КОМЕНТАР: Чи потрібний Східноєвропейський університет?

Єва Рибалт, перший канцлер Колеґії, мистецтвознавець, працівник УМКСПОГЛЯДИ2010-08-05

Ставити під сумнів необхідність створення спільного польсько-українського університету – це абсолютно невідповідальна поведінка: адже єдиним капіталом, яким сьогодні і коли-небудь володіла Україна, є саме людський капітал. Відсутність однозначних і чітких інвестицій у таке багатство і науковий розвиток означає повернення до монолітних структур радянських часів та процесів совєтизації держави, початки чого в контексті подій останніх місяців можемо вже відчувати в Україні.

Певно, немає тут більшої провини, як брак потреби диверсифікації способів навчання, диверсифікації освіти в цілому. Всюди в Європі – але й не тільки там – тепер відбувається своєрідне переосмислення підходу до освіти. При чому маємо однозначні докази того, що в багатьох країнах саме менші – нецентралізовані і немонолітні наукові осередки – стають найбільш динамічними і потенційно ґарантують молодим людям найбільші можливості. Справу освіти не можна підпорядковувати питанню престижу якогось міста, бо – особливо на пострадянському просторі – це, у першу чергу, справа особистої формації молодої людини, зокрема в етичному вимірі. Думаю, що Люблин, хоч би з огляду на бібліотечні ресурси Католицького університету чи Університету Марії Кюрі-Склодовської, може спокійно конкурувати з такими партнерськими установами, як Варшавський чи Яґелонський університети. Важливо також, що малі наукові осередки відмежовані від політичних центрів і тому нерідко функціонують набагато краще, даючи більшу свободу наукового розвитку та пошуків. Виходячи з цього, вважаю, що Люблин становить шанс для молодих українців, особливо тих, які не конче зацікавлені еміґрацією до Західної Європи чи до США. Мусимо пам’ятати, що така ініціатива, як польсько-український університет, становить особливу інституційну ґарантію того, що пішло на добре у відносинах між Польщею та Україною у ХХ ст. Було й багато зла, з яким ми ще не спроможні впоратися, а це, зокрема, тому, що, крім ініціатив поодиноких людей, які дуже часто йдуть проти течії і всупереч науковим схемам, не маємо ми власне такого постійного інституційного забезпечення, як спільна наукова установа. Є закиди, що практично 10-річний процес утворення польсько-українського університету триває надто довго – у перспективі одного покоління це дійсно дуже багато, але мусимо пам’ятати, що будь-яка наукова ініціатива – це завжди довготривала й планомірна справа. Хоч і без цього не обійдеться, але створення такої установи ніколи не є суто політичним договором чи економічним інтересом, який через день може втратити свою актуальність. Спільний університет – це спроба взаємної освіти, навчання один від одного і розуміння того, що ми в позитивному значенні взаємозалежні – власне це становить важкість та складність. Отже, ще раз варто запитати: чи сьогодні політик, якщо він відповідальний, може говорити, використовуючи економічну термінологію, що він відмовляється від диверсифікації енергоносіїв, якими в його країні є молоді люди?

“Наше слово” №32, 8 серпня 2010 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Погляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*