження, що чиновники, чиїм завданням є співпраця з меншинами (а отже, завдяки їм мають роботу), не лише дуже нерадо розстаються з “касою”, офіційно призначеною на потреби національних меншин, а й ще менш радо щось докидають. І от їм з неба падає… криза, тобто тепер можна спокійно розвести руками та сказати: “Вибачте, панує криза, то будемо тішитися, якщо фінансування утримається на рівні цьогорічного бюджету”. А цього, як кіт наплакав. Вистачить поїхати в терен, відвідати одну чи другу світлицю і можна переконатися, що приміщення та оснащення там на рівні початку минулого сторіччя. Але кого це обходить, поза нами самими? Не обходить нікого і те, що незабаром може забракнути матеріальних засобів на підготовку і випуск в ефір теле- і радіопередач, видавання газет, часописів національних меншин, хоча вони мають на це законне право і держава зобов’язана цей мінімум забезпечити з наших же податків. Кого обходить, що шукають можливостей заощадити, зменшуючи кількість груп у пунктах навчання української мови? Однак справа не лише в грошах чи “постійній” кризі. Коли нищать українські пам’ятники, то це роблять “патріотичні польські сили”. Коли ж у Львові у відповідь домагаються прибрати з цвинтаря орлят нелеґально встановлений “щербець” Хороброго – то це підносять голови “українські націоналісти”. Коли українці домагаються встановлення пам’ятників жертвам польських мілітарних організацій, доводиться чути про “монументальність українських пам’ятників”, хоч нічого більш монументального, як цвинтар орлят, та ще й в українському Львові, ніхто не поставив. Ніхто інший, а саме Спільна комісія уряду і національних меншин мала би в цих питаннях говорити одним голосом – голосом виваженим. У протилежному випадку оцю “нерішучість”, стримування національних меншин у їхніх прагненнях, які аж ніяк не загрожують польській державі, по-своєму відчитають недруги українців, німців, ромів, литовців, білорусів, росіян. А вони, ці недруги, трапляються всюди. Навіть на Вармії та Мазурах, тобто в реґіоні, який ставлять за взірець мирного співжиття багатьох національностей.

“Наше слово” №27, 5 липня 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Погляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*