Петро Тима, голова ОУП ■ ПОГЛЯДИ ■ №31, 2016-07-31
Прийнята 22 липня ц.р. Сеймом РП постанова, на мою думку, примусить нас серйозно глянути не лише на те, що літерально в ній записано, але й на ширший її контекст. Треба задуматись, які наслідки вона принесе. Мені йдеться не про наслідки у відносинах між обома країнами – Польщею та Україною (про це хай говорять аналітики), а про зміну ставлення до нас як до національної меншини. Так якось склалося, що цю постанову Сейм РП прийняв 22 липня, у день, який до 1989 р. був святом комуністичної Польщі. Це вельми символічно. Я переконаний, що у плані мислення про українців, завдяки цій волинській заяві, ми і польське суспільство загалом малими кроками повертатимемося до ПНР (пол. – PRL). Це не демагогія, а факти. Невипадковим стало те, що серед інших менш або більш демагогічних голосів у Сеймі Польщі прозвучала пропозиція депутата Роберта Вінніцького про потребу перегляду постанови Сенату РП 1990 р., в якій засуджено Акцію «Вісла». Отже, схема, за якою від цього часу висвітлюватимуться відносини двох народів під час II Світової війни, чітко базуватиметься на ПНР-івській, яка досить добре нам відома. У цій схемі український націоналістичний рух 40-х рр. та всі його провідники будуть розглядатись виключно як злочинні й антипольські, а поляки – як його безневинні жертви. Про українців згадуватиметься рідко, і лише виключно про тих, хто допомагав полякам на так званих «Кресах». Про причини конфлікту, про українські жертви АК, а також польських шутзманів узагалі не буде мови, а коли навіть почуємо щось, то лише в контексті т.зв. відплатних акцій. Цю існуючу від кінця II Світової війни схему дещо модифіковано на потреби сучасності і сеймової постанови, додано слова папи Івана-Павла II, згадано інші нації – жертви ОУН та УПА, проте одне не підлягає сумніву: нас, українців у Польщі, цим документом вписано в ширший контекст переписування історії Польщі. Почався він від «запряження» до польської державної історичної політики масової культури і медіа безкритичного культу «виклятих солдатів» (Żołnierzy Wyklętych), потім почалося заперечення досягнень українсько-польського історичного діалогу про важкі сторінки співіснування у XX ст., а зараз бачимо заперечення відповідальності поляків за Єдвабне і погром євреїв у Кельцях. На цьому, думаю, не закінчиться, підуть пропозиції схвалення законів про заборону в Польщі «бандеризму», продовжиться переписування історії стосовно інших подій. Невипадково у телебаченні «Trwam» якийсь час тому показали сюжет, у якому виправдовували злочин у Павлокомі. Нещодавно в Сеймі Польщі прозвучала брутальна атака на історика, який займався, між іншим, подіями на Холмщині, у тому пацифікацією українців у Сагрині. Вже неозброєним оком видно, що гряде дух тріумфу, мовляв: «нарешті ми встали з колін», «вистачить диктату мульти-культи», «правда восторжествувала». Куди це веде країну, у якій живемо і громадянами якої ми є, годі сказати. Одне певне: ідуть важкі часи, у яких нищення могил, картинки з Перемишля 26 червня, заборона в’їзду гурту з України – це буде лише «солодкий» спогад. Проте у відчай нема що попадати, народна мудрість говорить: «Друзів пізнаємо в біді». Вони є в нас. Є у Польщі поляки, які в темі Волині і прийнятій постанові не пішли за течією, зберегли свою думку. Серед них 10 депутатів, котрі утрималися від голосування. Були також сенатори, які голосували проти, серед них – добре знаний нам сенатор Богдан Борусевич. Вони висловили свій спротив однобічним оцінкам, кон’юнктурним рішенням Сенату і Сейму РП. Пам’ятаймо про це – ми не самі. На місцях теж знайдемо таких людей, які розуміють, що відбувається, бачать перспективу небезпечних ігор національними емоціями. З тими людьми нам варто працювати і знаходити спільну мову. Час позбавлених рефлексій заходів, умовно кажучи – «танців», закінчився. Ситуація вимагає від нас задуми, як бути далі. Є вже конкретні пропозиції від Українського історичного товариства, є сподівання на тіснішу співпрацю з іншими громадами меншин, консолідацію думок і дій. Світ не закінчується. Закінчується час фальшивих друзів, але і малого зацікавлення власним історичним минулим. За рік відзначатимемо роковини Акції «Вісла». Може варто нам по-іншому поставити цю тему? Показати, що ми є і що в нас інший погляд не лише на історію, але і майбутнє. Зміна пріоритетів, пошук нових форм активності, самозахисту від «лицарів нової історичної правди» – це не слова, а необхідність. ■
