Ігор Щерба, відповідальний секретар «Нашого слова» ■ ПОГЛЯДИ ■ №30, 2016-07-24
Події в Перемишлі свідчать про те, що через чергову (останню?) червону лінію пройдено. За нею простір, який позначується насильством проти усього українського в Польщі, навіть релігійного життя.
Невже при повній бездіяльності органів правопорядку доведеться організаторам українських культурних заходів творити групи своєї самооборони, щоб не допустити до бійки з біло-червоними чоловічками?
Це дуже невтішна констатація, але як можна думати по-іншому, якщо навіть міністри уряду Беати Шидло заявляють у контексті останніх терактів у Франції, що джерелом насильства є панівна в країнах Західної Європи політика «мульти-культи»?
Коли такі погляди висловлюють представники владних структур, можна побоюватись монокультуралізму, запровадженого на державному рівні.
Можливо, що такі виступи і позначилися якимось чином на ході останнього засідання Головної ради ОУП.
Зі статті Павла Лози (див. стаття «Лишаємось самі») пробивається почуття песимізму й осамітнення як організації, так і громади загалом.
Головна теза зборів, яку передає на сторінках «Нашого слова» П. Лоза, звучить так: ми залишаємося самі зі своїми проблемами.
Слова підтримки лунають до нас від польської громади в Україні, також від німецької меншини в Польщі. Це дає моральне почуття спільноти поглядів, єдності почуттів, оцінки ситуації. Це багато, однак, тримаючись фактів, треба згадати про те, що для вирішення головних проблем нацменшин у Польщі існує Спільна комісія уряду та національних меншин, проте вона – досить «фіґуративне тіло». Якщо хтось прочитав звіти з її праці, які реґулярно поміщаються на сторінках тижневика, той знає, що даремно часом шукати на її засіданнях відповіді на цілий ряд запитань, які урядові ставлять нацменшини, останнім часом – стосовно реформи шкільної системи, яку оголосила міністр національної освіти.
Крім того, національні меншини, на жаль, не творять спільного фронту для представлення своїх проблем уряду Польщі, ба, навіть починають між собою вести холодну війну за державні субсидії (див. «Білоруська арифметика», «НС» № 7 за 14.02.2016 р.).
Колись, як згадують тодішні лідери УСКТ, можна було одягти святкову краватку і піти на скаргу про наболілі проблеми до «товаришів» у Центральному комітеті робітничої партії (до речі, у 90-ті рр. такою пробивною силою був депутат Сейму РП Яцек Куронь – див. Стаття М. Кучерепи «Волинь – протоколи узгоджень і розбіжностей»).
Нині лідер світового українства Евген Чолій анонсує скаргу до світових правозахисних структур про бездіяльність влади в Польщі відносно ситуації української меншини.
Однак спостерігаючи, які результати принесла праця Венеціанської комісії, що моніторує від імені Євросоюзу справу польського Конституційного суду, належить сподіватися мізерних результатів від починань на цій ниві Світового конґресу українців.
Який вихід з цієї ситуації? На мою думку, треба нацменшинам забути партикуляризм, активізувати Спільну комісію уряду та національних меншин та сеймову комісію у справах нацменшин і вже тепер думати про наступні вибори різних рівнів. ■
